— О слава небесам! Хтось додумався прихопити килимок для ванної! — незворушно промовив Єнох. — Ми врятовані.

Решта пожитків зникла, включно з обома картами — маленькою, за допомогою якої Емма вела нас через канал, і масивним оправленим у шкіру атласом контурів — предметом гордості Міларда, Мапою днів. Коли Мілард зрозумів, що його нема, то задихав часто-пречасто.

— То був один із п’яти примірників, що збереглися до наших днів! — застогнав він. — Йому ціни не було! Не кажучи вже про те, що в ньому містилися мої багаторічні нотатки й примітки!

— Принаймні у нас є «Казки про дивних», — сказала Клер, викручуючи біляві кучері від морської води. — Я не можу заснути, якщо мені їх не почитають перед сном.

— Кому потрібні ті казки, якщо ми навіть дороги не можемо знайти? — пробурчав Мілард.

«Дороги куди?» — подумав я. І раптом стало зрозуміло, що, коли ми поспіхом покидали острів, я чув лише розмови дітей про те, як ми потрапимо на материк, але ми ніколи не говорили про те, що робити, коли там опинимося, — так, наче сама думка про те, щоб перепливти частину моря в крихітних човниках, була такою неприродною, такою кумедно-оптимістичною, що планувати подальші дії було марною втратою часу. Я подивився на Емму, шукаючи підтримки, як часто це робив. Але вона понуро дивилася на пляж. Скам’янілий пісок переходив у низькі дюни, на яких коливалася меч-трава. Далі починався ліс: непроникна з вигляду зелена перепона, що простиралася в обидва боки, скільки погляд сягав. Коли Емма послуговувалася своєю нині втраченою картою, ми тримали курс на портове містечко, та після того, як налетів шторм, ми вже не думали ні про що інше, крім як дістатися суходолу. Ніхто не зміг би сказати, наскільки ми відхилилися від курсу. Ніде не видно було ні доріг, ні дороговказів, ні навіть пішохідних стежок. Сама лише глушина.

Насправді, звісно, нам не потрібні були жодні карти, дороговкази чи ще щось. Нам потрібна була пані Сапсан — здорова, зцілена, та пані Сапсан, яка напевно знала, куди нам іти і як туди безпечно дістатися. Бо та, що зіщулилася перед нами, розгорнувши пір’я віялом на валуні, щоб посушити, була зломлена, як її крило, що тривожним клином висіло донизу. Я бачив, що дітям боляче дивитися на неї таку. Вона була для них матір’ю, берегинею. Вона була королевою їхнього маленького острівного світу, а тепер не могла ні говорити, ні створювати часові контури, навіть літати не могла. Вони дивилися на неї та з гримасами болю відверталися.

Сама пані Сапсан не відводила очей від свинцево-сірого моря. У їхній темній глибині застиг невимовний смуток.

«Я не виправдала ваших сподівань», — неначе промовляла вона.

До нас, петляючи на кам’янистому піску, поверталися Горацій і Фіона. Вітер штормовою хмарою роздмухував сплутане Фіонине волосся, а Горацій пересувався підстрибом, притискаючи обома руками циліндр, щоб той не злетів з голови. Якимось дивом він примудрився не загубити його під час нашої морської майже-катастрофи, хоча тепер на циліндрі з одного боку красувалася вм’ятина, мов на погнутій трубі глушника. Та Горацій однаково не хотів його викидати: єдину річ, яка, за його словами, пасувала до його поплямованого брудом, просяклого водою, чудово пошитого костюма.

Повернулися вони з порожніми руками.

— Дерева ніде немає! — пожалівся Горацій, коли вони підійшли до нас.

— А в лісі дивитися не пробували? — ущипливо поцікавилася Емма, показуючи на темну смугу дерев за дюнами.

— Там страшно, — відповів Горацій. — Ми чули сову.

— Відколи це ви боїтеся птахів?

Горацій знизав плечима і втупився у пісок. Та потім Фіона тицьнула його ліктем, і він наче прийшов до тями.

— Але ми знайшли дещо цікаве, — сказав він.

— Сховок? — спитала Емма.

— Дорогу? — спитав Мілард.

— Гуску, щоб засмажити на вечерю? — з надією спитала Клер.

— Ні, — відповів Горацій. — Надувні кулі.

Спантеличені, всі ненадовго позамовкали.

