— Гледді?

— Так?

— Я кохаю тебе, Гледді. Все життя кохав.

— Знаю, Волтере. Я… я також тебе кохаю. Ти ж знаєш, як я тебе кохаю.

Волтер зітхнув.

Коли Док схилився над ним зі шприцом у руках, я заплющила очі.

— На добраніч, друже, — муркнув Док.

Пальці Волтера розслабилися, розчепірилися. Але я не випустила їх — тепер уже я чіплялася за нього.

Час минав, тишу порушувало тільки моє дихання. Воно було уривчасте — на межі схлипування.

Хтось поплескав мене по плечу.

— Він відійшов, Вандо, — мовив Док хрипко. — Йому вже не болить.

Док вивільнив мою руку й обережно перевернув мене з незручного положення, щоб нога боліла не так сильно. Але біль нікуди не подівся. Уже не боячись потривожити Волтера, я заридала вголос. В боці закололо, і я вхопилася за хворе місце руками.

— Давай, уперед. Ти ж не заспокоїшся, — пробурмотів Джаред роздратовано. Я спробувала розплющити очі, але не змогла.

Раптом щось кольнуло мене в руку. Не пам’ятаю, щоб я поранила руку. Та ще й у такому дивному місці, на згині ліктя…

«Морфій», — прошепотіла Мелані.

Ми уже пливли. Я хотіла злякатися, але марно: мене відносило все далі й далі.

«І навіть ніхто не попрощався», — похмуро подумала я. Від Джареда я цього й не чекала… але Джеб… Док… Іяна не було…

«Ніхто не вмирає,— запевнила мене Мелані.— Ми просто поспимо…»

…Коли я прокинулася, над головою був темний, всіяний зірками купол. Ніч. Як багато зірок! І де це я? Ні чорних стін, ні стелі. Тільки зорі… зорі… зорі…

Легенький вітерець обдував моє обличчя. Пахло… пилом… і ще чимось, чого я ніяк не могла розпізнати. Запах плісняви кудись зник. Не відчувалося й сірки, і було сухо.

— Вандо? — прошепотів хтось і торкнувся моєї здорової щоки.

Очі розшукали Іянове бліде обличчя, яке схилилося наді мною.

Його рука була холодніша за бриз, але повітря було таке сухе, що мені стало приємно. Де я?

— Вандо? Ти прокинулася? Більше чекати не можна.

Він шепотів, тож і я прошепотіла у відповідь:

— Що?

— Вже починається. Я знав, що ти також захочеш бути присутня.

— Ну, як там вона? — почувся голос Джеба.

— Що починається? — запитала я.

— Похорон Волтера.

Я спробувала сісти, але тіло не слухалося. Іянова рука ковзнула до мого чола, не дозволяючи підвестися. Я все одно вертілася, намагаючись роззирнутися…

Ми були не в печерах.

Не в печерах.

Ліворуч, немов мініатюрна гора, височіла купа валунів, поросла низьким чагарником. Праворуч простягалася безмежна, скільки сягало око, пустеля, яка зникала в темряві. Я глянула вперед і зауважила купку людей — просто неба їм було ніяково. Я точно знала, як вони почувалися: вразливими.

Я знову спробувала підвестися. Хотілося наблизитись, побачити все на власні очі. Іянова рука стримала мене.

— Легше, — мовив він. — Навіть не пробуй підводитися.

— Допоможи мені,— благала я.

— Вандо?

До мене долинув голос Джеймі, а тоді я побачила і його самого — короткий чубчик розмаявся на вітрі, поки Джеймі біг до мене.

Пальці пробіглися краєм матраца піді мною. Як я потрапила сюди, невже я спала під зірками?

— Вони не зачекали, — мовив Джеймі до Іяна. — Скоро все закінчиться.

— Допоможіть мені підвестися, — попросила я.

Джеймі простягнув мені руку, але Іян заперечно похитав головою.

— Я сам.

Іян пропхав під мене руки, намагаючись уникати забитих місць. Відірвав мене від землі, й у голові одразу закрутилося, немов я на кораблі, який от-от перекинеться. Я застогнала.

— Що це Док зробив зі мною?

— Дав тобі залишки морфію, щоб ти не відчувала, як він оглядає рани. Все одно тобі слід було виспатися.

Я насупилася.

— Хіба ліки не знадобляться ще комусь?

— Ш-ш-ш, — мовив Іян, і вдалині почулися голоси.

Я повернула голову і знову побачила людей. Вони стояли біля низького темного заглиблення в скелі, видутого вітром під нестійкою на вигляд купою валунів. Ламаною шерегою люди обличчями стояли до цього заглиблення.

Я впізнала голос Труді.

