Ти боягуз. Слабке жалюгідне хлопчисько. Проґавив свій шанс.

Але цього не сталося. Тягнучись до Емми, я ризикнув усім, і ризикував знову і знову, щодня. Проте заразом я зібрався і протягнув себе у світ, який раніше був немислимим для мене. Тут я жив серед людей, які були живішими за всіх, кого я знав, робив таке, про що раніше навіть мріяти не міг, виживав у таких тарапатах, що й уві сні не насниться. А все тому, що дозволив собі мати почуття до однієї дивної дівчини.

Попри всі негаразди й небезпеку, що над нами нависла, й попри те, що цей дивний світ почав руйнуватися, щойно я його для себе відкрив, я до глибини душі тішився, що я тут. Усупереч усьому, я завжди хотів жити таким надзвичайним життям. Дивно, подумав я, що можна проживати свій прекрасний сон і кошмар водночас.

— Що таке? — спитала Емма. — Так уважно на мене дивишся.

— Хотів тобі подякувати.

Вона наморщила носа і примружилася, наче я сказав щось кумедне.

— Подякувати за що?

— Ти дала мені таку силу. Я навіть не підозрював, що вона в мене є, — сказав я. — Завдяки тобі я стаю кращим.

Вона зашарілася.

— Я не знаю, що сказати.

«Еммо, яскрава душа! Мені потрібен твій вогонь — той, що у тебе всередині».

— Ти не мусиш нічого казати. — Раптом мене охопило нестримне бажання її поцілувати. Що я й зробив.

Ми смертельно потомилися, однак цигани були бадьорі й рішучо наполягали на продовженні веселощів. І після кількох чашок чогось гарячого, солодкого і з великим вмістом кофеїну та ще кількох пісень вони нас переконали. Вони володіли природним даром казкарів і прекрасних піснярів, ці чарівливі люди, які ставилися до нас, мов до втрачених колись і віднайдених тепер братів. Ми півночі не спали й ділилися історіями. Молодик, який ревів, мов ведмідь, показав нам сценку черевомовця, дуже переконливу — я майже повірив, що його ляльки ожили. Здавалося, що він запав на Емму і все це показував для неї та звабливо всміхався, проте вона вдавала, що не бачить, і демонстративно тримала мене за руку.

Пізніше нам розказали історію про те, як під час Першої світової війни британські солдати забрали в них усіх коней, і на якийсь час їхні фургони залишилися без тяглової сили. Становище було тяжким. Їм довелося стати табором у лісі — в цьому самому лісі, — і от одного дня до них забрело стадо довгорогих цапів. Вони здавалися дикими, проте їли з рук, і комусь спало на думку запрягти одного у фургон. Ті цапи виявилися не менш сильними, ніж коні, яких цигани втратили. Це розв’язало їхню проблему, і до кінця війни їхні фургони були запряжені цими надзвичайними цапами. Звідси й пішла їхня назва, знана в Уельсі, — «цапиний люд». Як доказ, вони показали фотографію Бехірового дядька, котрий їхав у фургоні, запряженому цапом. І ми без зайвих слів зрозуміли, що то було загублене стадо дивних цапів, про яких розказував Едисон. Після війни солдати віддали циганам їхніх коней, і цапи, яких більше не потребували, знову зникли в лісі.

Зрештою багаття стали пригасати, для нас приготували постелі, заспівали колискову мелодійною чужоземною мовою, і мені стало добре, як у дитинстві. Черевомовець підійшов побажати Еммі доброї ночі. Вона його прогнала, але тільки після того, як він лишив їй свою картку. На звороті була адреса в Кардіфі, за якою він щокілька місяців, коли цигани зупинялися в місті, забирав листи. На лицьовому боці було його фото з ляльками і кілька рядків, написаних для Емми. Вона показала мені їх і захихотіла, та мені стало якось прикро за хлопця. Він був винен лише в тому, що вона йому сподобалась. Так само винен, як я.

Ми з Еммою скрутилися вдвох в одному спальному мішку на краю галявини.

Уже поринаючи в сон, я почув, що по траві хтось скрадається. Розплющив очі й не побачив нікого. То Мілард повернувся після розмови з циганським хлопчиком, яка тривала до ночі.

— Він хоче піти з нами, — сказав Мілард.

