— Їх піддавали тортурам? — спитала Емма.

— Очевидно. Їх замучили до божевілля! — відказав клоун. — Їх мучили, поки вони не забули, як бути дивними!

— Хоч цілий день піддавайте мене тортурам, — мовив Мілард, — але я не зможу забути, як бути невидимим.

— Покажи їм шрами, — сказав клоун медсестрі.

Сестра підійшла до нерухомої жінки й відкинула її ковдру. На животі, на шиї та під підборіддям було видно тонкі червоні шрами, приблизно з цигарку завдовжки.

— Навряд чи це можна назвати доказом тортур, — похитав головою Мілард.

— А як це можна назвати? — сердито відгукнулася жінка.

— Інші шрами є чи це все? — проігнорувавши запитання, уточнив Мілард.

— Аж ніяк. — Медсестра відкинула ковдру і продемонструвала ноги жінки, вказуючи на шрами — під коліном, на внутрішньому боці стегна і на підошві.

Мілард схилився, щоб оглянути підошву.

— Дивне місце для шраму, вам не здається?

— Міле, до чого ти хилиш? — нетерпляче спитала Емма.

— Цить, — сказав Єнох. — Нехай пограється в Шерлока, якщо хоче. Мені в кайф за ним спостерігати.

— Може, ми його поріжемо в десятьох місцях? — запропонував клоун. — Тоді побачимо, чи вважатиме він це тортурами!

Мілард перетнув кімнату і підійшов до ліжка чоловіка, який весь час щось шепотів. На підошві голої ноги в нього був шрам, ідентичний до того, який ми бачили в нерухомої жінки.

Медсестра жестом показала на жінку, що корчилася під ковдрою.

— У неї теж такий є, якщо вам цікаво.

— Годі вже, — сказав складаний чоловік. — Якщо це не тортури, то що тоді?

— Досліди, — відповів Мілард. — Ці надрізи зроблено з хірургічною точністю. Вони не призначені для того, щоб завдати болю. Може, їх навіть робили під анестезією. Витвори щось шукали.

— І що ж це? — спитала Емма, хоча відповіді, схоже, боялася.

— Є старе прислів’я про підошву дивного, — сказав Мілард. — Хто-небудь з вас його пам’ятає?

Нагадав Горацій:

— «Підошва дивного — це двері до його душі». Але це дітям кажуть, щоб взувалися, коли біжать гратися надвір.

— Може, й так, а може, й ні, — сказав Мілард.

— Не сміши! Ти думаєш, вони шукають…

— Їхні душі. І вони їх знайшли.

Клоун розреготався.

— Та це дурня. Думаєте, з них вийняли другі душі, лише тому, що вони втратили свої здібності?

— Частково. Ми знаємо, що витвори вже багато років цікавляться другою душею.

І тут я пригадав нашу з Мілардом розмову в поїзді.

— Але ти сам мені казав, що дивна душа — це те, що дозволяє нам заходити в контури. Тож якщо в цих людей немає душ, як вони опинилися тут?

— Ну, насправді вони не зовсім тут, чи не так? — відповів Мілард. — Я маю на увазі, що їхні свідомості деінде.

— Ти хапаєшся за соломинку, — втрутилася Емма. — Міларде, мені здається, ти перегнув палицю.

— Потерпіть ще трошки, — попросив Мілард, схвильовано міряючи кроками палату. — Ви, мабуть, не чули про випадок, коли нормальний зайшов у контур?

— Ні, бо всі знають, що це неможливо, — сказав Єнох.

— Майже неможливо, — уточнив Мілард. — Це нелегко й нічого приємного в цьому нема. Але це зробили. Одного разу. Той протизаконний дослід виконав рідний брат пані Сапсан. Здається, ще до того, як збожеволів і зібрав свій гурт розкольників, які згодом мали стати витворами.

— Тоді чому я ніколи про це не чув? — спитав Єнох.

— Бо то був скандальний експеримент, його результати негайно приховали, щоб ніхто не намагався відтворити. Хай там як, насправді провести нормального в контур можна, але тільки силоміць і на це здатна лише людина, наділена силою імбрини. Другої душі в нормальних нема, осягнути притаманні часовому контуру парадокси вони не можуть, тож їхній мозок не витримує і стає кашею. Щойно вони заходять у контур, то перетворюються на овочі: впадають у кататонічний ступор і пускають слину. Власне, це ми й бачимо на прикладі цих нещасних людей.

Поки всі перетравлювали те, що сказав Мілард, панувала тиша. Потім Емма затулила рота долонею і тихо промовила:

— От дідько. Він каже правду.

