Едисон прокашлявся.

— У нашому випадку радше навпаки — принцеса з’їла дракона, — сказав він. — Останні роки були важкими для таких, як ми, а перед тим було кілька важких століть. — Пес крокував туди й назад, і голос у нього набув урочистості, як у проповідника. — Колись давно в цьому світі було повно дивних звірів. У дні Алдінна на Землі було більше дивних тварин, ніж дивних людей. Такого розмаїття форм і розмірів ви й близько собі уявити не зможете: кити, що вміли літати, як птахи, хробаки завбільшки з будинок, собаки, вдвічі розумніші за мене, хоч у це й важко повірити. У деяких були свої царства, очолювані звірями-правителями. — В очах у пса промайнула ледь помітна іскра, неначе він був такий старий, що пам’ятав світ таким. Він глибоко зітхнув, іскра згасла, і він повів далі. — Але нині наша чисельність не становить навіть дрібної частки від того, що було раніше. Ми майже вимерли. Хтось із вас знає, що сталося з дивними тваринами, які колись населяли світ?

Ми мовчки жували, присоромлені через те, що не знали.

— Що ж, — сказав він. — Ходімо, я покажу. — Він вибіг на сонце і озирнувся, чекаючи, щоб ми пішли за ним.

— Будь ласка, Еді, — попросила емурафа. — Не тепер. Наші гості обідають!

— Вони спитали, от я й розповідаю, — сказав Едисон. — Їхній хліб за кілька хвилин нікуди не втече.

Ми неохоче відклали їжу й пішли за собакою. Фіона залишилася глядіти Клер (дівчинка ще спала), а ми в супроводі Буркуна й емурафи, яка стрибала позаду, перетнули плато й підійшли до лісочка на дальньому краю. Звивиста стежка петляла між деревами, під ногами шурхотів гравій. Ми вийшли на галявину. Перед самою галявиною Едисон сказав:

— Дозвольте представити вам найкращих з-поміж дивних тварин усіх часів!

Дерева розступилися, і перед нашими очами постало маленьке кладовище з охайними рядами білих надгробних каменів.

— О ні, — почув я слова Бронвін.

— Напевно, тут лежить більше дивних тварин, ніж тепер живе по всій Європі. — Едисон попрямував до однієї могили, обережно обходячи інші, і поклав передні лапи на надгробок. — Її звали Помпі. Вона була прекрасною собакою, вміла загоювати рани, кілька разів лизнувши їх язиком. Справжнє диво! А проте погляньте, як з нею поводилися. — Едисон цокнув язиком, і Буркун вибіг уперед з книжечкою в руках, яку тицьнув мені. То був фотоальбом, розгорнутий на фотографії собаки в упряжці, яка, ніби мул чи кінь, везла маленьку двоколку. — Вона була рабинею в мандрівному цирку, — пояснив Едисон, — змушена тягати товстих розбещених дітлахів, наче якась тяглова звірина. Іноді її навіть били батогами! — Його очі горіли від гніву. — Коли її врятувала пані Королик, бідолашна Помпі була страшенно замучена, напівмертва. Вона протрималася кілька тижнів після того, як прибула до нас, а потім переселилася в цю землю навіки.

Я передав книжечку по колу. Усі, хто бачив фотографію, зітхали, чи хитали головами, чи щось гірко бурмотіли собі під носа.

Едисон перейшов до іншої могили.

— Ще величнішою була Ка’аб Магда, — сказав він. — Дикозвір з вісімнадцятьма бивнями, вона блукала контурами в Зовнішній Монголії. І була колосально лячна! Земля двигтіла під копитами, коли вона бігла. Кажуть, вона навіть переходила Альпи з військом Ганнібала у двісті вісімнадцятому році до нашої ери. А кілька років тому її застрелив якийсь мисливець.

Буркун показав нам знімок літньої огрядної жінки, яка мала такий вигляд, ніби щойно повернулася з африканського сафарі. Вона сиділа в химерному кріслі, зробленому з бивнів.

— Не розумію, — сказала Емма, роздивляючись фото. — А де Ка’аб Магда?

— На ній сидять, — відповів Едисон. — Мисливець зробив з її бивнів крісло.

Емма мало не впустила альбом.

— Це огидно!

