— Сюди! — закричав його хазяїн. — Ми щось знайшли!

Усі ми подивилися на Бронвін.

— Будь ласка, — попросив Г’ю. — Дай нам змогу хоча б захищатися.

— Це єдиний спосіб, — сказав Єнох.

Зітхнувши, Бронвін прибрала руку від замка. Г’ю вдячно кивнув і підняв кришку валізи. Ми позасовували руки між светрів й витягли кожен по яйцю. Усі, крім Бронвін. А тоді поставали обличчями до дверей клітки з яйцями в руках, готові до неминучого.

До нас марширували чоботи, багато чобіт. Я постарався підготуватися до того, що мало статися. «Біжи, — сказав я собі. — Біжи й не озирайся, а тоді кидай».

Але, знаючи, що загинуть невинні люди, чи міг я насправді зважитися на таке? Навіть задля порятунку власного життя? Чи то кинути яйце в траву й втекти в ліс?

Чиясь рука взялася за край брезенту й смикнула. Брезент поповз донизу.

Та раптом, за секунду до того, щоб відкрити нас повністю, зупинився.

— Ти чого? — почув я голос хазяїна собаки.

— На вашому місці я б тримався від цієї клітки подалі, — промовив ще один голос — циганський.

Я бачив половину неба в нас над головами, крізь віття дуба мигтіли зірки.

— Невже? І чого б це? — спитав той, що був із собакою.

— Старого Кровошкура кілька днів не годували, — пояснив циган. — Зазвичай він людське м’ясо не дуже їсть, але коли голодний, то не перебирає.

Від того, що сталося одразу після цього, мені миттю забило дух. Заревів велетенський ведмідь. Це здавалося неможливим, та ревів він наче серед нас, у клітці. Я почув, як від несподіванки скрикнув «собачник» і стрімголов злетів з містка, тягнучи за собою пса. Той скавчав.

Я не розумів, як ведмідь потрапив у клітку, знав тільки, що треба від нього втекти, тому щосили втиснувся у ґрати. І побачив, як Оливка поряд зі мною затуляє рота кулачком, щоб не закричати.

А тимчасом зовні інші солдати підняли на сміх «собачника».

— Ідіот! — присоромлений, сказав той. — Лише цигани триматимуть таку тварюку посеред табору!

Врешті-решт я набрався хоробрості, щоб розвернутися й подивитися, що в мене позаду. Ведмедя в клітці не було. Що ж тоді так страшно ревло?

Солдати все обшукували табір, але клітки більше не чіпали. Через кілька хвилин ми почули, як вони залазять у свою вантажівку, заводять двигун і нарешті від’їжджають.

Брезент із нашої клітки сповз остаточно. Навколо нас скупчилися цигани. У тремтячій руці я тримав яйце й не знав, чи доведеться його застосувати.

Уперед виступив ватажок.

— Ви як? — спитав він. — Вибачте, якщо це вас налякало.

— Ми живі, — відповіла Емма, боязко озираючись. — Але де цей ваш ведмідь?

— Не лише у вас є надзвичайні здібності, — промовив юнак, що стояв на краю натовпу, і одразу ж продемонстрував нам свій талант: загарчав ведмедем і занявкав котом, перекидаючи голос з одного місця на інше легкими поворотами голови. Звучало це так, наче нас оточили з усіх боків. Коли ми прийшли до тями від шоку, то несамовито заплескали в долоні.

— Ти ж казала, що вони не дивні, — прошепотів я Еммі.

— Такі салонні фокуси хто завгодно показувати може, — відповіла вона.

— Пробачте, що я не відрекомендувався як слід, — сказав ватажок циган. — Мене звати Бехір Бехманатов. А ви наші почесні гості. — І він шанобливо вклонився. — Чому ж ви не сказали, що ви синдриґасті?

Від подиву ми аж роти порозтуляли. Він назвав нас стародавнім іменем усіх дивних, тим, якого навчила нас пані Сапсан.

— А ми з вами звідкись знайомі? — спитала Бронвін.

— Де ви чули це слово? — спитала Емма.

Бехір усміхнувся.

— Якщо приймете нашу гостинність, обіцяю все пояснити. — Він ще раз вклонився і пішов відмикати нашу клітку.

Ми сиділи з циганами на тонких килимах ручного плетіння, розмовляли і їли рагу в мерехтливому світлі багать-близнят. Я поклав ложку, яку мені дали, й сьорбав просто з дерев’яної миски, геть забувши про хороші манері, а жирний смачний бульйон стікав по підборіддю. Бехір походжав поміж нас, у кожної дивної дитини запитував, чи зручно їй, чи достатньо їжі й питва, повсякчас перепрошував за стан нашого одягу, вкритого тепер брудним сіном з клітки. Після того як ми продемонстрували йому свої дива, його ставлення до нас цілковито перемінилося — за кілька хвилин ми з бранців перейшли в розряд почесних гостей.

