— Мелані. Я знаю, що ти там. Повертайся до мене.

Щока Джареда повільно ковзнула вбік, підборіддя трохи нахилилося, і його вуста накрили мої.

Він хотів поцілувати мене ніжно. Я знаю, що він силкувався, як і минулого разу.

Проте йому не вдалося стриматися.

Всюди, де торкався Джаред, спалахував вогонь, а він був усюди. Його руки пестили моє тіло, губи смакували кожен дюйм мого обличчя. Скеля уп’ялася мені в спину, але я не відчувала болю. Не відчувала нічого, окрім вогню.

Мої пальці втопилися в Джаредовому волоссі, притягнули його обличчя ближче. Я обхопила Джаредове тіло ногами. Стіна правила за опору. Наші язики переплелися, і по тілу, проникаючи в найменшу клітинку, розлилася непереборна жага.

Джаред відірвав вуста від моїх і притиснув до мого вуха.

— Мелані Страйдер! — рявкнув він. — Ти не кинеш мене? Хіба ти мене не кохаєш? Доведи своє кохання! Доведи'. Грім тебе побий, Мел! Повернись!

Його вуста знову уп’ялися в мої.

«Ах», — ледь чутно простогнала Мел у моїй голові.

Я не привіталася: я вся палала.

Вогонь зрештою пропалив собі дорогу і до схованки Мелані, де вона дрімала, поки з неї витікало життя.

Мої руки вчепилися у футболку Джареда й почали задирати її вгору. Я не наказувала їм робити цього — вони самі. Його ж долоні обпікали мені спину.

«Джареде?» — прошепотіла Мелані. Вона намагалася зорієнтуватися, та марно — в голові все переплуталося.

Я відчувала, як м’язи на животі Джареда напружилися під моїми руками.

«Що? Де?» — боролася Мелані.

Я відірвалася від Джаредових вуст, і вони ковзнули до моєї шиї. Я зарилася обличчям в його волосся й вдихнула запах.

«Джаред! Джаред! НІ!»

Я дозволила їй узяти контроль над моїми руками, знаючи, що так треба, хоча насправді я мало що усвідомлювала. Мої руки, які лежали на Джаредовому животі, напружилися від злості. Нігті дряпнули шкіру і щосили відштовхнули Джареда від мене.

— НІ! — вереснула Мелані моїми губами.

Джаред зловив її руки й притиснув моє тіло до стіни, не дозволяючи впасти. Я повисла на Джареді; тіло відмовлялося виконувати вказівки розуму, які цілковито суперечили одна одній.

— Мел? Мел!

— Що ти коїш?

Джаред полегшено застогнав.

— Я знав, що ти зможеш! Ах, Мел!

Він знову поцілував її, поцілував вуста, що тепер належали їй, і ми обидві відчули солоний присмак сліз, що котилися по його обличчю.

І Мел його вкусила.

Джаред відскочив, і моє тіло сповзло на землю.

Він розреготався.

— Оце моя дівчинка. Ти відчуваєш її, Вандо?

— Так, — видихнула я.

«Якого дідька, Вандо?» — кричала вона.

«Де ти була? Ти хоча б уявляєш, що було, коли ти зникла?»

«Ага. Бачу, ти тут сильно страждала».

«О, ще постраждаю», — пообіцяла я. Бо вже відчувала, як знайоме відчуття накочувалося на мене. Точно, як раніше…

Вона швиденько прочитала мої думки.

«Джеймі?»

«Саме це я намагалася тобі сказати. Ти йому потрібна».

«Тоді чому ми досі тут?»

«Мабуть, тому, що він іще недостатньо дорослий, аби дивитися такі вистави».

Вона й далі копирсалася в моїй голові.

«Ого, ще й Іян! На щастя, я проґавила цю частину».

«Я так хвилювалася. Я не знала, що діяти…»

«Гаразд. Ходімо».

— Мел? — запитав Джаред.

— Вона тут. І вона лютує. Хоче якнайшвидше побачити Джеймі.

Джаред обхопив мене за плечі й допоміг звестися на ноги.

— Можеш казитися скільки заманеться, Мел. Тільки не зникай.

«Скільки мене не було?»

«Три дні».

«А де я була?» — її голос раптом притих.

«А ти не знаєш?»

«Я нічого… не пам’ятаю».

Ми обидві воднораз затремтіли.

— Все гаразд? — запитав Джаред.

— Та ніби.

— Це вона до мене говорила — щойно, вголос?

— Так.

— А це можливо… а ти можеш пустити її ще раз?

