Касир подивився на нас крізь скло. Зняв окуляри, протер їх і посадив назад на носа, просто щоб пересвідчитись, що добре бачить. Безперечно, видовище з нас було ще те: одяг забризканий багнюкою, волосся жирне й стирчить під різними кутами. А ще від нас, напевно, тхнуло.

— Мені дуже шкода, — сказав касир. — Усі квитки продано.

Я роззирнувся навколо. Крім кількох людей, що куняли на лавках, станція була порожня.

— Дурниці! — заперечила Емма. — Негайно продайте нам квитки, бо донесу на вас у залізничну комісію з дискримінації дітей!

Я міг би переконати касира за допомогою м’якших методів, проте Емма категорично не визнавала авторитету самовдоволених дрібних бюрократів.

— Якби й існували якісь такі правила, — презирливо задерши кирпу, провістив касир, — то до вас би вони точно стосунку не мали. Іде війна, якщо ви не в курсі. Людям у залізничних перевезеннях її величності є чим займатися, крім дітей і тварин! — Він зміряв пані Сапсан сердитим поглядом. — Які в будь-якому разі не допускаються!

Поїзд зі свистом підкотив до станції, заверещали гальма. Кондуктор вистромив голову у вікно і закричав:

— Восьма тридцять до Лондона! По вагонах!

Люди, що спали по лавках, попіднімалися й почовгали по платформі.

До віконця каси повз нас прорвався чоловік у сірому костюмі. Він проштовхнув касиру гроші, одержав квиток і поспішив до поїзда.

— Ви ж сказали, що квитків нема! — обурилася Емма, стукаючи у віконце. — Так не можна!

— Той джентльмен купив квиток у перший клас, — відповів касир. — А тепер щезніть, набридливі малі жебраки! Ідіть шукайте, чиї кишені обчистити б, деінде!

До віконця приступив Горацій.

— Жебраки за визначенням не носять великих сум грошей, — сказав він, засунув руку в кишеню і кинув на прилавок каси товстеньку пачку купюр. — Якщо ви продаєте квитки першого класу, то ми їх візьмемо!

Касир аж випростався від несподіванки і витріщився на купу грошей. Ми теж порозтуляли роти, не розуміючи, звідкіля Горацій їх узяв. Касир поворушив купюри й сказав:

— Цього вистачить, щоб купити місця в цілому вагоні першого класу!

— То давайте нам цілий вагон, — погодився Горацій. — Заодно й не буде потреби переживати, що ми обчистимо чиїсь кишені.

Касир побуряковів і, затинаючись, промовив:

— Т-так, сер, пробачте, сер, сподіваюся, ви не сприймете все, що я казав раніше, як глузування…

— Та дайте вже нам ті кляті квитки, щоб ми могли сісти на поїзд!

— Зараз, сер!

Касир проштовхнув нам стос квитків першого класу.

— Приємної вам поїздки, — побажав він. — Будь ласка, нікому не кажіть, що почули це від мене, пані й панове, але на вашому місці я б сховав цю пташку, щоб її ніхто не бачив. Провідникам вона не сподобається, попри ваші квитки першого класу.

Ми відійшли від каси, тримаючи в руках квитки, і Горацій роздув груди, мов павич.

— Де, скажи, будь ласка, ти взяв таку силу грошей? — спитала Емма.

— Врятував із шухляди комода пані Сапсан якраз перед тим, як будинок згорів, — відповів Горацій. — І пришив собі до пальта спеціальну кишеньку, щоб заховати.

— Горацію, ти геній! — вигукнула Бронвін.

— А хіба справжній геній віддав би всі наші гроші до цента? — вставив Єнох. — Невже нам справді потрібен був цілий вагон першого класу?

— Ні, — відказав Горацій, — але ж приємно було посадити того мужика в калюжу, скажи?

— Мабуть, так, — погодився Єнох.

— Це тому, що насправді гроші потрібні, щоб маніпулювати іншими й змушувати їх почуватися гіршими за тебе.

— Щодо цього я б не була така впевнена, — сказала Емма.

— Та я жартую! — махнув рукою Горацій. — Звісно, вони для того, щоб одяг купувати.

Ми вже збиралися було сісти на поїзд, коли нас зупинив провідник.

— Покажіть квитки! — зажадав він. А простягнувши руку до стосика в руці в Горація, помітив, що Бронвін щось кутає в пальто. — Що це у тебе там? — підозріливо приступив він до неї.

— А що в мене де? — відповіла Бронвін якомога недбалішим тоном, стараючись прикривати пальтом опуклість, яка ніяк не хотіла сидіти тихо.

