І поки він обережно ставив щура на дошки, я підтягнув до себе поближче Емму та Едисона.

— Що скажете? — пошепки спитав я. — Наших справді могли відвезти до цього… диявольського місця?

— Ну, своїх полонених вони мусять тримати в контурі, і досить-таки старому, — сказала Емма. — Інакше більшість із нас пришвидшено постаріє і через день-два помре.

— Але яке витворам діло до того, чи ми помремо? — спитав я. — Вони просто хочуть забрати наші душі.

— Можливо. Але вони не можуть дати померти імбринам. Ті їм потрібні, щоб відтворити подію тисяча дев’ятсот восьмого року. Пам’ятаєте витвірський божевільний задум?

— Усе те, про що марив Ґолан. Безсмертя й влада над світом…

— Ага. Тож вони місяцями викрадали імбрин, і їм потрібно знайти для них таке місце, де вони не перетворяться на сушену кірку від апельсина, так? Тобто дуже старий контур. Щоб йому було років вісімдесят чи сто щонайменше. І якщо Диявольський Акр — це джунглі, де править бал розпуста й беззаконня…

— Саме так, — підтвердив Едисон.

— …тоді для витворів це ідеальне місце, щоб переховувати полонених.

— До того ж у самісінькому серці Лондона, — сказав Едисон. — Просто в усіх перед носом. Розумні поганці…

— Тоді, напевно, питання знято, — кивнув я.

Емма обережно підійшла до Шарона.

— Нам, будь ласка, три квиточки до тієї бридкої страхітливої клоаки, яку ви описували.

— Добре, добре подумайте над тим, чого ви хочете, — порадив перевізник. — Такі невинні ягнята, як ви, не завжди повертаються з Диявольського Акра.

— Ми добре подумали, — запевнив його я.

— Що ж, дуже добре. Але не кажіть потім, що я вас не попереджав.

— От тільки в нас немає трьох золотих, — повідомила йому Емма.

— Справді? — Шарон склав довгі пальці обох рук дашком і протягло зітхнув. З каптура війнуло розритою могилою. — Зазвичай я наполягаю, щоб платили наперед, але сьогодні вранці в мене напрочуд щедрий настрій. Мене зачарував ваш хоробрий оптимізм. Відвезу вас у борг.

І він розсміявся. Так, наче знав, що розплатитися з ним ми не зможемо, бо не виживемо. Відступивши вбік, він здійняв руку в плащі й показав на човен.

— Діти, ласкаво прошу на борт.

Перед тим, як ми сіли в човник, Шарон влаштував цілу виставу з витяганням звідти шести звивистих щурів — так, неначе привілей пливти без страху підчепити чуму чи ще якусь моровицю дарували тільки ВІП-дивним. А тоді простягнув Еммі руку й допоміг зійти з причалу. Нас утрьох посадили поряд на просту дерев’яну лавицю. Поки Шарон вовтузився з причальним тросом, я думав про те, навіщо ми йому довірилися і що це з нашого боку — просто дурість чи вже неприпустима відчайдушність, як ніби лягти подрімати на проїжджій частині?

Проблема з умовною лінією між «просто дурістю» та «повним ідіотизмом» полягає в тому, що ти часто не знаєш, з якого боку від неї стоїш, аж поки не стає запізно. На той час, коли все більш-менш вляжеться й ти зможеш спокійно поміркувати, кнопку вже натиснуто, літак виїхав з ангару або, в нашому випадку, човен відплив від пристані. І коли на моїх очах Шарон відштовхнувся від причалу голою ногою (голою, і я помітив, що вона не зовсім схожа на людську: пальці на ній завдовжки з сосиски в міні-хотдоґах, а ороговілі жовті нігті пазуристо покручені на кінцях), на душу каменем лягло впевнене розуміння того, з якого боку лінії ми опинилися, і що запізно вже чимось цьому зарадити.

Шарон смикнув за шнур допотопного зовнішнього двигуна, і той закашлявся, видихаючи хмарину синього вихлопу. Човняр опустився в калюжу чорної тканини, що утворилася в човні від його плаща, й сховав під лавку свої чималі ножиська. Він розігнав двигун і повів нас із-під пристані у відкритий водний простір, крізь ліс грізних дерев’яних стовпів на тепле сонечко. Ми випливли в канал, рукотворну притоку Темзи, яку з обох стінами обступали будівлі зі скла. На поверхні теліпалося більше корабликів, ніж у малої дитини у ванні під час купелі, — льодяниково-червоні буксири, широкі пласкі баржі й туристичні човни, на верхніх палубах яких яблуку ніде було впасти від екскурсантів, що дихали свіжим повітрям. І, хоч як це було дивно, жоден з них не помітив незвичного суденця, що буркотіло повз них, не націлився на нього об’єктивом камери, хоч подивитися тут було на що: біля стерна — янгол смерті, на пасажирському сидінні — двоє заляпаних кров’ю дітей, і собака в окулярах дивиться кудись за борт. Утім, це було на краще. Невже Шарон наклав на свій човен якісь чари і бачити його могли тільки дивні? Я вирішив повірити, що так і є, бо сховатися тут усе одно не було де, навіть якби ми й хотіли.

