— Я не можу цього дозволити. — Вона звузила очі й стрельнула ними на комод, щоб ми вже напевно зрозуміли одне одного. — Але якщо ви візьмете мене з собою, то отримаєте Вінні. Інакше…

Комод описав пірует на дерев’яній ніжці, нахилився і впав на бік.

— Що ж, гаразд, — крізь зуби процідила Емма. — Але якщо ти будеш нас затримувати, ми заберемо голубку й кинемо тебе.

Меліна розпливлася в усмішці, й одним клацанням її пальців двері розчахнулися.

— Як скажете.

Ми так швидко злетіли вниз сходами, що ноги, здавалося, не торкалися дощок. За двадцять секунд ми вже були на задньому подвір’ї, перестрибнули через мертвого пана Крихкі й пірнули в сухий колодязь. Я поліз першим і вибив фальшиві дверцята на дні замість гаяти час на те, щоб їх відчинити. Вони злетіли з петель і розпалися на шматки.

— Обережно внизу! — гукнув я, та, послизнувшись на мокрих сходинках, загримів униз, у темряву.

Мене зловила пара сильних рук — Бронвін — і поставила на землю. Я подякував, відчуваючи, як шалено стукає в грудях серце.

— Що там сталося? — спитала Бронвін. — Ви зловили голуба?

— Так, — кивнув я. Тут до нас приєдналися Емма та Горацій, і всі наші друзі на радощах заплескали в долоні.

— А то Меліна, — відрекомендував я, показуючи вгору на дівчину. На більше часу не було. Меліна ще стояла на горішній сходинці й з чимось вовтузилася.

— Швидше! — заволав я. — Що ти там робиш?

— Хочу виграти нам час! — у відповідь прокричала вона і зачинила колодязь дерев’яною лядою, відрізавши останні промені світла. Поки вона спускалася в темряві, я розказав усім про порожняків, що нас шукали. Через переляк у мене вийшло: «ІДІТЬ-БІЖІТЬ-ПОРОЖНЯКИ-ШВИДШЕ». Нехай це й не надто виразно прозвучало, але належний ефект справило — усі впали в істерику.

— Як ми побіжимо, тут темно! — заверещав Єнох. — Еммо, запали світло.

Емма досі стримувалася через моє попередження на горищі. На часі було нагадати їй про це, тому я взяв її за руку вище ліктя й сказав:

— Не треба! Вони легко нас знайдуть! — Найкраще, на що ми могли сподіватися, як я собі думав, — загубитися у цьому розгалуженому лабіринті тунелів.

— Але ми не можемо бігти в темряві наосліп, — зауважила Емма.

— Звісно, — сказав менший ехолокатор.

— Можемо, — додав старший.

Меліна, спотикаючись, пішла на звук їхніх голосів.

— Хлопчики! Ви живі! Це я… Меліна!

Джоел-і-Пітер сказали:

— Ми думали, ви…

— Мертві всі до…

— Одного.

— Усім узятися за руки! — наказала Меліна. — Нехай хлопці показують шлях.

Тож я взяв у темряві за руку Меліну, Емма взяла мою руку й пошукала руку Бронвін, і так далі, поки ми не утворили людський ланцюг зі сліпими братами на чолі. Емма дала дозвіл рушати, й хлопці припустили бігом, розтинаючи нами темряву.

Ми повернули ліворуч. Побрьохали по калюжах стоячої води. І раптом із тунелю за нашими спинами лунко затріщало дерево, що могло означати тільки одне: порожняки проломили ляду.

— Вони всередині! — прокричав я.

Я практично відчував, як вони пролазять у вузьку шахту. Щойно вони спустяться на рівну землю й зможуть бігти, то за лічені хвилини нас наздоженуть. Ми проминули тільки одну розвилку — не достатньо, щоб від них відірватися. Геть не достатньо.

Саме тому те, що сказав Мілард, видалося мені повним божевіллям:

— Стоп! Усім зупинитися!

Сліпі хлопці його послухалися. Ми налетіли одне на одного за їхніми спинами, спотикнулися й, поковзавшись, зупинилися.

— Що з тобою таке, чорт забирай?! — напустився на нього я. — Біжи!

— Перепрошую, — сказав Мілард. — Але мені от що спало на думку: комусь із нас доведеться пройти крізь вихід із контуру перед ехолокаторами й дівчиною. Інакше вони потраплять у теперішнє, а ми — в тисяча дев’ятсот сороковий, а отже, розділимося. Щоб вони змогли помандрувати в сороковий разом із нами, першим повинен іти один з нас, щоб відкрити шлях.

