— Пуфф, — докинув Нім.

— За легендою, Бібліотека душ розташовувалася на пагорбах стародавнього міста Абатон. Та коли претендент на королівський престол прибув, щоб забрати свій приз, Бібліотека щезла. А разом з нею — саме місто. Щезли, наче їх і не було. На їхньому місці розстилалася погідна зелена лука.

— Здуріти можна, — сказав я.

— Але це порожні вигадки, — нагадала Емма. — Стара казка, от і все.

— «Легенда про загублений контур», — прочитав я на сторінці, на якій була розгорнута книга в моїх руках.

— Можливо, ми ніколи не знатимемо напевно, існував Абатон чи ні, — губи Бентама розтяглися в усмішці сфінкса. — Інакше це була б не легенда. Але, як у випадку переказів про закопані скарби, легендарність цієї історії не заважала людям шукати його протягом століть. Подейкують, що сам Перплексус Аномалус багато років свого життя присвятив полюванню на загублений контур Абатона. Саме так він і знайшов усі ті контури, які в подальшому з’явилися на його уславлених мапах.

— Я цього не знала, — здивувалася Емма. — Усе-таки щось добре з цієї гонитви вийшло.

— І щось дуже погане також, — додав Бентам. — Мій брат теж повірив у цю легенду. А я по-дурному не звернув уваги на цю слабкість — а коли зрозумів, що ця легенда повністю підпорядкувала його собі, було вже запізно. На той час мій харизматичний братик переконав нашу маленьку армію молодих рекрутів, що історія правдива. Абатон існує. Бібліотеку душ можна віднайти. Перплексус підібрався був дуже близько, сказав він їм, тож лишається тільки довершити його роботу. І тоді могутня й небезпечна сила, що в ній міститься, буде належати нам. Їм.

Я надто довго вичікував, і цей задум почав роз’їдати його, мов рак. Вони все шукали й шукали загублений контур, вирушали в експедицію за експедицією, і кожна невдача тільки підсилювала їхній запал. Про мету об’єднати царство дивних було забуто. Усе, чого прагнув мій брат, — владарювати над ним, як ті охочі стати богами в старовину. А коли я кинув йому виклик і спробував перебрати на себе контроль над машиною, яку сам побудував, він оббрехав мене, назвавши зрадником, нацькував на мене інших і замкнув у темниці.

Бентам так сильно стиснув свого ціпка, наче дуже хотів скрутити комусь в’язи. А коли підвів на нас очі, його виснажене обличчя було блідим, як маска смерті.

— Напевно, ви вже здогадалися, як його звуть.

Я метнув погляд на Емму. Її очі були круглими, як повний місяць. І ми промовили разом:

— Коул.

Бентам кивнув.

— Його справжнє ім’я — Джек.

Емма нахилилася до нього вперед.

— Тоді ваша сестра…

— Моя сестра — Альма Сапсан.

Мов громом уражені, ми витріщилися на Бентама. Невже чоловік, який сидів тієї миті перед нами, — справді брат пані Сапсан? Я знав, що їх у неї двоє, раз чи два вона згадувала про них у розмові, навіть хлоп’ячі фотки мені показувала. А ще історію розказала, про те, що вони шукали безсмертя і в 1908 році це призвело до катастрофи. Вони та їхні послідовники перетворилися на порожняків, а потім — на витворів, яких ми знали й боялися. Але жодного брата вона не називала на ім’я, і її розповідь мало нагадувала ту історію, яку щойно розказав нам Бентам.

— Якщо ви кажете правду, — промовив я, — тоді ви, напевно, витвір.

У Німа відвисла щелепа.

— Пан Бентам — не витвір! — Він уже ладен був підвестися й захищати честь господаря, але Бентам махнув на нього рукою.

— Німе, все гаразд. Вони чули тільки Альмин варіант. Однак у її знаннях є прогалини.

— Я не чую, щоб ви заперечували, — зауважила Емма.

— Я не витвір, — відрізав Бентам. Він не звик, щоб його допитували такі, як ми, і крізь його світський полиск почали протикатися шпичаки гордості.

— Тоді, можливо, ви не заперечуватимете, якщо ми перевіримо, — сказав я, — просто щоб переконатися…

— Анітрохи. — Спираючись на ціпок, Бентам підвівся й пошкутильгав до нейтрального простору між нашими канапами. Пі-Ті стало трохи цікаво, що відбувається, і він підвів голову, а Нім демонстративно розвернувся спиною, сердитий, що його господар мусить зазнати таких принижень.

