— Ой, та вгамуйся ти. — Шарон підійшов до вікна і відгорнув фіранки, дозволяючи просочитися в кімнату слабенькому денному світлу, густому, мов туман. — Швиденько беріться до справи! — наказав він, звертаючись до нас. — У вас скоро зустріч.

Я відкинув із себе ковдру, а Емма допомогла мені встати з ліжка. На мій подив, ноги витримали вагу мого тіла. Я визирнув у вікно на порожню вулицю, огорнуту жовтим завоєм, і разом з Еммою, яка підтримувала мене попід руку, підійшов до гардероба, щоб дібрати собі одяг. Та виявилося, що він уже чекає мене на вішаку, на якому теліпалася бирка з моїм ім’ям.

— Ви не могли б вийти, щоб ми перевдяглися? — спитав я.

Шарон подивився на Німа й знизав плечима. Але той залопотів руками.

— Так робити не годиться!

— Ай, та ніде вони не дінуться, — махнув рукою Шарон. — Але щоб мені без зайвих рухів тілом, домовились?

Емма аж побуряковіла.

— Навіть і близько не уявляю, що ти маєш на увазі.

— Ну звісно, не уявляєш. — Він виштовхав Німа з кімнаті й ненадовго затримався на порозі. — Я можу розраховувати на те, що ви не втечете, як того разу?

— Навіщо це нам? — здивувався я. — Ми хочемо познайомитися з паном Бентамом.

— Ми нікуди не зникнемо, — підтвердила Емма. — Але чому ти досі тут?

— Пан Бентам попросив мене за вами наглянути.

Мені стало цікаво, чи не означає це, що Шарон нас перепинить, якщо ми схочемо звідси піти.

— Ти, мабуть, у великому боргу перед ним, — зауважив я.

— У величезному, — відповів Шарон. — Я цьому чоловіку життям зобов’язаний. — І, склавшись мало не навпіл, він протиснувся крізь двері в коридор.

— Ти перевдягаєшся там, — кивком голови Емма показала на маленьку ванну між кімнатами. — А я тут. І не підглядати, поки я не постукаю!

— Ну доообре, — протягнув я. Своє розчарування я перебільшив навмисне для того, щоб його приховати. Звісно, побачити Емму в спідній білизні було б заманливо, але за останній час ми пережили стільки важких ситуацій, у яких наше життя опинялося під загрозою, що ця частина мого підліткового мозку перебувала в сильному ступорі. Однак ще кілька серйозніших поцілунків і мій не дуже благородний інстинкт міг повернутися.

Але нехай.

Я зачинився у ванній, що вся виблискувала білими кахлями й важкою залізною сантехнікою, та перехилився через раковину, щоб оглянути себе у посрібленому дзеркалі.

Видон у мене був ще той.

Обличчя спухло, його перетинали навскісні запалені рожеві смуги, які наче швидко гоїлися, проте досі були на місці — як нагадування про кожен удар, який мені перепав. Усю верхню половину тіла вкривала мапа з синців, уже не болючих, але потворних. У складках вух, там, де важко було вимити, запеклася кров. Від її вигляду в мене запаморочилася голова, і довелося вхопитися за раковину, щоб встояти на ногах. Бо зненацька на мене наринув страшний спогад: кулаки й ноги гамселять по мені, земля стрімко летить назустріч.

Дотепер мене ще ніхто не намагався прикінчити голими руками. Це було щось нове, зовсім інакше, відмінне від переслідування порожняків, яких вів інстинкт. І зовсім відмінне від того, коли в тебе стріляють, бо кулі — це швидкий знеособлений спосіб убити. А от щоб руками — тут потрібно було докласти зусиль. Це вимагало ненависті. Було дивно і гидко знати, що така ненависть направлена на мене. Що дивні, які навіть не знали мого ім’я, у нападі колективного божевілля зненавиділи мене настільки, що взялися вибивати з мене життя кулаками. Мені від цього було соромно, так, ніби принизили мою людську гідність, хоча до кінця я не розумів чому. То було щось таке, з чим мені належало розібратися в майбутньому, якщо колись у мене взагалі буде розкішний надлишок часу, щоб розбиратися з такими речами.

Я повернув кран, щоб умитися. Труби здригнулися і застогнали, але після великого видовищного вибуху бризок з крана полилася лише тоненька цівка коричневої води. Цей Бентам, може, й був багатієм, але ніякі гроші не могли огорнути його коконом і порятувати від реальності того пекельного місця, у якому він жив.

