Ми на повній швидкості завернули за ріг і що ж там побачили? На нашому шляху виросла страхітлива гора шерсті й пазурів. Ми закричали, на ходу спробували загальмувати, але було вже пізно, і ми, ковзаючись, врізалися ведмедю в ноги та збилися докупи, щулячись від страху і мріючи про смерть. На нас накочували хвилі гарячого смердючого віддиху. Щось мокре та шорстке тернулося об мою щоку.
Мене лизав ведмідь. Мене лизав ведмідь, а хтось із цього сміявся.
— Не бійтеся, він не кусається, — сказав той хтось, і я відкрив обличчя, яке доти затуляв долонями, й побачив довгий волохатий ніс і великі карі очі, що витріщалися на мене згори вниз.
Це ведмідь сказав? Хіба ведмеді говорять про себе в третій особі?
— Його звати Пі-Ті, — вів далі той хтось, — він мій охоронець. Дуже приязний, якщо, звісно, ви добре до мене ставитеся. Пі-Ті, сидіти!
Пі-Ті сів і заходився замість мого обличчя облизувати собі лапи. Я миттю перевернувся на лівий бік, стер зі щоки слину й нарешті побачив того, кому належав голос. То був старший чоловік — джентльмен. На губах у нього грав ледь помітний посміх, що чудово доповнював його забійний прикид: циліндр, ціпок, рукавички й високий білий комір, що здіймався над темним сюртуком.
Він злегка вклонився і підняв циліндр.
— Майрон Бентам, до ваших послуг.
— Повільно відступай, — прошепотіла мені на вухо Емма. Ми підвелися одночасно і бочком відійшли подалі од ведмежих лап. — Пане, ми не хочемо неприємностей. Просто відпустіть нас, і ніхто не постраждає.
Бентам розвів руками й усміхнувся.
— Ви вільні піти, коли забажаєте. Але для мене це буде великим розчаруванням. Ви щойно завітали, і в нас є стільки спільних тем для розмов.
— Серйозно? — підняв брови я. — То, може, почнете з того, що поясните, що то за дівчинка у вітрині?
— І про Сибірську кімнату! — додала Емма.
— Ви засмучені, вам холодно, ви змокли. Чи не хочете обговорити все це за чашкою гарячого чаю?
Хочемо. Але я не збирався в цьому зізнаватися.
— Ми нікуди з вами не підемо, поки не поясните, що тут відбувається, — сказала Емма.
— Що ж, гаразд, — відповів Бентам, ні на секунду не втрачаючи гарного настрою. — У Сибірській кімнаті був мій асистент, і ви його заскочили зненацька. Як ви вже, напевно, здогадалися, та кімната веде в часовий контур у Сибіру.
— Але це неможливо, — заперечила Емма. — Сибір далеко, за тисячі миль звідси.
— Три тисячі чотириста вісімдесят дев’ять, — уточнив Бентам. — Але я все життя присвятив тому, щоб міжконтурні мандрівки стали реальністю. — Він повернувся до мене обличчям. — Щодо вітрини, яку ви знайшли. Це Софронія Вінстед. Перша дивна дитина, що народилася в англійській королівській родині. Її життя було досить цікавим, хоч і скінчилося дещо трагічно. Тут, у своєму дивнаріумі, я зібрав усіх визначних дивних — добре відомих і незнаних, тих, що мали добру славу і погану. І всіх їх я з радістю вам покажу. Бо приховувати мені нема чого.
— Він псих, — промимрив я до Емми. — Хоче зробити з нас опудала й забрати у свою колекцію.
На це Бентам тільки розсміявся. (Слух у нього явно був чудовим.)
— Хлопчику мій, це воскові фігури. Так, я колекціонер і поборник збереження минувшини. Але я не бальзамую людей. Невже ти справді міг подумати, що я так довго чекав зустрічі з тобою лише для того, щоб вийняти з тебе нутрощі й замкнути в шафці?
— Я чув і про моторошніші захоплення, — сказав я, згадавши Єноха та його армію гомункулів. — А що тоді вам від нас потрібно?
— На все свій час. Спершу вас треба зігріти й обсушити. Потім чай. А потім…
— Не подумайте, що я грубіянка, — урвала його Емма, — але ми й так уже тут затрималися. Наші друзі…
— Поки що з ними все гаразд, — сказав Бентам. — Я довідався. Усе не так погано, як вам здається. Північ для них настане ще не скоро.
— Звідки ви знаєте? — різко спитала Емма. — І що значить — північ…
— Що значить — ви довідалися? — перебив її я.
