Пан А. Ф. Крихкі

Нещодавно із Зовнішніх провінцій

Стрімко постарів, не бажаючи, щоб його взяли живим

— Бідолаха, — прошепотів Горацій. — Втік сюди з села, щоб урятуватися, мабуть, після того, як на його контур напали… з вогню та в полум’я.

— Але чому вони лишили нещасного пана Крихкі отак, на відкритому місці? — пошепки спитала Емма.

— Бо самі мусили швидко тікати, — відповів я.

Емма схилилася й простягнула руку до краю брезенту, яким був накритий пан Крихкі. Я не хотів дивитись, але нічого не міг із собою вдіяти. І вже майже відвернувся, але таки глянув крізь розставлені пальці. Я очікував побачити висохлий труп, але пан Крихкі виявився доволі пружним і навдивовижу молодим, років сорока-п’ятдесяти. Чорне волосся посивіло лише на скронях. Його очі були мирно заплющені, наче він спокійно спав. Невже він справді стрімко постарів, як зморщилося те яблуко, яке я взяв із контуру пані Сапсан?

— Пане, ви мертвий чи спите? — запитала Емма. Потім носаком черевика торкнулася чоловікового вуха, і пів його голови провалилося та розсипалося на порох.

Емма зойкнула й кинула край брезенту. Крихкі перетворився на висушену мумію, таку крихку, що її міг розвіяти сильний вітер.

Ми залишили бідолашного крихкого пана Крихкі на подвір’ї й рушили до дверей. Я взявся за ручку й повернув її. Двері відчинилися, й ми зайшли в кімнату для прання. У великому плетеному кошику лежали свіжі на вигляд речі, над раковиною висіла пральна дошка. Цей будинок покинули не так давно.

Чуття тут стало дужчим, та все одно то були тільки залишки. Ми відчинили ще одні двері й опинилися у вітальні. Я відчув напруження в грудях. Тут були всі ознаки бою: розкидані й перевернуті меблі, скинуті з каміна портрети, смуги подертих шпалер.

— О ні, — пробурмотів Горацій. Я простежив за його поглядом угору, до темної плями, що проступала на стелі, утворюючи грубе коло. Нагорі сталося щось жахливе.

Емма міцно стулила повіки.

— Просто слухайте, — сказала вона. — Слухайте, де можуть бути птахи, й більше ні про що не думайте.

Ми позаплющували очі й слухали. Спливла хвилина. А потім — нарешті — тріпотливий туркіт голуба. Я розплющив очі, щоб побачити, звідки він долинав.

Сходовий майданчик.

Ми обережно піднялися сходами, стараючись, щоб вони не рипіли в нас попід ногами. Я відчував, як б’ється моє серце — у горлі, у скроні. Старі висушені трупи я ще міг сяк-так витримати. Але щодо сцени вбивства не був певен.

Коридор на другому поверсі потопав в уламках. Розтрощені двері, зірвані з петель, лежали на підлозі. У розламаний дверний прохід було видно вежу з накиданих одна на одну валіз і комодів. Невдала барикада.

Білий килим у сусідній кімнаті просякнув кров’ю — то й була та пляма, що просочилася крізь поверх на стелю внизу. Але того, з кого вона витекла, вже давно не було.

Останні двері коридору не мали на собі ознак злому. Я обережно штовхнув їх. Поглядом пробіг про кімнаті. Шафа, туалетний столик, прикрашений статуетками, ретельно дібраними й розставленими, серпанок на вікні тріпотів од протягу. Килим чистий. Усе в порядку.

А тоді мій погляд помандрував до ліжка й до того, що було на ньому, і я сахнувся аж до одвірка. Під чистим білим укривалом лежали двоє чоловіків і наче спали. А між ними два скелети.

— Стрімко постаріли. — Горацій притис руки до горла, й вони помітно тремтіли. — Двоє значно стрімкіше, ніж інші.

Ті, що наче спали, були так само мертві, як і пан Крихкі внизу, сказав Горацій, і якщо ми їх торкнемося, вони так само розсиплються на порох.

— Вони здалися, — прошепотіла Емма. — Втомилися тікати і здалися. — Вона глянула на них, і в її погляді читалася суміш жалю й огиди.