Я зітхнула. Я вже й так виснажилася.

— Можу спробувати.

Я заплющила очі.

«Визирнеш? Побалакаєш із ним?» — запитала я в Мелані. «Я… Як? Де?»

Я спробувала заховатися в крихітну щілинку свідомості, звільняючи місце для Мелані.

«Ну ж бо, давай, — прошепотіла я. — Сюди».

Проте хай як Мелані силкувалася, все марно.

Губи Джареда притиснулися до моїх — несподівано, настирливо. Мої очі від несподіванки широко розплющилися. Його ж очі з золотавим переливом були також розплющені, всього за півдюйма від моїх.

Мелані різко відсмикнула голову.

— Припини негайної Не торкайся її!

Він засміявся, шкіра навколо його очей вкрилася тисячами крихітних зморщок.

— Привіт, крихітко.

«Не смішно».

Я спробувала віддихатися.

— Їй не смішно.

Він не забрав руки. Він обнімав мене, нас. Ми вийшли з тунелю й не зустріли там нікого. Іяна не було.

— Мел, востаннє тебе попереджаю… — губи Джареда досі розтягувалися в широкій посмішці.— Навіть не думай зникати. Запам’ятай, я ні перед чим не зупинюся, щоб тебе повернути.

В животі залоскотало.

«Скажи йому, як іще раз до тебе доторкнеться — придушу».

Але і в цій погрозі чулися жартівливі нотки.

— А зараз вона тобі погрожує,— мовила я. — Хоча особисто мені здається, що вона жартує.

Джаред нестримно реготав.

— Вандо, ти завжди така серйозна?

— Просто людські жарти не смішні,— пробурмотіла я. Принаймні не для мене.

Джаред знову засміявся.

«А, — здогадалася Мелані.— Ти страждаєш».

«Але постараюся, щоб Джеймі не помітив».

«Дякую, що повернула мене».

«Я не збиралася здихатися тебе, Мелані. Дуже шкода, що не можу тобі запропонувати більшого».

«Дякую».

— Що вона каже?

— Та так… Миримося.

— Чому вона не могла говорити раніше, коли ти її пускала?

— Не знаю, Джареде. Для нас двох тут затісно. Я не здатна повністю звільнити їй місце. Це все одно, що… ні, не спроба затамувати подих. Радше як спроба змусити серце зупинитися. Я не можу просто припинити існування. Не знаю як.

Він не відповів, і в грудях замлоїло. Мабуть, його щастю не було б меж, якби я знала, як змусити себе зникнути!

Мелані хотілося… ні, не заперечити, але втішити мене: вона підбирала правильні слова, щоб притлумити мій біль. Але таких слів не існує.

«Іян цього не переживе. І Джеймі. Джеб сумуватиме за тобою. В тебе тут чимало друзів».

«Дякую».

Я була рада, що ми вже повернулися назад до спальні. Мені слід думати про щось інше, бо просто розридаюся. Зараз не час жаліти себе. Є набагато важливіші справи, ніж серце, яке знову крається.

Я уявила себе збоку: мабуть, я здавалася закам’янілою статуєю. Руки схрещені на грудях, обличчя порожнє, дихання занадто слабке — груди майже не рухаються.

А от усередині в мене все розвалювалося, так ніби атоми змінювали полярність і відскакували в боки.

Я повернула Мелані, але це не врятувало Джеймі. Того, що здатна дробити я, не достатньо.

В коридорі біля нашої кімнати юрмився народ. Джаред, Кайл та Іян повернулися з вилазки з порожніми руками. Відерце льоду — це все, що їм удалося роздобути за три дні, коли вони ризикували життям. Труді робила компреси й прикладала їх до чола Джеймі, до потилиці та грудей.

Лід ненадовго збивав гарячку, яка безконтрольно палила хлопчика, але скоро лід танув — за годину чи ще менше… Скільки часу спливе, перш ніж Джеймі знов почне помирати?

Це я повинна прикладати до нього лід, але я й поворухнутися не могла. Якби ворухнулася — просто розвалилася б.

— Нічого? — пробурмотів Док. — А ви перевірили…

— Ми обшукали все, що спало на думку, — втрутився Кайл. — Це ж не наркотики — їх зі зрозумілих причин люди тримали у схованках. Антибіотики ж завжди лежали на видноті. Тому їх знищили, Доку.

Джаред мовчки дивився на хлопчика, який палав на ліжку.

Іян стояв біля мене.

— Не крайся ти так, — прошепотів він. — Джеймі впорається. Він сильний.