Роздивляючись човен при світлі дня, я помітив, що він надзвичайно простий — весь, окрім вишуканої різьбленої фігури, що здіймалася на носі. Та фігура зображала товсту лускату змію, яка злегка вигиналася літерою S, але замість голови в неї було гігантське очне яблуко, без повіки, велике, як диня. Воно мертво вдивлялося кудись поперед нас у вічність.

— Що це? — я провів рукою по його полірованій поверхні.

— Тис, — відповів Шарон, перекрикуючи ревіння мотора.

— Що я-с?

— Дерево, з якого його зробили.

— Але для чого воно?

— Щоб ним бачити, — роздратовано відказав Шарон.

Він ще сильніше розігнав мотор, напевно, для того, щоб у гуркоті потонули мої запитання. Ми набирали швидкість, і ніс трохи припіднявся над водою. Я набрав повні легені повітря, насолоджуючись відчуттям сонця й вітру на обличчі, а Едисон висолопив язика й звісив лапи через борт. Таким задоволеним я його ще ніколи не бачив.

Який чудовий день для того, щоб вирушити в Пекло.

— Слухай, я тут подумала про те, як ти сюди вийшов, — порушила мовчанку Емма. — Як знову опинився в теперішньому.

— Добре. І що ти надумала?

— Цьому може бути лише одне логічне пояснення — хоча воно й не надто переконливе, чорт забирай. Коли ми були в підземних тунелях з усіма тими витворами й перейшли назад у теперішнє, ти вийшов разом з нами замість того, щоб залишитися на самоті в тисяча вісімсот якому там, тому що десь там, неподалік, була пані Сапсан і вона допомогла тобі перейти — так, що ніхто про це й не дізнався.

— Еммо, я не знаю, це якось… — Я замовк, бо не хотів сказати грубість. — Ти думаєш, вона ховалася в тунелі?

— Я кажу, що це можливо. Ми гадки не маємо, де вона була.

— Вона у витворів. Коул сам зізнався!

— Відколи це ти віриш тому, що кажуть витвори?

— Підловила. Ну, Коул хвалився тим, що вона у них, тому я й вирішив, що він каже правду.

— Можливо… або він це сказав, щоб довести нас до відчаю і викликати бажання скласти руки. Він хотів нас переконати здатися його солдатам, забув?

— Це правда. — Я насупився, відчуваючи, як від усіх цих можливостей мозок починає скручуватися у вузол. — Добре. Для продовження розмови припустімо, що пані Сапсан була з нами в тунелі. Навіщо їй було клопотатися про те, щоб відправити мене в теперішнє у вигляді полоненого витворів? Нас везли кудись, щоб висмоктати другі душі. Краще б я вже в тому контурі застряг.

На якусь мить це, здавалося, щиро спантеличило Емму. Та потім її обличчя проясніло, і вона сказала:

— А для того, щоб ми з тобою врятували решту. Може, таким був її план.

— Але звідки їй було знати, що ми втечемо від витворів?

Емма скоса позирнула на Едисона.

— Може, в неї були помічники, — пошепки сказала вона.

— Ем, цей гіпотетичний ланцюжок подій стає ну дуже малоймовірним. — Я перевів подих, ретельно добираючи слова. — Знаю, тобі хочеться вірити, що пані Сапсан десь там, на волі, спостерігає за нами. Мені теж, але…

— Мені цього дуже сильно хочеться, аж до болю, — визнала вона.

— Але якби вона була на волі, то чи не зв’язалася б із нами, хоч якось? А якби він був причетний, — тихо промовив я і кивнув на Едисона, — то хіба б він уже про це не згадав?

— Ні, якщо він заприсягся тримати все в таємниці. Може, розказувати комусь надто небезпечно, навіть нам. Якщо ми будемо знати, де перебуває пані Сапсан, і хтось про це довідається, то під тортурами ми можемо не витримати й розколотися…