Емма подивилася на Сем.

— Ти ж сказала, що твій батько нагорі, — різкувато завважила вона.

— Ви вдерлися в наш дім, — нагадала Сем.

— Це правда.

— А мама? — не вгавала Бронвін. — Де вона?

— Давно померла, — доволі байдужим тоном відповіла Сем. — Тому, коли тата забрали на війну, нас хотіли поселити в якусь іншу сім’ю. Татова сестра в Девоні страшенно злюща. Вона заявила, що прийме лише одну з нас, тому нас із Есмі хотіли відправити в різні місця. Але ми втекли з поїзда й повернулися.

— Нас не розділять, — заявила Есмі. — Ми сестри.

— І ви боїтеся, що вас відправлять у дитбудинок, якщо знайдуть? — спитала Емма. — Заберуть із дому?

Сем кивнула.

— Я цього не допущу.

— У ванні безпечно, — сказала Есмі. — Може, ви теж залазьте? Так ми всі будемо в безпеці.

Бронвін приклала руку до серця.

— Дякую, сонечко, але ми всі нізащо не помістимося.

Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей i_042.jpg

Поки інші розмовляли, я звернув погляд усередину, пробуючи намацати Чуттям порожняків. Вони вже не бігли. Чуття вирівнялося, а це означало, що вони ні наближалися, ні віддалялися. Найпевніше, рознюхували десь неподалік. Я сприйняв це за добрий знак. Якби вони знали, де ми, то рвонули б за нами. Наш слід прохолов. Усе, що нам тепер необхідно було зробити, — не піднімати голів якийсь час. А потім підемо за голубкою, яка приведе нас до пані Королик.

Ми посідали на підлозі у ванній і слухали, як в інших районах міста падають бомби. У шафці для ліків Емма знайшла трохи спирту для розтирання й наполягла на тому, щоб промити й перев’язати поріз у мене на голові. Потім Сем стала наспівувати якусь мелодію, знайому, проте назвати її я не зміг би, а Есмі заходилася гратися з качечкою у ванні, і мало-помалу Чуття вщухло. На кілька мізерних хвилин та мерехтлива ванна стала світом у собі, затишним коконом, далеким від горя війни.

Але війна за вікном не була згодна з тим, щоб її довго ігнорували. Заговорили зенітні гармати, по даху, наче пазурі, розсипом зацокотіла шрапнель. Бомби стали ближчими, й невдовзі слідом за віддачею від їх падіння озвалися більш басовиті й зловісні звуки — невиразний гуркіт від падіння стін. Оливка зіщулилася й обхопила себе руками. Горацій заткнув пальцями вуха. Сліпі хлопчики застогнали й стали погойдуватися. Пані Сапсан зарилася глибше у складки пальто Бронвін, а голубка тремтіла в пелені у Меліни.

— У яку божевільню ви нас завели? — спитала Меліна.

— Я вас попереджала, — відповіла Емма.

Від кожного вибуху у ванні, де сиділа Есмі, йшли по воді брижі. Дівчинка стиснула в руках качечку й заплакала. Її схлипування наповнили маленьку кімнатку. Сем замугикала гучніше, а між рядками мелодії зробила паузу, щоб прошепотіти: «Есмі, ти в безпеці, тут ти в безпеці», — але від цього Есмі тільки дужче розплакалася. Горацій витяг пальці з вух і спробував розважити дівчинку театром тіней: показав крокодила, який клацає щелепами, пташку, що летить. Однак Есмі не звернула уваги. А тоді до ванни підійшов той, кого я навіть запідозрити не міг у бажанні покращити самопочуття маленькій дівчинці.

— Глянь сюди, — сказав Єнох. — У мене тут є чоловічок, який хоче проїхатися на твоїй качці. Вона йому буде до міри. — Із кишені він витяг глиняного гомункула три дюйми заввишки, останнього з тих, яких він ліпив на Кернгольмі. Ридання Есмі помалу вщухли. Вона дивилась, як він згинає глиняному чоловічку ноги й саджає його на край ванни. І от Єнох натиснув глиняному чоловічку на крихітні груди, й той ожив. Пружно скочив на ноги й пішов прогулянковим кроком по краю ванни. На радощах личко Есмі просяяло.

— Нумо, — підохотив його Єнох. — Покажи їй, що ти вмієш.

Чоловічок підскочив і клацнув підборами, а потім театрально вклонився. Есмі захихотіла й заплескала в долоні. А коли через кілька секунд неподалік упала бомба, чоловічок втратив рівновагу й упав у ванну, засміялася ще дужче.

