Прагнучи якнайшвидше стерти цю картинку з пам’яті, я побачив щось набагато гірше. Попереду ватага малих позвішувала ноги з ненадійного пішохідного містка, перекинутого через канал. Над водою вони тримали прив’язаного до мотузки за задні лапи собаку. Вони притоплювали бідолаху під воду і знай підсміювалися, коли його відчайдушний гавкіт перетворювався на булькотіння. Неабияких зусиль мені коштувало не відкинути брезент і не закричати на них. Добре, що Едисон цього не бачив, бо інакше жодні заклики до розуму не завадили б йому зірватися з місця й кинутися на розбишак з оскаленими зубами. І виказати нашу схованку.

— Я знаю, про що ти думаєш, — пробурмотів, звертаючись до мене, Шарон. — Якщо хочеш гарно все роздивитися, почекай трохи. На раз-два все найгірше буде позаду.

— Ти підглядаєш? — штрикнула мене ліктем Емма.

— Можливо, — відповів я, не перестаючи дивитись у дірочку.

Човняр цитьнув на нас. Він витяг свою жердину з води, зняв з наконечника ковпачок, під яким виявилося коротке лезо, і коли ми проминали хлопців, перерізав їм мотузку. Собака хлюпнув у воду і вдячно погріб до берега. Його мучителі аж завили від люті. І почали шукати імпровізовані снаряди, щоб нас ними закидати. Але Шарон плив собі незворушно, не звертаючи на них ні найменшої уваги, так само як на жінок. Аж поки небезпечно близько біля його голови не пролетів недогризок. Після цього він зітхнув, розвернувся й спокійно стягнув зі своєї голови каптура — рівно настільки, щоб його могли побачити малі шибайголови, але не я.

Не знаю, що вони там уздріли, але злякалися, певно, до напівсмерті. Бо всі з криками порснули з мосту. Один біг так швидко, що перечепився і впав у смердючу воду. Тихо підсміюючись, Шарон натягнув каптура і знову повернувся обличчям уперед.

— Що сталося? — стривожилася Емма. — Що то було?

— Вас вітає Диявольський Акр, — відповів Шарон. — А зараз, якщо хочете подивитися, де ми, можете трошки привідкрити обличчя, і за той час, що нам лишився, я спробую провести вам екскурсію, варту вашого золотого.

Ми відтягли край брезенту до підборідь, і Емма з Едисоном вражено зойкнули. Емма, напевно, від видовиська, а Едисон, судячи зі зморщеного носа, — від смороду. Дух стояв нереальний, неначе на повільному вогні довкола нас тушкувалося рагу зі свіжих нечистот.

— Ви звикнете, — пообіцяв Шарон, прочитавши на моєму обличчі відразу.

— Ой, який жах… — простогнала Емма й ухопила мене за руку.

І то без перебільшення був жах. Тепер, коли я міг дивитися обома очима, місцевість видавалася ще більш пекельною. Фундаменти всіх будинків розвалилися до стану каші. Канал перетинали, мов у «котячій люльці»[4], якісь божевільні пішохідні мостики, і деякі з них були не ширші за дошку. На смердючих берегах височіли кучугури сміття, а в них копирсалися якісь примароподібні створіння. Єдиними кольорами були відтінки чорного, жовтого й зеленого — прапор гниття й розпаду. Але чорний переважав. Чорний плямами проступав на кожній поверхні, замурзував кожне обличчя й смугами розписував повітря — то дим здіймався всюди навколо нас колонами з коминів і зловісно витікав з димових труб на фабриках віддалік, які щохвилини оголошували про себе індустріальним гуркотом, глибоким і первісним, наче барабани війни, таким потужним, що від нього здригалися в будинках навколо всі ще не розбиті шибки.

— Це, друзі мої, і є Диявольський Акр, — почав Шарон. Його вкрадливий голос звучав так тихо, що чути його могли тільки ми. — Фактичне населення — сім тисяч двісті шість осіб, задокументоване населення — нуль осіб. Батьки міста у своїй мудрості відмовляються визнавати саме існування цього району. Чарівлива ріка, течією якої ми зараз маємо приємність пливти, називається Смердючка, і заводські відходи, фекалії й трупи тварин, що безперервно в неї вливаються, спричиняють не лише принадний аромат, але й спалахи хвороб, такі регулярні, що за ними годинник можна перевіряти, й такі видовищні, що весь цей район прозивають «Капітаном Холери».