— На все свій час, — повторив Бентам. — Я розумію, чекати важко, але ви маєте бути терплячими. Одразу всього не розкажеш, та й ви в печальному стані. — Він простягнув до нас руку. — Погляньте. Ви тремтите.
— Що ж, гаразд, — вирішив я. — Ходімо пити чай.
— Чудесно! — вигукнув Бентам. І двічі постукав ціпком об підлогу. — Пі-Ті, до мене!
Ведмідь щось прогарчав на знак згоди, підвівся на задні лапи й пішов — перевальцем, наче товстун на коротеньких ніжках, — туди, де стояв Бентам. А вже біля нього звір нахилився й підняв старого в повітря, наче немовля, однією лапою притримуючи спину, іншою — ноги.
— Я розумію, що це нетрадиційний спосіб переміщення, — сказав Бентам через волохате ведмеже плече, — але я дуже швидко втомлююся. — Кінчиком ціпка він тицьнув уперед і наказав: — Пі-Ті, бібліотека!
Ми з Еммою зачудовано спостерігали, як ведмідь з паном Бентамом на руках став віддалятися.
«Таке не щодня побачиш», — подумав я. І це стосувалося практично всього, що я побачив того дня.
— Пі-Ті, стій! — скомандував Бентам.
Ведмідь зупинився. Бентам помахав нам рукою.
— Ви йдете?
А ми стояли й німо витріщалися.
— Вибачте, — першою отямилася Емма. І ми припустили бігом.
Ми йшли лабіринтом коридорів слідом за Бентамом та його ведмедем.
— А ваш ведмідь — теж дивний? — поцікавився я.
— Так, це ведмегрим, — і Бентам ніжно погладив Пі-Ті по плечу. — Їх люблять брати в компаньйони імбрини в Росії та Фінляндії, а дресирування ведмегримів — давній і вельми шанований вид мистецтва серед тамтешніх дивних. Вони досить сильні, щоб дати відсіч порожняку, і досить делікатні, щоб глядіти дитину, зимової ночі їхня шерсть зігріває незгірш за електричну ковдру, і охоронці з них виходять найзагрозливіші, як бачите… Пі-Ті, ліворуч!
Поки Бентам перелічував усі плюси ведмегримів, ми непомітно дійшли до маленького передпокою. Під скляним куполом посеред кімнати стояли три жінки, а над ними нависав велетенський і лютий з вигляду ведмідь. З переляку в мене аж дух перехопило — поки я не зрозумів, що вони нерухомі, ще один експонат з колекції Бентама.
— Це пані Омелюх, пані Жовтушник і пані Чомга, — сказав Бентам, — та їхній грим Алексі.
Зблизька вже стало помітно, що ведмегрим захищає воскових імбрин. Дами застигли поряд з ним у розслаблених позах, а ведмідь стояв на задніх лапах, скалився на уявного ворога й замахувався на нього лапою. Інша лапа зворушливо спочивала на плечі однієї з імбрин, а вона пальцями трималася за його довгий кіготь, наче демонструючи всім свою невимушену владу над цим страховиськом.
— Алексі був прадядьком Пі-Ті, — пояснив Бентам. — Пі-Ті, привітайся з дядечком!
Пі-Ті рикнув.
— От би ти таке вмів робити з порожняками, — прошепотіла мені Емма.
— А скільки часу треба, щоб видресирувати ведмегрима? — спитав я в Бентама.
— На це йдуть роки, — відповів той. — Грими від природи дуже незалежні.
— Роки, — прошепотів я Еммі.
Вона тільки очі підкотила.
— Алексі теж восковий? — спитала вона в Бентама.
— Ні, що ви. Це опудало.
Очевидно, відраза Бентама до того, щоб робити опудала з дивних людей, на дивних тварин не поширювалася. Якби з нами був Едисон, подумав я, тут би зараз усім мало місця було.
Я здригнувся. Емма провела теплою рукою мені по спині знизу вгору. Бентам теж це помітив і перепросив:
— Даруйте! У мене так рідко бувають гості, що я не можу стриматися й одразу показую свою колекцію. Отже, я обіцяв чай, і чай буде!
Бентам націлив ціпок уперед, і Пі-Ті рушив далі. Ми пішли слідом за ними з музейних кімнат, де спочивали під накриттями артефакти, через інші частини будинку. Усе свідчило про те, що це домівка пересічного багатія. Був тут вестибюль з мармуровими колонами, була їдальня в офіційному стилі з гобеленами на стінах і стільцями для дюжин відвідувачів, а крила будинку, здавалося, були призначені винятково для того, щоб демонструвати зі смаком дібране умеблювання. Але в кожній кімнаті, поряд з усім іншим, обов’язково стояли предмети з дивної колекції Бентама.