Як його взагалі сюди занесло?

А ще більша інтрига полягала в тому, звідки цей чоловік знав мого діда чи про нього. Бо певна річ, що саме його Шарон мав на увазі, коли казав, що Бентам шукав старого чоловіка, який умів розмовляти з порожняками. Можливо, мій дід познайомився з Бентамом під час війни, після того, як покинув дім пані Сапсан, але до того, як подався в Америку. То був визначальний період його життя, про який він вкрай рідко згадував, а щоб детально розповідати — то взагалі ніколи. Попри все, що я дізнався про діда за останні кілька місяців, він усе ще багато в чому залишався для мене загадкою. А тепер, після його смерті, засмучено подумав я, то й поготів залишиться.

Я вбрався в одяг, який дав мені Бентам, стильні на вигляд блакитну сорочку та сірий вовняний светр і прості чорні штани. Усе сіло на мені ідеально, так, наче вони знали, що я сюди завітаю. Коли я вже взувався в коричневі шкіряні оксфорди, у двері постукала Емма.

— Як ти там?

Я відчинив двері, й мені в очі вибухнула жовта барва. Емма здавалася дуже нещасною у надзвичайно пишній сукні канаркового кольору з рукавами-пуфами й пишним подолом до п’ят.

Вона зітхнула.

— Запевняю тебе, це було найменше зі швацьких лих.

— Ти схожа на Великого Птаха[7], — виходячи за нею з ванної, сказав я. — А я — на містера Роджерса[8]. Жорстокий дядько цей Бентам.

Жодного з моїх порiвнянь вона не зрозуміла. Пропустивши їх повз вуха, підійшла до вікна й визирнула надвір.

— Так. Добре.

— Що добре?

— Цей карниз. Він завширшки з Корнуол, і скрізь є за що вхопитися. Тут безпечніше, ніж на шведській стінці.

— А чому нам важлива ширина карниза? — спитав я, теж підходячи до вікна.

— Бо у коридорі чатує Шарон, тому через нього ми вийти не зможемо.

Вряди-годи в мене складалося таке враження, що багато розмов зі мною Емма веде у своїй голові і мене в них не посвячує. А потім дратується через те, що я не розумію, коли вона мені нарешті повідомляє якісь деталі. Її розум працював так швидко, що час від часу випереджав сам себе.

— Нам нікуди не можна йти, — нагадав я. — Ми маємо познайомитися з Бентамом.

— І познайомимося, але хай мені грець, якщо я проведу наступну годину, б’ючи байдики в цій кімнаті. Святий пан Бентам — вигнанець, який живе в Диявольському Акрі, а це означає, що, швидше за все, він небезпечний покидьок з брудним минулим. Я хочу оглянути його будинок. Побачимо, що ми знайдемо. Ми швидко, туди й назад, ніхто й не помітить, що нас нема. Слово честі.

— А, чудово, таємна спецоперація. Ми якраз відповідно вбрані.

— Дуже смішно.

На мені були туфлі з твердими підошвами, кожен крок у яких нагадував удар молотком, Емма була в сукні, жовтішій за знак «небезпечно!». До того ж я тільки недавно знайшов у собі сили стояти рівно на ногах. І все ж я погодився. Надто часто виявлялося, що вона має рацію в такі моменти, тож я звик довіряти її інтуїції.

— Якщо нас помітять — так і буде, — сказала вона. — Цей дядько сто років чекав зустрічі з тобою. Не вижене ж він нас через те, що ми пішли на невеличку екскурсію.

Відчинивши вікно, вона вибралася на карниз. Я обережно висунув голову. Ми були на два поверхи вище порожньої вулиці в «добрій» частині Диявольського Акра. Я впізнав дровітню: за нею ми ховалися, коли Шарон виходив з порожньої на вигляд крамниці. Прямо перед нами був офіс юридичної контори «Мандей, Дайсон і Страйп». Такої фірми, звісно, не існувало. То була просто вивіска, під якою ховався таємний вхід у будинок Бентама.

Емма простягнула мені руку.

— Я знаю, що ти не фанат висоти, але я не дам тобі впасти.

Після того, як мене тримав над річкою окропу порожняк, ця маленька висота здавалася не такою вже й страшною. До того ж Емма мала рацію — карниз був широкий, і з кам’яної кладки то тут, то там стирчали декоративні виступи й морди гаргулій, за які зручно було хапатися руками. Я виліз, надійно взявся за стіну і маленькими кроками рушив слідом за нею.