Ми зустрілися з Бентамом на килимі. Він трохи нахилився, щоб ми не мусили ставати навшпиньки (він був навдивовижу високим), і терпляче чекав, поки ми обдивлялися його очі, шукаючи там ознак контактних лінз чи іншого обману. Білки очей у нього були жахливо налиті кров’ю, неначе він уже багато днів не спав. Але більше нічого підозрілого ми не помітили.

І відійшли назад.

— Гаразд, ви не витвір, — констатував я. — Але це означає, що ви не можете бути Коуловим братом.

— На жаль, ви відштовхуєтеся від хибних засновків, — відповів він. — Я відповідальний за те, що мій брат і його послідовники перетворилися на порожняків, але сам я порожняком не став.

— Ви зробили порожняків? — жахнулася Емма. — Навіщо?!

Відвернувшись, Бентам подивився на вогонь.

— То була жахлива помилка. Нещасний випадок. — Ми чекали його пояснень. Але, здавалося, йому величезних зусиль коштувало витягти цю розповідь з того закамарку душі, в якому він її ховав. — Я винен у тому, що так довго дозволяв подіям іти своєю чергою, — важко зітхнувши, промовив він. — Я все переконував себе в тому, що мій брат не такий небезпечний, яким здається. І тільки після того, як він мене ув’язнив і вже було запізно щось робити, я збагнув, як я помилявся.

Він підступив ближче до тепла вогнища й став на коліна, щоб попестити широке ведмеже черево і запустити пальці в густу шерсть.

— Я розумів, що Джека потрібно спинити. Не лише задля мого власного добра. І не тому, що він міг колись знайти Бібліотеку душ, а це було небезпечно. Ні, бо очевидно було, що його амбіції тепер сягали набагато далі. Місяцями він муштрував наших рекрутів і перетворив їх на солдатів, виконавців волі небезпечного політичного руху. А себе призначив на роль аутсайдера, що бореться за те, щоб вирвати контроль над нашим суспільством з рук імбрин з їхнім «інфантилізаційним впливом», як він це називав.

— Тільки завдяки імбринам наше суспільство досі існує, — з гіркотою в голосі промовила Емма.

— Так, — кивнув Бентам, — але, ви розумієте, мій брат був жахливим заздрісником. Ще з тих часів, коли ми були дітьми, Джек заздрив, що в нашої сестри є така влада й становище. Наші вроджені здібності порівняно з її можливостями були мізерні. Коли Альмі виповнилося три роки, старші імбрини, які нас доглядали, зрозуміли, що вона володіє величезним даром. Люди аж тряслися над нею, і Джека це доводило до сказу. Коли вона була немовлям, він її щипав — лише для того, щоб побачити, як вона плаче. А коли тренувалася перетворюватися на птаху, він ганявся за нею і висмикував з хвоста пера.

Я побачив, як лихе полум’я спалахнуло на Емминому пальці, але вона загасила його в чашці з чаєм.

— І з часом ця бридка поведінка все гіршала, — вів далі Бентам. — Цю отруйну заздрісність, притаманну деяким нашим ближнім-дивним, Джек зумів приборкати й використовувати собі на догоду. Він проводив збори й виголошував промови, збираючи під своїм крилом невдоволених. Диявольський Акр був для цього дуже підходящим майданчиком, бо тут жило багато дивних-вигнанців, вороже налаштованих до матріархату імбрин, відокремлених від нього.

— Землекрилі, — сказала Емма. — Перед тим, як витвори стали витворами, вони так себе називали. Пані Сапсан трохи нам про них розказувала.

— «Нам не потрібні їхні крила! — проповідував Джек. — Ми самі відростимо собі крила!» Звісно, то була метафора, але вони взяли моду чіпляти на себе фальшиві крила й марширувати з ними, й то був символ їхнього руху. — Бентам підвівся й показав рукою на книжкові полиці. — Погляньте он туди. В мене збереглися декілька фотографій з тих часів. Зовсім мало, ті, які він не зміг знищити. — Він зняв з полиці альбом і прогортав його до фотографії, на якій великий натовп слухав чоловіка, що перед ним виступав. — А ось і Джек, виливає ненависть в одній зі своїх промов.