— На війні всі методи виправдані,— пробурмотіла я, силкуючись усміхнутися.
— Як і в коханні,— усміхнувся Іян у відповідь. — Ти забула продовження.
— Гаразд, досить, — буркнув Джеб. — Я ще не закінчив.
Я з цікавістю вивчала вираз його обличчя. Що там іще?
— Так… — Джеб глибоко вдихнув і подивився на мене. — Тільки не лякайся, гаразд?
Я завмерла, стиснувши Іянову руку.
Іян метнув на Джеба сповнений тривоги погляд.
— Ти збираєшся їй розповісти? — запитав він.
— Що ще? — хапнула я ротом повітря. — Що сталося?
Джеб одягнув на обличчя непроникну маску гравця в покер.
— Джеймі…
Два слова перевернули світ догори дриґом.
Три дні, три довгі дні я була Вандрівницею, душею серед людей. Аж раптом знову стала Бандою, збитою з пантелику душею з людськими емоціями, які брали гору.
Я схопилася на ноги, волочучи за собою Іяна — я досі не відпускала його руки. І заточилась — у голові паморочилося.
— Ш-ш-ш, Вандо. Я ж просив не лякатися. З Джеймі все гаразд. Він просто хвилюється за тебе. Дізнався, що сталося, й увесь час питає про тебе. Малий розхвилювався, а йому хвилюватися не можна. Я прийшов, щоб попросити тебе його провідати. Але так тобі йти не можна. Вигляд ти маєш просто жахливий. Це його безпідставно засмутить. Сядь і з’їж іще трохи.
— Щось негаразд із ногою? — запитала я.
— Маленьке запалення, — промимрив Іян. — Док уклав його в ліжко, в іншому разі він би давно прибіг до тебе. Та якби Джаред буквально не прив’язав його до ліжка, він усе одно прийшов би.
Джеб кивнув.
— Джаред хотів прийти сюди й силоміць віднести тебе до Джеймі, але я сказав, що спочатку з тобою побалакаю. Та й навряд чи малому стало б легше, якби він побачив тебе в напівпритомному стані.
У мене кров захолола в жилах. Звісно, просто уява розігралася.
— Яких заходів ви вживаєте?
Джеб знизав плечима.
— Нічого не треба. Малий не слабак, видряпається.
— Його не лікують? Що ви маєте на увазі?
— Це бактеріальна інфекція, — мовив Іян. — А антибіотиків уже не випускають.
— Тому що вони не діють — бактерії мудріші за ваші ліки. Повинно бути щось інакше, щось дієвіше.
— Ну, в нас немає нічого, — мовив Джеб. — Джеймі — здоровий хлопчина. Природа сама розставить усе на свої місця.
— Природа… сама… — пробурмотіла у напівмаренні.
— Поїж, — заохочував Іян. — Не варто йти до Джеймі в такому стані.
Я потерла очі кулаками, намагаючись зібратися на думці.
Джеймі хворий. Немає ліків, щоб його лікувати. Немає вибору. Чекати і сподіватися на те, що його тіло саме зцілить себе. А якщо ні…
— Ні,— зойкнула я.
Почувалася так, ніби знову опинилася на краю Волтерової могили, ніби знову чула шурхотіння піску, що сиплеться в темряві.
— Ні,— стогнала я, намагаючись відігнати страшні спогади.
Я розвернулася й на півзакляклих ногах попрямувала до виходу.
— Зажди, — мовив Іян, але не забрав руки. Він ішов поруч зі мною. Джеб наздогнав мене, прилаштувався з другого боку і пхнув шматок хліба мені у вільну руку.
— З’їж це заради Джеймі,— сказав він.
Я жувала, не відчуваючи смаку, і ковтала, не помічаючи, як їжа потрапляє в шлунок.
— Я так і знав, що вона перенервує,— просипів Джеб.
— Тоді нащо сказали? — запитав Іян розгублено.
Джеб не відповів. Дивно… Чому він мовчить? Невже все так погано?
— Джеймі у лікарні? — поцікавилась я сухо.
— Ні, ні,— одразу ж запевнив Іян. — Він у вашій спальні.
Від цього легше не стало. Всі відчуття притлумилися. Заради Джеймі я б зайшла в будь-яку кімнату, навіть якби вона просякла кров’ю.
Все довкола здавалося чужим. Я навіть не помітила, що надворі день. Я не зустрічалася поглядами з людьми, які зупинялися, щоб подивитися на мене. Насилу переставляла ноги і зрештою допленталася до потрібного коридору.