— Хто? — сонно пробурмотіла Емма. — Де?

— Хлопчик. Із нами.

— А ти що сказав?

— Я йому сказав, що це невдала думка. Але так, щоб відмовити, то не відмовив.

— Ти ж знаєш, що ми не можемо нікого з собою брати, — сказала Емма. — Він буде нас уповільнювати.

— Я знаю, знаю, — погодився Мілард. — Але він дуже швидко зникає, йому страшно. Скоро він стане зовсім невидимим і боїться, що одного дня відстане від їхнього табору, цигани цього не помітять, і він назавжди заблукає в лісі серед вовків і павуків.

Застогнавши, Емма перекотилася на живіт, щоб бути обличчям до Міларда. Він точно не збирався від нас відставати, поки все не вирішиться.

— Я розумію, що він засмучений, — сказала вона. — Але це справді неможливо. Мені шкода, Міле.

— Зрозуміло, — із притиском відповів він. — Я йому перекажу.

Потім підвівся й нечутно пішов.

Емма зітхнула і ще якийсь час неспокійно крутилася з боку на бік.

— Ти все правильно сказала, — прошепотів я. — Нелегко бути людиною, на яку всі озираються й від якої ждуть рішень.

Вона промовчала, але притулилася до моїх грудей.

Мало-помалу ми засинали під шепіт гілок, які шелестіли на вітрі, й дихання коней, що нас заколисувало.

То була ніч хисткого сну й кошмарів. Провів я її, як і попередній день: тікаючи від зграй страхітливих собак. Прокинувся геть розбитим. Ноги й руки були важкі, мов колоди, голова — ватяна. Я почувався б краще, якби не спав узагалі.

На світанку нас побудив Бехір.

— Прокиньтеся й співайте, синдриґасті! — прогорлав він, кидаючи нам товсті скибки черствого, мов цегла, хліба. — Після смерті виспитеся!

— Із таким сніданням смерть не забариться, — відзначив Єнох, постукавши хлібом по каменю й почувши стукіт, наче по дереву.

Бехір розплився в усмішці й скуйовдив йому волосся.

— Та ну. Куди подівся твій дивний дух?

— У пральню пішов. — І Єнох накрив голову ковдрою.

Бехір дав нам десять хвилин на те, щоб підготуватися до поїздки в місто. Так він виконував свою обіцянку відвезти нас на перший ранковий поїзд. Я встав, побрів до відра з водою, поплескав собі в лице, почистив пальцем зуби. О, як мені бракувало моєї зубної щітки. Як я тужив за м’ятною зубною ниткою і дезодорантом із запахом океанського бризу. Чого б я тільки не віддав, аби знайти десь аптеку «Кмітливий помічник».

Півцарства за свіжу білизну!

Я пальцями розчесав волосся, витрушуючи сіно, і вгризся в неїстівний хліб, а за нами тимчасом спостерігали з траурними обличчями цигани та їхні діти. Неначе звідкілясь знали, що веселощі попереднього вечора були останнім акордом, а тепер нас ведуть на шибеницю. Мені захотілося їх підбадьорити.

— Усе добре, — сказав я світловолосому хлопчику, який, здавалося, от-от розридається. — Ми не пропадемо.

Він невпевнено подивився на мене широко розплющеними очима, так, ніби до нього заговорив привид.

Цигани зібрали вісьмох коней — і вісьмох вершників, по одному для кожного з нас. На конях до міста можна було дістатися значно швидше, ніж на валці возів. А ще я їх боявся.

Дотепер я ніколи не їздив верхи. Мабуть, єдиний серед усіх більш-менш багатих дітей Америки. І не тому, що я не вважав коней прекрасними, величними істотами, вершиною тваринного творіння тощо. Просто я вважав, що жодна тварина не має ні найменшого бажання, щоб на неї вилазила і щоб на ній їздила людина. До того ж, коні були дуже великі, гори м’язів з великими зубами-жорнами, і дивилися вони на мене так, ніби знали, що я їх боюся, та наче чекали нагоди хвицнути мене копитом у голову. Не кажучи вже про те, що на коні не було паска безпеки (та й узагалі будь-якої вторинної системи стримування). Коні могли розганятися незгірш за машини, однак були більш стрибучі. Тож увесь той задум видавався просто недоцільним.