— Що ж. Тоді все набагато гірше, ніж ми думали, — підсумував клоун.

Мені здалося, що з кімнати вийшло все повітря.

— Я не до кінця розумію, — сказав Горацій.

— Він каже, що потвори вкрали їхні душі! — закричала Оливка, зі слізьми на очах побігла до Бронвін і заховала личко в складках її пальта.

— Ці дивні не втратили своїх здібностей, — зауважив Мілард. — У них їх украли, витягли разом із душами, котрі потім згодували порожнякам. Це дозволило порожнякам вийти на такий рівень розвитку, щоб заходити в контури, дало змогу здійснити останню атаку на царство дивних — і витвори змогли викрасти ще більше дивних, витягти з них душі, за допомогою яких еволюціонували інші порожняки, і так знову і знову. Лихий цикл.

— Тоді їм не тільки імбрини потрібні, — сказала Емма. — Ми теж… і наші душі.

Г’ю підійшов до краю ліжка чоловіка, що шепотів. Остання бджола сердито дзижчала довкола його голови.

— Усі ті дивні діти, яких вони викрадали всі ці роки… от що вони з ними робили? Я думав, вони ставали їжею для порожняків. Але це… це в мільярди разів гірше.

— А хто сказав, що вони не збираються й з імбрин душі витягати? — висловив здогад Єнох.

Це вселило в нас ще більший жах. Клоун повернувся до Горація і сказав:

— Ну що, хлопче, як там твій оптимістичний сценарій поживає?

— Не дражніть. Я кусаюсь, — попередив Горацій.

— Вийдіть усі! — звеліла медсестра. — З душами чи без, ці люди хворі. Тут не місце для гризні.

Ми понуро потяглися в коридор.

— Ну добре, ви показали нам шоу жахіть, — сказала Емма, — і ми слухняно злякалися. А тепер скажіть, чого ви хочете.

— Усе просто, — відповів складаний. — Ми хочемо, щоб ви лишилися і воювали з нами.

— Ми просто вирішили показати вам, що вчинити так у ваших інтересах, — додав клоун і поплескав Міларда по спині. — Але ваш друзяка зробив усе за нас, ми б так добре не змогли.

— Залишитися тут і воювати за що? — спитав Єнох. — Імбрин у Лондоні немає — пані Королик сказала.

— Забудьте про Лондон! Із Лондоном покінчено, — відмахнувся клоун. — Тутешній бій уже позаду. Ми програли. Коли Королик врятує всіх дивних, яких зможе витягти з цих зруйнованих контурів, ми зберемо манатки і вйо — до інших земель, інших контурів. Там ще можуть бути вцілілі, такі дивні, як ми, і до того часу триватиме бій.

— Ми зберемо армію, — сказав складаний. — Справжню.

— Що стосується імбрин та місця їх перебування, то це не проблема, — додав клоун. — Зловимо витвора і тортурами виб’ємо з нього інформацію. Змусимо показати місце на Мапі днів.

— У вас є Мапа днів? — здивувався Мілард.

— Аж дві. Унизу, щоб ви знали, є архів дивних.

— Це справді добра новина. — У голосі Міларда забриніли нотки радості.

— Зловити витвора… — задумливо промовила Емма. — Легше сказати, ніж зробити. Плюс вони брешуть. Брехня — це їхній коник.

— Тоді зловимо двох і порівняємо їхню брехню, — відказав клоун. — Дуже скоро вони прийдуть сюди рознюхувати. Тому наступного разу, коли побачимо витвора — хап! Упіймаємо його.

— Нема потреби чекати, — сказав Єнох. — Пані Королик сказала, що в цій будівлі є витвори. Хіба ні?

— Так, — кивнув клоун. — Але вони заморожені. Стопроцентні покійники.

— Це не значить, що їх не можна допитати. — І Єнох зловісно посміхнувся.

Клоун подивився на складаного.

— Ці чудики починають мені подобатись.

— То ви з нами? — спитав складаний. — Залишитесь і воюватимете?

— Я цього не казала, — відповіла Емма. — Дайте нам хвилину на обговорення.

— Що там обговорювати? — здивувався клоун.

— Авжеж, не поспішайте. — І складаний потяг клоуна в коридор. — Ходімо, я зроблю кави.

— Ну, добре, — неохоче протягнув клоун.

Ми збилися в купку, як робили це багато разів, відколи почалися наші неприємності. Тільки цього разу замість кричати одне на одного ми дисципліновано говорили по черзі. Серйозність становища змусила нас самих сприймати все значно урочистіше.