— А втім… — Він повів задрапованою в чорне рукою в бік дівчинки, яка щойно опустила у воду цебро. — Для багатьох тутешніх безталанних душ ці води — не лише відхоже місце, а й криниця.

— Вона ж не буде це пити! — жахнулася Емма.

— За кілька днів, коли осядуть важкі частки, вона збере зверху найчистішу рідину.

Емма аж відсахнулася.

— Ні…

— Так. Кошмар і жаль, — недбалим тоном промовив Шарон і заходився далі відтарабанювати факти, наче з книжки читав. — Основне заняття населення — збирати сміття й заманювати в Акр незнайомців, щоб, угрівши їх дрючком по голові, пограбувати. Розваги полягають у поглинанні доступних легкозаймистих речовин і поганому виконанні пісень, а точніше, їх горланні. Основні статті експорту з району — чавунний шлак, кісткове борошно й страждання. Окрасами місцевості можна назвати…

— Це не смішно, — перебила його Емма.

— Прошу?

— Я сказала, що це не смішно! Ці люди мучаться, а ви з них глузуєте!

— Я не глузую, — владним тоном відмовив Шарон. — Я надаю вам цінну інформацію, яка може врятувати життя. Але якщо ви волієте йти в ці джунглі, загорнувшись у кокон невігластва…

— Не воліємо, — сказав я. — Вона перепрошує. Будь ласка, продовжуйте.

Емма нагородила мене несхвальним поглядом, і я не схвалив її у відповідь. Для політичної коректності час було вибрано невдало, навіть якщо Шарон висловлювався трохи безжально.

— Заради Аїда, говоріть тихіше, — роздратовано цитьнув на нас він. — Отже, на чому я зупинився? Окрасами місцевості можна назвати Сирітську в’язницю святого Рутледжа, прогресивну установу, куди сиріт саджають ще до того, як вони дістануть нагоду скоїти якийсь злочин, а отже, суспільство заощаджує гроші й спокій; Божевільню святого Варнави для ненормальних, шарлатанів і людей з кримінальними нахилами, що працює на добровільних засадах амбулаторно і майже завжди стоїть порожня; а також вулицю Кіптяву, яку вісімдесят сім років лизали язики полум’я підземної пожежі, що її ніхто не потурбувався загасити. А… — він показав на чорну прогалину між будинками на березі, — це її початок. Як бачите, спалений дощенту.

На прогалині вовтузилися декілька чоловіків, стукали молотками по дерев’яній рамі (лагодили будинок, як мені здалося), а побачивши наш човен, зупинилися, щоб крикнути «привіт» Шарону. Але він лише символічно махнув рукою у відповідь, неначе йому було трохи соромно.

— Ваші друзі? — поцікавився я.

— Далекі родичі, — буркнув він. — Спорудження шибениць — наш сімейний фах…

— Спорудження чого? — не зрозуміла Емма.

Та не встиг він відповісти, як чоловіки знову взялися до роботи. Вони вимахували молотками й голосно співали: «Так — перестуку молотків, так — перегуку гвіздків! Як весело збивати шибеницю, довічну розраду всіх вішальників!»

І якби мене не скувало жахом, я б розреготався.

Ми невпинно тримали курс річкою Смердючкою. І з кожним помахом Шаронової жердини вона все звужувалася, наче її береги, мов загребущі руки, прагнули нас ухопити. Подекуди річка ставала такою вузькою, що не було вже потреби в пішохідних містках, які її перетинали. З даху на дах можна було перемахнути понад водою. Сіре небо здавалося просто тріщиною між ними, і все під ним задихалося в напівмороці. А Шарон тим часом ні на секунду не замовкав: тріскотів, наче ожилий підручник. Усього за декілька хвилин він примудрився розповісти про модні тенденції в Диявольському Акрі (популярністю користувалися перуки, вкрадені з поясів, до яких їх чіпляли), валовий внутрішній продукт (повально гидкий) та історію його започаткування (підприємливими селянами, які вирощували хробаків, на початку дванадцятого століття). Та коли він щойно перейшов до видатних ознак місцевої архітектури, Едисон, котрий весь цей час нетерпляче совався поряд зі мною, нарешті його перебив.

— Здається, про цю пекельну діру ви знаєте все до останнього факту. Крім того, що може бути бодай віддалено для нас корисним.