Зненацька потилицею прокотилася холодна хвиля, у скальп встромилися голочки, і Чуття охопило мене так швидко й різко, що я застогнав та склався навпіл там, де сидів. Побачивши мої корчі, наші вмить зрозуміли, що це означає.

Вони наближалися. Наближалися дуже швидко.

Ну звісно: Єнох застосував свої здібності, а я навіть не подумав його зупинити. Із таким самим успіхом ми могли запустити сигнальну ракету.

Я, похитуючись, звівся на ноги. Біль накочував на мене хвилями, і вони геть позбавляли сил. Я хотів закричати: «Біжіть, тікайте! Через чорний хід!» — але не зміг витиснути з себе ні слова. Емма поклала руки мені на плечі.

— Зберися, дорогенький, ти нам потрібен!

І раптом щось загупало в парадні двері. Кожен удар луною прокочувався по будинку.

— Вони тут! — зрештою вичавив я з себе. Але гуркіт, із яким застрибали двері на петлях, усе сказав за мене.

Усі повскакували на ноги й у паніці спробували гуртом протиснутися у двері, що вели в коридор. Лише Сем та Есмі залишилися на місцях, засмучені й зіщулені. Нам з Еммою довелося відривати Бронвін від ванни.

— Ми не можемо їх покинути! — кричала вона, коли ми тягли її коридором.

— Можемо! — крикнула Емма. — Нічого з ними не станеться, порожняки не на них полюють!

Я розумів, що це правда, а ще знав, що порожняки роздеруть на шматки все, що трапиться їм на шляху, включно з парою нормальних дівчат.

Від люті Бронвін гупнула кулаком по стіні — і там залишилася вм’ятини.

— Пробачте, — сказала вона дівчатам і, підштовхувана Еммою, безпорадно вискочила в коридор.

Я накульгував слідом за ними. Мій шлунок корчився в муках.

— Замкніть двері й нікому не відчиняйте! — крикнув я і повернувся, щоб востаннє краєм ока глянути на обличчя Сем в щілину дверей, що зачинялися. У її широко розплющених очах застиг переляк.

У передпокої задзеленчало розтрощене вікно. Якась самовбивча допитливість змусила мене визирнути за ріг. Там крізь завіси, що затуляли вікно, просунулися численні мацаки.

Емма взяла мене за руку й смикнула вбік, в інший коридор — у кухню — через чорний хід — у садок, засипаний попелом, — по провулку, яким уже, трохи відстаючи одне від одного, бігли наші. А тоді хтось крикнув: «Гляньте, гляньте!» Я на бігу повернувся і побачив велику білу птаху, що ширяла високо над вулицею.

— Міна… це міна, — сказав Єнох. І те, що здавалося ажурними крильми, зненацька чітко виокремилося у парашут, а те жирне й сріблясте тіло, що висіло під ним, було напаковане вибухівкою. Янгол смерті погідливо спускався на землю.

Порожняки вирвалися надвір. Я бачив їх здалеку: мчали через сад і махали в повітрі язиками.

Міна з делікатним «дзинь» приземлилася біля будинку.

— Лягай! — заволав я.

Шансу сховатися в укриття в нас не було жодного. Я заледве встиг упасти на землю, коли нас накрив сліпучий спалах і рвонуло так, ніби розверзлася земля. Ударна хвиля пекучо-розжареного вітру вибила з мене дух. На спину посипався чорний град уламків, і я притисся коліньми до грудей.

Потім був лише вітер, і сирени, і дзвін у вухах. Я хапав ротом повітря й задихався у вирі пилюки. Натягнувши на ніс і рот комір светра, щоб дихати крізь нього, я поволі перевів дух.

Порахував свої кінцівки: дві руки, дві ноги.

Добре.

Повільно сів і роззирнувся навколо. Крізь пилюку було погано видно, але я чув, як мої друзі кличуть одне одного. Лунали голоси Горація і Бронвін. Г’ю. Міларда.

А де Емма?

Я викрикнув її ім’я. Спробував зіп’ястися на ноги й знову впав. Ноги були цілі й неушкоджені, проте тряслися й не тримали.

Еммо! — знову закричав я.

— Я тут!

Голова сіпнулася на звук її голос. Емма матеріалізувалася крізь дим.

— Джейкобе! О Господи. Слава Богу.

Ми обоє тряслися. Я обійняв її за плечі й провів руками по тілу, щоб пересвідчитися, що вона не поранена.

— Ти як, нормально? — спитав я.

— Так. А ти?

Очі боліли, пекло в легенях, кололо в спині там, де на мене обвалився град уламків. Але біль у шлунку зник. Тієї ж миті, як пролунав вибух, у мене всередині неначе хтось рубильник перемкнув і Чуття щезло.


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: