— А хіба не він убив одного з них? — нагадала Бронвін. — Встромив межи очі ножиці для стрижки овець! Коли ти востаннє чув про такого молодого дивного, який зробив би щось подібне?

— Такого не було з часів Ейба, — подав голос Г’ю, і за згадки про мого діда всі діти шанобливо замовкли.

— Я чула, він якось прикінчив одного голими руками, — сказала Бронвін.

— А я чув, він убив одного спицею для плетіння і мотузкою, — додав Горацій. — Хоча насправді мені це наснилося, а отже, це точно правда.

— Половина цих історій — небувальщина, і з кожним роком вони стають усе небувалішими, — сказав Єнох. — А той Ейбрахам Портман, якого я знав, ніколи й пальцем не поворухнув, щоб нам допомогти.

— Він був прекрасним дивним! — вигукнула Бронвін. — Відважно воював і вбив безліч порожняків заради нашої справи.

— А ще він утік і покинув нас у тому будинку, як біженців, поки сам волочився за жінками по Америці, зображаючи героя!

— Ти сам не розумієш, що верзеш, — почервоніла від гніву Емма. — Спрощуєш усе. Так не можна.

Єнох знизав плечима.

— Та нехай, тепер усе це не має значення, — сказав він. — Хоч би що ви там думали про Ейба, цей хлопець — не він.

Тієї миті я ненавидів Єноха, проте не міг винити в тому, що він у мені сумнівається. Як могли решта дітей, котрі так впевнено й зріло користувалися своїми здібностями, беззастережно вірити в мої уміння — у те, що сам я тільки починав розуміти та й про що дізнався лише кілька днів тому? Здавалося, не має значення, чий я онук. Я просто не знав, що роблю, от і все.

— Правду кажеш, я не мій дід, — сказав я. — Я звичайний хлопець із Флориди. Мені, мабуть, просто пощастило, що я вбив того порожняка.

— Дурниці, — заперечила Емма. — Рано чи пізно ти станеш точнісінько таким самим мисливцем на порожняків, як Ейб.

— Хай краще рано, а не пізно, — зауважив Г’ю.

— Це твоє призначення, — сказав Горацій, і прозвучало це так, наче він знав щось таке, чого не знаю я.

— Та навіть якщо ні, — Г’ю поплескав мене по спині, — ти все, що в нас є, друже.

— Якщо це правда, хай нас птах милує, — сказав Єнох.

Голова в мене пішла обертом. Тягар їхніх сподівань був таким важким, що погрожував мене розчавити. Я підвівся й на нетвердих ногах пішов до виходу з грота.

— Мені треба подихати, — сказав я, протискаючись повз Єноха.

— Джейкобе, стій! — закричала Емма. — Повітряні кулі!

Але їх уже давно не було.

— Нехай іде, — пробурчав Єнох. — Якщо нам пощастить, він попливе назад в Америку.

Бредучи до води, я намагався уявити собі, кого бачили (чи хотіли бачити) в мені мої друзі: не Джейкоба — хлопця, котрий колись так гнався за фургончиком із морозивом, що поламав ногу в щиколотці, чи котрий неохоче і за наполяганням батька тричі намагався та тричі провалив спробу потрапити в легкоатлетичну команду своєї школи, хоча там ніколи не було особливого конкурсу, а Джейкоба — пильного оглядача темряви, дивовижного інтерпретатора неприємних відчуттів у животі, убивцю потвор, який, на відміну від інших людей, міг їх бачити — і все це могло стояти між життям та смертю для нашого веселого оркестру дивних дітей.

Як я міг виправдати великі сподівання, які накладала дідова репутація?

Я виліз на купку каменів біля краю берега, стояв там, сподіваючись, що помірний бриз висушить мій мокрий одяг, і в пригаслому надвечірньому світлі споглядав море — широке полотно, на якому зливалися й темніли сірі мазки. Віддалік час від часу зблискувало світло. То кернгольмський маяк спалахував на знак вітання й останнього прощання.

Моя свідомість попливла. Я поринув у сон наяву.

Бачу чоловіка. Він середніх літ, весь вкритий багнюкою екскрементів, поволі повзе вздовж гострого, мов кінчик ножа, краю кручі. Тонке волосся розтріпалося й звисає мокрими пасмами на щоки. Вітер надимає його тонку куртку, як вітрило. Він зупиняється і спирається на лікті. Вставляє їх у ямки, які зробив кілька тижнів тому, коли обстежував ці сховки, шукаючи гнізда крячок та буревісників, у яких настав сезон спарювання. Він підносить до очей бінокль, але націлює його кудись нижче від рівня гнізд, на тонкий серпик пляжу, куди приплив несе і складає різне шмаття: деревину та водорості, уламки розтрощених суден… а часом, за словами тутешніх, і трупи.

Цей чоловік — мій батько. І шукає він те, що відчайдушно не хоче знаходити.

Він шукає труп свого сина.

Щось торкнулося мого черевика, і, вирваний із напівсну, я розплющив очі. Уже майже стемніло, я сидів на камінні, підтягнувши коліна до грудей, коли зненацька поряд опинилася Емма. Вона стояла на піску біля купи каміння, а бриз тріпав її волосся.

— Як ти? — спитала вона.

Відповідь на це запитання потребувала ґрунтовного знання математики на рівні університету і близько години часу на обговорення. Я відчував, що в душі борються тисячі суперечливих почуттів, переважна більшість яких зводилася рівною мірою до холоду, і втоми, і відсутності особливого інтересу до розмови. Тому я сказав:

— Я в порядку, просто сохну. — І для наочності посмикав спереду промоклий светр.

— З цим я можу тобі допомогти. — Вона вилізла на купу каміння й сіла поряд. — Давай руку.

Я слухняно простягнув руку, і Емма поклала її собі на коліна. Потім склала долоні рупором біля рота й нахилилася до мого зап’ястя. Глибоко вдихнула, повільно видихнула, і вгору моєю рукою полилося неймовірне заспокійливе тепло, не пекуче, проте на межі.

— Не занадто? — спитала вона.

Я напружився, бо тілом пробігла дрож, і похитав головою.

— Добре. — Вона перемістила долоні вище по руці, щоб знову видихнути. Ще одне пульсування приємного тепла. А між видихами сказала: — Сподіваюся, ти не береш близько до серця те, що сказав Єнох. Джейкобе, всі ми, крім нього, віримо в тебе. Єнох буває черствим старим дундуком, особливо коли заздрить.

— Я думаю, він каже правду.

— Та ну. Серйозно?

І тут мене прорвало:

— Я гадки не маю, що роблю. Як ви взагалі можете на мене покладатися? Навіть якщо я й дивний, то зовсім трішки. Я так думаю. Це так, якби я був лише на чверть дивний, а ви всі — чистокровки.

— Так не буває, — розсміялась Емма.

— Але дідусь був дивніший за мене. Мусив бути. Він був такий сильний…

— Ні, Джейкобе. — Вона звузила очі. — Це дивовижно. Ти багато в чому дуже схожий на нього. Але, звісно, й відрізняєшся теж. Ти лагідніший і делікатніший… але все, що ти кажеш… ти говориш, як Ейб, коли він тільки з’явився в нашому будинку.

— Правда?

— Так. Він був розгублений. Бо ніколи не зустрічав інших дивних. Не розумів, у чому його сила, як вона працює, на що він здатен. Хоча, правду кажучи, ми теж. Ваш дар дуже рідкісний. Дуже. Але твій дідусь учився.

— Як? — спитав я. — Де?

— На війні. Він працював у таємному підрозділі британської армії, що всуціль складався з дивних. Одночасно воював з порожняками й німцями. За те, що вони робили, медалями не нагороджують, але для нас вони були героями, а твій дідусь — найбільшим. Жертви, на які вони йшли, відкидали зіпсованих на десятки років назад і рятували життя незліченній кількості дивних.

«А рідних батьків урятувати не зміг, — подумав я. — Як дивно й трагічно».

— І от що я тобі скажу. Ти точнісінько такий же дивний, як і він. І хоробрий теж.

— Ха. Ти просто намагаєшся втішити мене.

— Ні, — відказала вона, дивлячись мені просто в очі. — Не намагаюся. Джейкобе, ти навчишся. І одного дня станеш іще кращим мисливцем на порожняків, ніж він.

— Ага, всі так кажуть. Але звідки ти можеш знати?

— Я відчуваю, глибоко в душі. Думаю, тобі судилося. Так само, як судилося приїхати на Кернгольм.

— Я в таку туфту не вірю. Доля. Зірки. Призначення.

— Я не казала «призначення».

— «Судилося» — це те саме. Призначення — це для героїв книжок про магічні мечі. Повна дурня. Я тут, бо мій дід за десять секунд до смерті пробурмотів щось про ваш острів, ото й усе. Це сталося випадково. Я радий, що він це сказав, але він марив. З таким самим успіхом він міг відтарабанити список покупок.