— Якщо це вона, — Єнох постукав по фотографії, — то хто похований тут?

— Крісло, — сказав Едисон. — Яке печальне марнування дивного життя.

— Це кладовище повне історій, схожих на Магдину, — сказав Едисон. — Пані Королик хотіла, щоб цей звіринець був ковчегом, але врешті-решт він став усипальницею.

— Як і всі наші контури, — додав Єнох. — Як і саме царство дивних. Невдалий експеримент.

— «Цей звіринець конає», — часто повторювала пані Королик. — Голос Едисона став тоншим, бо він копіював її. — «А я безсилий спостерігач на довгому похороні!»

Від згадки про неї очі Едисона зволожилися, але досить швидко сльози висохли.

— Вона дуже любила вистави.

— Будь ласка, не говори про нашу імбрину в минулому часі, — попросила Дідра.

— Любить, — виправився він. — Пробачте. Любить вистави.

— На вас полювали. — Еммин голос тремтів від хвилювання. — Саджали в клітки й відправляли в зоопарки.

— Так, як робили мисливці в казці про Катберта, — нагадала Оливка.

— Так, — кивнув Едисон. — Деякі істини легше донести у формі міфу.

— Але Катберта не існувало, — сказала Оливка, потроху починаючи розуміти. — Велетня не було. Лише птаха.

— Дуже особлива птаха, — уточнила Дідра.

— Ви переживаєте за неї, — зауважив я.

— Авжеж, переживаємо, — кивнув Едисон. — Наскільки мені відомо, пані Королик — єдина імбрина, яку ще не викрали. Вона дізналася, що її викрадених сестер вивезли в Лондон, і полетіла на допомогу, не вагаючись і не думаючи про власну безпеку.

— І про нашу теж, — пробубоніла Дідра.

— Лондон? — перепитала Емма. — Ви точно знаєте, що викрадених імбрин забирають туди?

— Абсолютно точно, — відповів пес. — У пані Королик є в тому місті шпигуни, зграя дивних голубів, які за всім стежать і доповідають їй. Нещодавно декілька голубів прилетіло до нас, жахливо стривожені. З собою вони принесли звістку про те, що імбрин утримували — і досі утримують — у каральних контурах.

Декілька дітей охнули, але я гадки не мав, про що говорить пес. Тому спитав:

— Що таке каральний контур?

— Їх створено для того, щоб утримувати впійманих витворів, запеклих злочинців та небезпечних божевільних, — пояснив Мілард. — Вони зовсім не схожі на ті контури, які ми бачили. Дуже, дуже страшні місця.

— А тепер їх охороняють витвори зі своїми порожняками, тут сумнівів бути не може, — сказав Едисон.

— Господи! — вигукнув Горацій. — Тоді це гірше, ніж ми боялися!

— Смієшся? — спитав Єнох. — Це саме те, чого я боявся!

— Не знаю, яка мерзотна мета стоїть перед витворами, — втрутився Едисон, — але очевидно, що для її досягнення їм потрібні всі імбрини. А лишилася тільки пані Королик… відважна, відчайдушно смілива пані Королик… і хтозна, скільки вона ще пробуде на волі! — І він заскімлив так, як це іноді роблять собаки під час грози: прищуливши вуха й похиливши голову.

Ми повернулися до розложистого дерева й доїли свій обід, а коли вже напхалися так, що не могли більше й шматочка проковтнути, Бронвін повернулася до Едисона й сказала:

— А знаєте, пане пес, усе не так зловісно, як ви описуєте. — Вона звернула погляд до Емми, звела брови, і цього разу Емма кивнула.

— Ви думаєте? — спитав Едисон.

— Так. Насправді я навіть маю чим вас потішити.

— Я дуже в цьому сумніваюся, — пробурмотів пес, але голову з лап усе-таки підняв, щоб побачити.

Бронвін розкрила пальто й сказала:

— Познайомтеся з передостанньою невикраденою імбриною — пані Сапсан. — Птаха вистромила голову на сонце й закліпала.

Настала черга тварин дивуватися. Дідра зойкнула, Буркун вереснув і заплескав у долоні, а кури залопотіли своїми ні до чого не придатними крильми.

— Але ж ми чули, що на ваш контур напали! — вигукнув Едисон. — Вашу імбрину викрали.