Біля спальні чергувало кількоро людей. Ширму відсунули, і вони повитягували шиї, щоб зазирнути в Джаредову кімнату. Всі мої знайомі, люди, яких я вважала своїми друзями… Джеймі також друг. Навіщо вони тут? Невже його стан такий нестабільний, що біля його ліжка постійно хтось чергує?
— Ванда, — сказав хтось. Гайді.— Ванда прийшла.
— Пропустіть її,— мовив Вез і поплескав Джеба по плечу. — Молодець.
Я пройшла попри невеличку групку людей, навіть на них не глянувши. Вони розступилися — в іншому разі я би просто наскочила на них. Я не могла думати ні про що і зосередилася на одному — йти вперед.
У кімнаті з високою стелею було ясно. Всередині людей було мало: Док із Джаредом нікого не впускали. Краєм ока я помітила: Джаред стоїть біля дальньої стіни, прихилившись до неї та схрестивши руки на грудях — це ознака того, що він справді хвилюється. Док стояв навколішках біля великого ліжка, де лежав Джеймі в тій самій позі, в якій я його залишила.
Навіщо я його залишила?
Обличчя Джеймі почервоніло й було зарошене. Права холоша джинсів була відтята, а пов’язку зняли. Рана була зовсім не велика й не така страшна, як я собі уявляла, — двохдюймовий поріз із рівними краями. От тільки надто червоний, і шкіра довкола рани спухла й блищала.
— Вандо, — видихнув Джеймі, побачивши мене. — Ой, з тобою все гаразд. Ой.
Він глибоко вдихнув.
Я впала навколішки поряд із ліжком Джеймі, тягнучи за собою Іяна. Торкнулася обличчя Джеймі — його шкіра під моїми пальцями палала. Ліктем я ударила Дока, але навіть не звернула уваги. Док швидко вийшов, і я не подивилася, що було написано на його обличчі: відраза чи провина.
— Джеймі, дитинко, як ти?
— Який я дурень, — мовив він і усміхнувся. — Просто дурень. Не можу повірити, — він жестом указав на ногу. — І треба було тільки примудритися!
Я знайшла мокру ганчірку й приклала до його чола.
— З тобою все буде гаразд, — пообіцяла я впевнено.
— Ну звісно. Все це дурниці. Але Джаред не дозволив мені піти до тебе… — раптом на його обличчі майнула тривога. — Я чув про… Вандо, знаєш…
— Ш-ш-ш. Не згадуй. Якби я знала, в якому ти стані, то вже б давно прийшла.
— Я не хворий. Це все дурна інфекція. Однак я радий, що ти тут. Я божеволів, не знаючи, що з тобою.
Я насилу проковтнула клубок у горлі. Чудовисько? Мій Джеймі? Та ніколи.
— Я чув, ти провчила Веза перед тим, як ми приїхали, — змінив тему Джеймі й широко всміхнувся. — Шкода, що я таке проґавив! Б’юсь об заклад, Мелані також сподобалося.
— Ага.
— З нею все гаразд? Не хвилюється?
— Звісно, хвилюється, — пробурмотіла я, спостерігаючи за ганчіркою, яка плавно їздила по чолі Джеймі, ніби нею рухала чужа рука.
Мелані.
Де вона?
Я нишпорила в голові, шукаючи її знайомий голос. Нічого, крім тиші. Чому вона не тут? Шкіра Джеймі горіла у мене під пальцями. Гарячка мала викликати в Мелані таку ж саму паніку, як і в мене.
— З тобою все гаразд? — запитав Джеймі.— Вандо?
— Я… втомилася. Джеймі, вибач. Я просто… знесилена.
Він не спускав із мене очей.
— Маєш кепський вигляд.
Що я накоїла?
— Не завадило б помитися.
— Знаєш, а мені вже ліпше. Тобі слід попоїсти чи прилягти. Ти бліда.
— Не хвилюйся за мене.
— Я принесу тобі поїсти, — мовив Іян. — Джеймі, може, й тобі щось принести?
— Та ні, щось не хочеться.
Я метнула погляд на Джеймі. Раніше Джеймі завжди був голодний.
— Попроси сходити когось іншого, — мовила я до Іяна й міцніше стиснула його руку.
— Гаразд, — обличчя Іяна було спокійне, але я відчувала подив і тривогу. — Везе, може, принесеш щось? І для Джеймі також. Упевнений, поки ти прийдеш, у нього прокинеться апетит.
Я оцінювально подивилася на хлопчика: він був увесь червоний, але очі світилися. За кілька хвилин із ним нічого не станеться.
— Джеймі, я піду помиюся, гаразд? А то я справжня… замазура.
Він уловив фальшиву нотку в моєму голосі й насупився.
— Ніяка ти не замазура.
Я підвелася й потягнула за собою Іяна.
— Я скоро повернуся. Цього разу точно.