— Волтер бачив у житті тільки білі смуги. Він би роздивився біле і в чорній дірі. Я сумуватиму за цим.

Темна фігура Труді ступила крок уперед — від руху гойднулася її чорна з сивиною коса — й кинула в темряву жменьку піску. Він із ледь чутним шелестом посипався вниз.

А тоді вона повернулася і стала поруч із чоловіком. Але Джефрі вже підійшов до чорного отвору.

— Тепер він зустріне свою Гледис. Там він буде щасливіший, — Джефрі кинув свою жменьку землі.

Іян підніс мене до правого краю шереги, і я роздивилася похмуру печеру. В землі темнів овал, навколо якого півколом стояло все населення печерного містечка.

Тут були всі — всі до одного.

Вперед виступив Кайл.

Я затремтіла, й Іян лагідно пригорнув мене.

Кайл навіть не дивився в наш бік. Я бачила його профіль: праве око запливло і майже не розплющувалося.

— Волтер помер людиною, — мовив Кайл. — Жоден із нас не сміє просити більшого, — з цими словами він кинув у яму жменьку землі.

А тоді приєднався до решти.

Джаред стояв поруч із ним. Він зробив кілька кроків і опинився біля Волтерової могили.

— Волтер був найдобрішою в світі людиною. Жоден із нас не зрівняється з ним, — і Джаред кинув свою жменьку.

Вперед вийшов Джеймі, і Джаред поплескав його по плечу, коли той проходив повз.

— Волтер був сміливий, — мовив Джеймі.— Він не боявся померти, він не боявся жити, а ще… він не боявся вірити… Він завжди вирішував сам, і вирішував правильно, — Джеймі кинув жменьку землі у могилу. Розвернувся й рушив назад, не відводячи від мене погляду.

— Твоя черга, — прошепотів він, порівнявшись зі мною.

Енді з лопатою в руках уже прямував до могили.

— Заждіть, — сказав Джеймі тихо, але в тиші голос його пролунав чітко. — Ванда та Іян іще не попрощалися.

Шерегою прокотилося невдоволене бурчання. У голові в мене все перемішалося.

— Давайте проявимо бодай крихту поваги, — мовив Джеб голосніше, ніж Джеймі. Для мене його слова прозвучали занадто гучно.

Моїм першим пориванням було махнути Енді, щоб він продовжував почате, й попросити Іяна забрати мене геть. Це ж людська жалоба, а не моя.

Але я також була в жалобі. До того ж мені було що сказати.

— Іяне, допоможи мені набрати жменьку піску.

Іян присів навпочіпки, і я згребла дрібні камінчики. Тоді він усадовив мене собі на коліно і теж набрав землі. Він випростався і доправив мене до краю могили.

Я не бачила дна могили. Вона зяяла чорною дірою попід навислою скелею і здавалася бездонною.

Іян заговорив перший:

— У Волтері поєдналося все найкраще і найдобріше, що може бути в людині,— мовив він і сипнув пісок у діру. Минуло кілька секунд, перш ніж я почула, як той зашурхотів об дно.

Іян поглянув на мене.

Зоряна ніч була абсолютно тиха. Навіть вітер стих. Я зашепотіла, певна, що мій шепіт почують усі:

— У вашому серці не було ненависті,— ледь чутно мовила я. — Самим своїм існуванням ви довели, що ми помилялися. Ми не мали жодного права забирати у вас ваш світ, Волтере. Я сподіваюся, що ваші казки правдиві. Сподіваюся, ви відшукаєте свою Гледис.

Камінці посипалися крізь пальці, а я чекала, поки вони з м’яким стукотом не впали на тіло Волтера, поховане в глибокій темній могилі.

Енді взявся до роботи, тільки-но Іян ступив кілька кроків від могили: з гірки світлої порохнявої землі, наваленої за кілька футів від могили, він заходився згрібати лопату по лопаті. Земля падала з глухим стуком, а не шелестом. Від цього звуку я зіщулилася.

Підійшов Аарон, також із лопатою в руках. Іян повільно розвернувся й відніс мене геть, щоб звільнити їм місце. Позаду нас із негучним грюкотом заповнювала могилу земля. Люди почали тихо відступати й перешіптуватися — обговорювали похорон.

Поки Іян ніс мене до матраца — чужорідного тіла на голій землі, я вперше зазирнула йому в очі. Його виснажене обличчя було вимащене світлими смугами пороху. Мені й раніше траплялося бачити його таким… Але тут Іян поклав мене на матрац, і думки мої перескочили на інше. Що мені робити тут, просто неба — спати? Підійшов Док, і вони з Іяном стали наді мною навколішки просто в пилюці.