— А ви не з теперішнього хіба? — збентежено поцікавилася Меліна.

— Ні, як він сказав, з тисяча дев’ятсот сорокового, — відповіла їй Емма. — Але там градом падають бомби. Ви, може, й не схочете туди йти.

— Спробу зараховано, — сказала Меліна, — але ви мене так легко не здихаєтеся. У теперішньому, мабуть, ще гірше — там скрізь витвори! Саме тому я й не виходила з контуру пані Дрізд.

Емма ступила крок уперед і потягла мене за собою.

— Добре. Ми підемо першими.

Я виставив уперед вільну руку, промацуючи темряву.

— Але тут темно, хоч в око стрель!

Підказав старший ехолокатор:

— Пройди двадцять кроків уперед, і…

— Не помилишся, — закінчив за нього молодший.

Ми побрели вперед, махаючи перед собою руками. Я за щось зачепився ногою і лівим плечем налетів на стіну.

— Іди прямо. — Емма смикнула мене вправо.

І тут мій шлунок накренився. Я відчув: порожняки спустилися шахтою колодязя. Тепер, нехай навіть вони нас не відчували, шанси, що вони виберуть правильний поворот тунелю й знайдуть нас, дорівнювали п’ятдесят на п’ятдесят.

Час на те, щоб скрадатися, закінчився. Нам треба було бігти.

— Ай, чорт із ним, — вилаявся я. — Еммо, давай світло!

— З радістю! — Вона відпустила мою руку й запалила такий великий вогонь, що я почув, як засичало в мене на голові волосся з правого боку.

Пункт переходу я побачив одразу. Він був просто перед нами, позначений вертикальною лінією, намальованою на стіні тунелю. Ми зірвалися з місця й юрбою побігли до неї.

Проходячи межу, я відчув тиск у вухах. Ми повернулися в тисяча дев’ятсот сороковий.

Ми шугонули в катакомби. Тіні від Емминого світла маніакально стрибали по стінах, сліпі хлопці голосно цокали язиками й викрикували «Вліво!» чи «Вправо!», коли ми наближалися до розвилок.

Ми проминули звалище домовин, зсув кісткового пагорба і нарешті повернули до глухої стіни й драбини, що вела до крипти. Я проштовхнув уперед Горація, потім Єноха, далі Оливка зняла взуття й злетіла вгору.

— Треба швидше! — прокричав я.

У кінці коридору я відчув, що вони наближаються. Чув, як язиками пробивають кам’яну підлогу й просуваються вперед. Уявляв, як у передчутті вбивства з їхніх щелеп скрапує чорна гнойовиця.

А тоді я їх побачив. Розмита пляма майнула віддалік.

— Швидше! — заволав я і останнім стрибнув на драбину. Коли я вже був біля виходу, Бронвін простягнула руку й смикнула мене через останні кілька щаблів. Так я опинився у крипті разом із рештою дітей.

Гучно стогнучи, Бронвін підняла кам’яну плиту з могили сера Крістофера Рена й кинула її назад на належне місце. І не минуло й двох секунд, як щось люто вдарилося знизу і важка плита аж підстрибнула. Надовго порожняків цим не затримати, особливо двох.

Вони були близько. У мене всередині завивали сирени, шлунок болів так, наче я кислоти напився. Ми кинулися гвинтовими сходами в неф. У соборі вже панувала темрява, підсвітлювана тільки дивним помаранчевим сяйвом, що насилу пробивалося крізь вітражі. На мить мені здалося, що то останні старання передзахідного сонця, та потім, коли ми вже бігли до виходу, крізь розбомблений дах я помітив окраєць неба.

На місто вже спустилася ніч. Бомби досі падали, гупали важко, як хворе серце.

Ми вибігли надвір.

Зі сходів собору, на яких ми стояли, паралізовані побаченим, здавалося, що все місто охопило полум’я. Небо розкинулося над нами панорамою помаранчевого вогню, такого яскравого, що в його сяйві можна читати. Площа, на якій ми ловили голубів, перетворилася на яму в бруківці, з якої курів дим. Без упину завивали сирени — контрапункт сопрано до безжального басу бомб. Ті звуки здавалися моторошно людськими, наче всі душі в Лондоні піднялися на дахи, щоб виплакати вселюдний розпач. А тоді параліч поступився місцем страху та нагальності інстинкту самозбереження, і ми поспішили всіяними уламками сходами на вулицю — повз поруйновану площу, повз двоповерховий автобус, наче зім’ятий кулаком розлюченого велета. Я не знав, куди ми біжимо, та це й не мало значення — головне, подалі від Чуття, що з кожною миттю дужчало й болючіше млоїло всередині.