— Тобто як це — осліпли? — не повірив я.

— Отак узяли й осліпли. А зараз ідіть за мною і більше жодних запитань. Раби не допитують своїх господарів.

Емма аж зубами заскреготіла. Ми рушили вслід за Шароном, коли він пішов до чоловіків, які купчилися біля входу в будинок.

І став про щось із ними перемовлятися. Я нашорошив вуха, щоб послухати, водночас витримуючи рабську дистанцію і відвертаючи очі. Один з чолов’яг сказав Шарону, що «вхід платний». Той витяг з кишені плаща монетку і заплатив. Інший спитав про нас.

— Я їх поки що ніяк не назвав, — відповів Шарон. — Тільки вчора купив. Ще такі зелені, поки що не спускаю з них очей.

— Що, правду каже? — спитав один з чоловіків, підходячи до нас. — У вас нема імен?

Я похитав головою, на пару з Еммою посилено вдаючи німого. Чоловік з ніг до голови нас оглянув, і під його поглядом мені стало так незатишно, що хотілося вистрибнути з власної шкури.

— А я вас ніде не міг бачити? — Він нахилився ближче.

Я мовчав.

— Може, у вітрині в Лорейн? — підказав Шарон.

— Нє, — і чоловік махнув рукою. — Та, нічо, згадаю ще.

Глянути на нього я наважився лише після того, як він відвернувся. Може, то був один з піратів Смердючки, але в такому разі не з тих, з ким у нас була шарпанина. Підборіддя в нього було перебинтоване, лоб теж. Такі самі пов’язки я помітив у кількох інших чоловіків, а в одного вона була на оці. Я подумав, що вони могли дістати поранення в боях із гримами.

Той, що мав на оці пов’язку, відчинив перед нами двері.

— Приємного відпочинку, — сказав він, — але на вашому місці я б не посилав їх сьогодні в клітку, якщо не хочете відшкрібати їх потім від підлоги.

— Ми прийшли просто подивитися й повчитися, — відповів йому Шарон.

— Це розумно.

Шарон махнув нам рукою, і ми поспішили за ним, намагаючись триматися поближче й уникати поглядів тих, що стовбичили при дверях. Височезний Шарон мусив пригнутися, щоб пройти в одвірок, і весь час, поки ми були всередині, не розгинав шиї — така низька була в тому будинку стеля. Кімната, в яку ми зайшли, була темна, в ній тхнуло димом. І поки мої очі не адаптувалися до пітьми, я бачив лише цятки оранжевих вогників, що горіли то тут, то там. Дуже повільно кімната стала видимою. Її освітлювали гасові лампи, але світла від них було трохи більше, ніж від сірників, бо їх прикрутили до мінімуму. То було вузьке й довге приміщення, з койками в стінах, як у темних трюмах кораблів, що виходили в океанські плавання.

Я через щось перечепився і мало не втратив рівновагу.

— Чому тут так темно? — пробурчав я й таким чином порушив обіцянку не ставити запитань.

— Коли ефект амброзії потроху випаровується, очі стають чутливими, — пояснив Шарон. — Навіть слабке денне світло здається нестерпним.

Отоді я й помітив на тих ліжках людей. Хтось, розкинувшись, спав, інші сиділи в гніздах із зібганих простирадл. Вони проводжали нас поглядами, апатично курили й щось бурмотіли, перемовляючись. Дехто розмовляв сам iз собою, виголошуючи незрозумілі монологи. А в деяких були на обличчях пов’язки (як у тих, біля дверей) чи маски. Мені кортіло спитати про маски, але забрати порожняка й забратися звідти хотілося ще дужче.

Ми відгорнули завісу з висячих намистин і увійшли в кімнату, де було трохи світліше й значно більше люду, ніж у попередній. На стільці біля протилежної стіни стояв дебелий мужик і скеровував людей до однієї з двох дверей.

— Бійці — наліво, глядачі — направо! — викрикував він. — Ставки робіть у салоні.

Я чув, як десь у надрах будинку, за кілька кімнат звідси, кричать люди, і вже через секунду юрба розступилася, щоб пропустити трьох чоловіків, двоє з яких тягли третього, непритомного і скривавленого. Їх супроводжували свистом і глузливими вигуками.

— Ось як виглядають невдахи! — прогорлав чолов’яга на стільці. — А так, — він показав кудись у бічну кімнату, — виглядають боягузи!