— Під пальтом! Не грайся зі мною, дівчинко.

— Це, е-е… — Бронвін намагалася думати швидко, але їй це не вдавалося. — Пташка.

Емма опустила голову. Єнох затулив очі рукою і застогнав.

— Із тваринами не можна! — гаркнув провідник.

— Але ви не розумієте, — сказала Бронвін. — Вона зі мною з дитинства… ми мусимо сісти на цей поїзд… ми так багато заплатили за квитки!

— Правила є правила! — заперечив провідник. Помітно було, що йому от-от урветься терпець. — Не грайтеся зі мною!

Зненацька Емма рвучко підняла голову. Її обличчя просяяло.

— Іграшка! — вигукнула вона.

— Що? — перепитав провідник.

— Пане провідник, це несправжня пташка. Ми б і подумати не могли так нахабно порушити правила. Розумієте, це улюблена іграшка моєї сестри, й вона подумала, що ви хочете її у неї забрати. — Вона жалібно й благально склала руки. — Ви ж не відберете в дитини улюблену іграшку, правда?

Провідник із сумнівом подивився на Бронвін.

— Якась вона занадто доросла для іграшок, ви так не вважаєте?

Емма нахилилася вперед і прошепотіла:

— Розумієте, вона трохи відстала…

У відповідь на це Бронвін насупилася, але їй нічого не лишалося, крім підіграти. Провідник підійшов до неї.

— Що ж, показуй свою іграшку.

Момент істини. Ми всі затамували дух, а Бронвін розкрила пальто, засунула руку за пазуху і повільно витягла пані Сапсан. Коли я побачив птаху, то на мить перелякався, бо подумав, що вона померла. Пані Сапсан геть задерев’яніла й лежала в руці у Бронвін з заплющеними очима й знерухомілими лапами. Та потім я збагнув, що то вона теж підіграє.

— Бачите? — спитала Бронвін. — Пташка несправжня. Це опудало.

— А я бачив, як вона ворушилася! — не вгавав провідник.

— Це, е-е, механічна модель. Дивіться.

Бронвін стала навколішки й поклала пані Сапсан на землю на бік. Далі просунула пальці їй під крило і вдала, ніби накручує механізм. Очі пані Сапсан одразу ж розплющилися, і вона забігала по перону, механічно погойдуючи головою і перебираючи лапами, неначе приведена в дію пружиною. Через якийсь час вона рвучко зупинилася на місці й повалилася на землю, штивна, мов дошка. Її гра заслуговувала на «Оскар».

Здавалося, провідника це майже переконало. Але не до кінця.

— Ну, — задумливо промовив він. — Якщо це іграшка, то ти не будеш проти сховати її у коробку. — І він кивнув на валізу, яку Бронвін поставила була на платформу.

Бронвін вагалася.

— Це не…

— Так, добре, нам не важко. — Емма розщібнула застібки на валізи. — Сестро, сховай її.

— Але там немає повітря! — просичала Бронвін.

— Проб’ємо дірки! — так само просичала у відповідь Емма.

Бронвін підняла пані Сапсан і обережно поклала її у валізу.

— Пробачте мені, пані, — прошепотіла вона, опустила кришку і защебнула.

Після цього провідник нарешті прийняв наші квитки.

— Перший клас! — здивовано відзначив він. — Ваш вагон прямо попереду. — Він показав у дальній кінець платформи. — Раджу поквапитися.

— Тепер він нам радить! — обурилася Емма, і ми припустили платформою.

Із пахканням і металевим скреготом поїзд рушив. Поки що він їхав дуже повільно, але з кожним обертом коліс набирав швидкість.

Ми порівнялися з вагоном першого класу. Першою у відчинені двері застрибнула Бронвін. Вона поставила валізу в тамбурі й простягнула руку, щоб допомогти Оливці.

Аж раптом у нас за спинами чийсь голос закричав:

— Стояти! Зійти з поїзда!

Той голос належав не провіднику. Він був глибший і більш владний.

— Клянуся, — сказав Єнох, — якщо ще хоч одна людина спробує завадити нам сісти на цей поїзд…

Прогримів постріл, і від раптового шоку в мене заплелися ноги. Я вивалився з дверей тамбура на платформу.

— Я сказав «стояти»! — знову проревів голос. Озирнувшись через плече, я побачив солдата в однострої, що стояв на платформі. Коліна він підігнув у позу для стрільби, гвинтівку спрямував на нас. Щоб довести всю серйозність своїх слів, він з гучним тріском випустив ще дві кулі понад нашими головами. — Вийти з поїзда, на коліна! — сказав він і широкими кроками попрямував до нас.