Емма вважала їх слабкими і боягузами, думала, що вони обрали найлегший шлях. А я ніяк не міг позбутися думки: ану ж як ці дивні більше за нас знали про те, що витвори роблять зі своїми бранцями? Може, якби ми це знали, то теж вибрали б смерть.

Ми поволі вийшли в коридор. У мене паморочилося в голові, хотілося блювати і втекти з цього дому. Але піти ми не могли. Нам треба було піднятися на останній поверх.

Угорі ми побачили пошкоджений вогнем сходовий майданчик. Я уявив тих дивних, які під час нападу на будинок зібралися тут, щоб стати до останнього бою. Може, вони намагалися боротися з витворами вогнем. А може, витвори спробували їх викурити з будинку. Хай там як, вигляд у будинку був такий, наче він мало не згорів.

Пірнувши в низький прохід, ми вийшли на вузьке горище з похилою стіною. Тут усе почорніло від вогню. Омахи полум’я пролизали діри в даху.

Емма підштовхнула Горація.

— Він десь тут, — тихо промовила вона. — Застосуй свої чари, птахолове.

Горацій навшпиньки прокрався на середину приміщення і проспівав:

— Сюююдиии, голубочку, голубочку, голубочку…

І зараз у себе за спинами ми почули тріпотіння крил і здушений пташиний щебет. А розвернувшись, побачили не голуба, а дівчину в чорній сукні, що намагалася триматися в тіні.

— Ви це шукаєте? — Дівчина виставила руку на сонячний промінь, що пробивався крізь діру в даху. У її долоні силкувався вирватися голуб.

— Так! — вигукнула Емма. — Слава Богу, ти його зловила! — Вона простягнула руки й ступила крок назустріч дівчині, маючи намір узяти голуба, але дівчина закричала:

— Стій, де стоїш! — І клацнула пальцями. Обвуглений килимок вилетів з-під Емми, і вона повалилася на підлогу.

Я рвонув до неї.

— Ти не забилася?

— На коліна! — гаркнула на мене дівчина. — Руки за голову.

— Усе нормально, — запевнила мене Емма. — Роби, як вона каже. Вона телекінетик, помітно неврівноважений до того ж.

Я став навколішки біля Емми й сплів пальці на потилиці. Емма зробила те саме. Горація аж трусило, але він теж мовчки важко опустився на долівку й поклав долоні на дошки.

— Ми тебе не скривдимо, — сказала Емма. — Нам потрібен лише голуб.

— О, я прекрасно знаю, що вам потрібно, — з лихою посмішкою промовила дівчина. — Такі, як ви, ніколи не здаються, правда ж?

— Такі, як ми? — не зрозумів я.

— Покладіть зброю на підлогу й підштовхніть її до мене! — гаркнула дівчина.

— У нас нема зброї, — спокійно промовила Емма, щосили намагаючись не розлютити ще більше.

— Для вас буде краще, якщо ви не матимете мене за дурепу! — криком попередила дівчина. — Ви слабкі й не маєте власної сили, тому покладаєтесь на пістолети й таке інше. Кладіть їх на підлогу!

— Вона думає, що ми витвори, — повернувши голову, прошепотіла Емма.

Я ледве стримався, щоб не розреготатися.

— Ми не витвори. Ми дивні!

— Ви не перші порожньоокі, які приходять сюди по голубів, — сказала вона. — І не перші, хто вдає з себе дивних дітей. А ще ви будете не перші, кого я вб’ю! Тому кладіть свою зброю на підлогу, перш ніж я скручу цьому голубу в’язи. А слідом за ним — і вам!

— Але ми не витвори, — наполягав я. — Якщо не віриш, подивись у наші зіниці!

— Очі ще нічого не означають! — заявила дівчина. — Лінзи — це старий, як світ, фокус. А я, повірте, усі ці фокуси знаю.

Вона ступила крок уперед, на світло. У її очах тліла ненависть. Вона була схожа на пацанку, тільки в сукні, мала коротке волосся й міцну щелепу. Очі в неї були скляні, як у людини, що багато днів не спала й трималася на ногах лише завдяки інстинктам і адреналіну. Наче в людини, яка за цих обставин не буде до нас ні доброю, ні терплячою.

— Ми дивні, клянусь тобі! — запевнила її Емма. — Ось, дивись. Я покажу! — Вона прийняла руку від голови і вже збиралася запалити полум’я, та мене раптом охопило передчуття, і я зупинив її, узявши за зап’ясток.