Я зазирнув у ту кімнату й побачив, що там на всезагальний огляд виставили під вартою двох бідолах, вимащених дьогтем і обваляних у пір’ї.

— Нехай будуть нагадуванням, — сказав дебелий. — Усі бійці повинні провести в клітці дві хвилини, не менше!

— То ким ти будеш? — спитав у мене Шарон. — Бійцем чи глядачем?

У мене все стислося в грудях, бо я вже зрозумів, до чого все йде. Я мусив не лише приборкати порожняка, але зробити це на очах у розгнузданої та, ймовірно, небезпечної публіки. А після цього ще й спробувати вибратися. Я сподівався, що він не дуже сильно поранений, бо передчував, що його сила мені знадобиться, щоб прокласти собі шлях на вихід. Ці дивні просто так своєї нової іграшки не віддадуть.

— Бійцем, — сказав я. — Щоб його контролювати, я повинен підійти до нього поближче.

Зловивши мій погляд, Емма мені всміхнулася. «У тебе все вийде», — ніби промовляла її усмішка. І тієї миті я знав, що так і буде. Відчувши неабиякий приплив упевненості, я широкими кроками попрямував у двері, призначені для бійців.

Та впевненість протрималася секунди чотири. Рівно стільки часу мені знадобилося, щоб зайти в проміжну кімнату й помітити кров, калюжі крові на підлозі й криваві смуги на стінах та дошках долівки. Річка крові текла по осяяному світлом коридорчику, до відчинених навстіж дверей, за якими я бачив ще один натовп, а далі — ґрати великої клітки.

Ззовні долинув пронизливий клич. Зазивайло запрошував наступного бійця.

Із затемненої кімнати праворуч від нас вигулькнув якийсь чоловік. До пояса він був оголений, обличчя прикривала проста біла маска. Він трохи постояв там, де починався коридор, неначе збирався на силі.

А потім задер голову й здійняв над нею руку. В долоні він стискав маленьку скляну пляшечку.

— Не дивіться, — попередив Шарон, відштовхуючи нас до стіни. Але я нічого не міг із собою вдіяти: цікавість переважила.

Дуже повільно чоловік перелив чорну рідину з пляшечки в очні отвори своєї маски. А після того викинув спорожнілий флакон, опустив голову і застогнав. Кілька секунд здавалося, що його паралізувало, та потім його тілом пробіг дрож і з отворів маски вистрелили два конуси білого світла. Їх добре було видно навіть у залитій світлом кімнаті.

Емма охнула від подиву. І чоловік, який думав, що він у кімнаті сам, від несподіванки повернувся до нас. Промені з його очей шугнули понад нашими головами, й засичала пропалена стіна.

— Ми йдемо далі! — вигукнув Шарон, зумівши кількома словами сказати «Здоров, друзяко!» і «Будь ласка, не вбивай нас цими своїми штуками» одночасно.

— То йдіть, — прогарчав чолов’яга.

На той час промені його очей вже потроху втрачали свою насиченість і яскравість, а коли він відвернувся, блимнули й згасли. Він пройшовся коридором і вийшов у двері, залишивши по собі два кучеряві завитки диму. Коли його вже не було, я наважився подивитися на шпалери понад нашими головами. Там, де його очі пропалили доріжки на стіні, виднілося дві відмітини карамельного кольору. Слава Богу, що він не подивився мені у вічі.

— Перш ніж ми підемо далі, — сказав я, звертаючись до Шарона, — думаю, тобі краще нам усе пояснити.

— Амброзія, — сказав Шарон. — Бійці приймають її, щоб підсилити свої здібності. Біда в тому, що її дія довго не триває і, коли закінчується, ти стаєш слабшим, ніж до того. Якщо вживати її стане для тебе звичкою, то власних сил у тебе не залишиться — вони з’являтимуться лише тоді, коли ти вливатимеш у себе амбро. І вже дуже скоро ти незчуєшся, як прийматимеш її не для того, щоб битися, а просто аби жити, як живуть дивні. Ти станеш залежним від того, хто тобі її продає. — Він кивнув на кімнату праворуч від нас, де бурмотіння голосів дивним контрапунктом зливалося з вересками, що долинали ззовні. — Винайти цю речовину… то був найбільший обман витворів. Поки людина сидить на амброзії, вона ніколи їх не зрадить.