— Мені дуже шкода, що з вами так поводилися, — сказав він, опускаючись на подушку між багаттями. — Коли йдеться про безпеку моїх людей, я мушу вживати всіх застережних заходів. По дорогах нині вештається чимало чужинців — людей, які видають себе не за тих, ким вони є. Якби ви зразу сказали мені, що ви синдриґасті…

— Нас навчили ніколи й нікому не розказувати, — сказала Емма.

— Ніколи, — наголосила Оливка.

— Той, хто вас цього навчив, дуже мудрий, — кивнув Бехір.

— А звідки ви про нас знаєте? — спитала Емма. — Ви говорите давньою мовою?

— Лише кілька слів. — Бехір подивився у вогонь, на якому шкварилося вже потемніле м’ясо на рожні. — Між вашим народом і моїм віддавна існує порозуміння. Ми не надто й відрізняємося. Вигнанці й блукальці — душі, які відтіснили на край світу. — Він підчепив із рожна шматок м’яса й задумливо його зжував. — Ми свого роду чужинці. За багато років ми, цигани, прийняли до себе й виховали декілька ваших дітей.

— І ми вдячні за це, — сказала Емма, — а також за вашу гостинність. Ризикну здатися неввічливою, але ми не можемо залишитися з вами надовго. Нам дуже важливо дістатися до Лондона якнайшвидше. Треба встигнути на поїзд.

— Заради вашого хворого друга? — спитав Бехір і здійняв брову, показуючи на Г’ю, котрий давно вже нічого не вдавав і, забувши про все на світі, поглинав рагу. Над головою в нього радісно кружляли бджоли.

— Щось типу того, — підтвердила Емма.

Бехір розумів, що ми щось приховуємо, але від доброти душевної вирішив не втручатися у наші таємниці.

— Сьогодні вже поїздів не буде, — сказав він. — Але ми повстаємо на світанку й відвеземо вас на станцію на перший ранковий. Таке вас влаштує?

— Іншого виходу нема. — Від неспокою Емма нахмурила брови. Попри те, що ми зберегли час, під’їхавши на фургоні замість іти пішки, пані Сапсан все одно втратила цілий день. І тепер їй щонайбільше залишалося два дні. Але це було в майбутньому. А поки що ми були в теплі, ситі й над нашими головами тимчасово не нависала небезпека. У таких умовах важко було не радіти життю, хай навіть недовго.

З циганами ми потоваришували швидко. Усім хотілося якнайшвидше забути, що між нами сталося раніше. Бронвін намагалася попросити вибачення у хлопця, якого брала в заручники, але він відмахнувся від неї так, ніби то була дрібниця. Цигани безжалісно нас годували, весь час підсипали й підсипали їжі в миску, а коли я спробував запротестувати, насипали з горою. Пані Сапсан вискочила зі свого сховку в Бронвін за пазухою і криком оголосила, що голодна, тоді цигани її теж нагодували: кидали в повітря шматки сирого м’яса й радісно ухкали, коли вона підскакувала й хапала їх у дзьоб.

— Вона зголодніла! — засміялася Оливка і швидко заплескала в долоні, коли птаха пазурами роздерла свинячу ніжку.

— Ну що, тепер ти радий, що ми їх не підірвали? — пошепки спитала Бронвін у Єноха.

— Ну, напевно, так, — кивнув той.

Циганський оркестр заграв іншу пісню. Ми їли й танцювали. Я переконав Емму піти зі мною в танок довкола багаття. Зазвичай я соромився танцювати на людях, та цього разу вирішив дати собі волю. Наші ноги літали, а руки плескали в такт музиці, і на кілька осяйних хвилин ми загубилися в ній цілковито. Я зміг забути про те, яка страшна небезпека над нами нависла і як того самого дня нас мало не зловили витвори й не зжер порожняк, який обгриз би наші кістки, і вони б давно валялися в яру. Тієї миті я був безмежно вдячний циганам, а ще тому, як просто влаштована тваринна частина мого мозку — гарячої їжі, пісні й усмішки дорогої для мене людини цілком вистачило, щоб відвернути мою увагу від мороку, хай навіть і ненадовго. Та потім пісня скінчилася, ми повсідалися знов, і в тій тиші, що настала, я відчув, як змінюється настрій. Емма подивилася на Бехіра.