— Які надувні кулі, ти про що? — зрештою спитала Емма.

— Великі, в небі, там люди всередині.

Еммине обличчя спохмурніло.

— Показуйте.

Ми пішли за ними тим шляхом, звідки вони верталися, обігнули звивину на пляжі й вибралися на невеличкий насип. Я все думав про те, як ми могли не помітити такого прикметного, як повітряні кулі, аж поки не зійшли на пагорб і я їх побачив — то були не великі кольорові штуки у формі сльози, як на календарях і мотиваційних плакатах («Вище тільки небо!»), а два мініатюрних цепеліни, чорні мішки з газом у формі яйця з причепленими до них знизу металевими клітками, у кожній з яких сидів пілот. Ті повітряні судна були маленькі й літали низько, описуючи ліниві зигзаги вперед і назад. Тонке завивання їхніх пропелерів глушив шум прибою. Емма змусила нас принишкнути у високій меч-траві, і ми щезли з виду.

— Це мисливці на субмарини, — пояснив Єнох ще до того, як хтось встиг запитати. Мілард мав незаперечний авторитет, коли йшлося про карти та книжки, але що стосувалося всіляких воєнних штук, то експертом був Єнох. — Ворожі підводні човни найкраще видно з неба.

— То чому вони літають так близько до землі? — спитав я. — І чому тут, а не далі, над морем?

— Цього я не знаю.

— Думаєш, вони шукають… нас? — наважився спитати Горацій.

— Якщо ти маєш на увазі, що вони можуть бути витворами, — сказав Г’ю, — то не будь дурним. Витвори на боці німців. Вони на тій німецькій субмарині.

— Витвори йдуть у союзники до тих, до кого їм вигідно, — заперечив Мілард. — Нема причин думати, що вони не проникли в табори обох сторін, які воюють.

Я не міг відвести погляду від хитромудрих штуковин у небі. Вони видавалися неприродним, як механічні комахи, що роздулися від напухлих сім’яників.

— Не подобається мені, як вони літають. — Гострий погляд Єноха свідчив, що він подумки щось вираховує. — Вони шукають на узбережжі, а не на морі.

— Що шукають? — спитала Бронвін, але відповідь була очевидна й лячна, і ніхто не хотів вимовляти це вголос.

Вони шукали нас.

Ми всі щільно залягли в траві, і я відчув, як напружилося поряд зі мною тіло Емми.

— За моєю командою — біжіть, — просичала вона. — Сховаємо човни, а тоді самі сховаємося.

Ми дочекалися, коли дирижаблі розвернуться в протилежний від нас бік, і вискочили з трави, відчайдушно сподіваючись, що ми надто далеко і нас не помітять. Поки бігли, я спіймав себе на бажанні, щоб туман, який так надокучав нам на морі, повернувся і сховав нас. Спало на думку, що один раз він уже нас врятував: без туману дирижаблі помітили б нас багато годин тому в човнах, коли не було куди бігти. І якщо так, то острів зробив останню добру справу для порятунку своїх дивних дітей.

Ми потягли човни пляжем до морського грота, вхід до якого чорнів розщелиною в скелястому пагорбі. Бронвін витратила всі свої сили і ледве тягла ноги, не кажучи вже про човни, тому всі ми, крім неї, стогнучи й напружуючись, шарпали за ослаблу мотузку човни, що весь час заривалися носами в мокрий пісок. На півдорозі до грота пані Сапсан видала попереджувальний крик, і за мить два цепеліни вигулькнули над дюнами та опинилися в нашому полі зору. Викид адреналіну змусив нас припустити бігом. Човни залетіли в грот, наче їхали по рейках, і лиш пані Сапсан накульгувала поряд з нами, тягнучи за собою по піску поламане крило.

Коли ми нарешті сховалися, покидавши човни на землю, й знесилено попадали на перевернуті кілі. Свист нашого дихання відлунював у просоченій вологою темряві.

— Будь ласка, будь ласка, хай вони нас не помітять, — вголос молилася Емма.

— Ох, пташечки! Наші сліди! — вереснув Мілард, одразу ж скинув пальто, в якому був, і побіг назовні, щоб замести сліди від наших човнів. З неба вони, певно, мали вигляд стрілок, що вказували прямісінько на наш сховок. Ми могли спостерігати, як він віддаляється, лиш по слідах. Якби хтось, крім Міларда, ризикнув вийти з грота, нас би точно помітили.