— Сядь, — сказав я. — Спинися.

Порожняк ляснув у мій бік язиком. Я рвучко присів за манекеном, і язик, немов ласо, захопив його, підняв у повітря й жбурнув об стіну, де той розлетівся на друзки.

Від другого язика я теж ухилився. І боляче вдарився гомілкою об перевернуте крісло. Язик шмагнув порожню підлогу в тому місці, де щойно був я. Поки що порожняк зі мною бавився, але зовсім скоро йому захочеться вбивати. Треба було терміново щось робити, і варіантів було тільки два.

Пляшечка чи палець.

Запанувати над цим порожняком без підсилення здібностей, яке давала пляшечка амбро, я б не зміг у жодному разі. Розтертий палець Матінки Пилок я б не зміг розпорошити в повітрі далеко від себе, а маску я загубив. Якби я спробував ним скористатися, то лише заснув би сам, а це було навіть гірше, ніж не зробити нічого.

Коли в землю позаду мене врізався інший язик, я ковзнув під стіл і витяг з кишені пляшечку. Руками, що сильно тремтіли, я намагався витягти корок. Ким я після цього стану: героєм чи рабом? Чи одна пляшечка зробить мене наркоманом на все життя? І що гірше: бути наркоманом і рабом чи бути мертвим у шлунку цього монстра?

Стіл полетів геть, і я залишився незахищеним. Скочив на ноги.

— Стiй, стiй! — заволав я, відступаючи маленькими стрибками, а порожнякові язики цілилися в мене й лише на якісь дюйми промазували.

Спиною я вперся в стіну. Відступати далі не було куди.

Я прийняв удар в живіт, а потім язик, що по мені шваркнув, обвився довкола моєї шиї. Треба було бігти, але я стояв, приголомшений, склавшись навпіл, не дихаючи, бо порожняк вибив з мене дух. І тут я почув сердите гарчання — не від порожняка, та рішучий лункий гавкіт.

Едисон.

Раптом язик, що тягнувся до моєї шиї, напружився, неначе від болю, і шугнув назад через усю кімнату. Пес, маленький хоробрий боксер, укусив порожняка. Із гарчанням і дзявкотом він вступив у бій з невидимою істотою, що була удвадцятеро більшою за нього.

Я сповз на підлогу спиною по стіні й відчув, як легені знову наповнюються повітрям. Мною опанувала рішучість, і я підніс пляшечку догори. Переконаний, що без неї не маю жодних шансів. Витяг корок, підняв флакончик вище рівня очей і відхилив назад голову.

Та почув своє ім’я.

— Джейкобе, — тихо покликав хтось із темряви, за кілька кроків од мене.

Я розвернувся на звук голосу і побачив, що на підлозі, серед безладно накиданих на купу частин тіла, лежить пані Сапсан. Уся в синцях, зв’язана, намагаючись говорити крізь дурман від болю чи наркотиків, та все одно поряд. Вона дивилася на мене пронизливим поглядом зелених очей.

— Не треба, — тихо сказала вона. — Не роби цього. — Її голос було ледве чути, він ледве пробивався до моїх вух.

— Пані Сапсан!

Я опустив флакончик, закоркував його й навкарачки поліз туди, де лежала вона. Моя друга мати, свята серед дивних. На підлозі, поранена. Імовірно, вона помирала.

— Будь ласка, скажіть, що з вами все гаразд, — попросив я.

— Поклади це, — відповіла вона. — Тобі воно не потрібне.

— Ні, потрібне. Я не такий, як він.

Ми обоє знали, кого я маю на увазі. Не такий, як мій дідо.

— Ні, ти такий, — заперечила вона. — Усе, що тобі необхідно, вже є в тебе всередині. Поклади це й натомість скористайся оцим. — І вона кивком показала на якусь річ, що лежала між нами. Гострий дерев’яний кілок — ніжка поламаного стільця.

— Я не можу. Цього не досить.

— Досить, — запевнила вона. — Ціль межи очі.

— Я не можу, — повторив я. Але послухався. Поставив пляшечку на підлогу і взяв кілка.

— Ти молодець, — прошепотіла вона. — А тепер іди й зроби з ним щось бузувірське.

— Добре, — кивнув я, і вона з усмішкою опустила голову на підлогу.

Я підвівся, рішуче стискаючи в руці дерев’яний кілок. Едисон на протилежному боці кімнати глибоко вгородив зуби в порожняків язик і осідлав його, наче ковбой бика на родео. Він безстрашно і впевнено тримався на ньому, а порожняк тріпав язиком вперед і назад, силкуючись скинути пса. Емма вже перерізала мотузку, на якій висіла пані Королик, і стояла над нею, охороняючи й наосліп розмахуючи полум’яними руками.

Порожняк хряснув Едисона об стовпчик, і собака нарешті його відпустив та обм’якнув.

Я помчав до монстра, так швидко, як тільки дозволяла смуга перешкод з розкиданих кінцівок. Але тварюку, як метелика на вогонь, більше притягувала до себе Емма. Порожняк уже наближався до неї, тож я закричав, спочатку англійською: «Гей! Сюди! — а потім порожнячою: — Іди мене візьми, виродку!»

Я підняв найближче, що було напохваті і що виявилося рукою, і жбурнув. Кінцівка відскочила від порожнякової спини, й потвора розвернулася обличчям до мене.

— Іди мене візьми, іди мене візьми.

Це на секунду спантеличило монстра, але цього часу мені вистачило, щоб підібратися до нього, не наражаючись на його язики. Я вдарив його кілком — один раз, двічі — просто в груди. Відреагував він так, наче його вжалила бджола, не більше, а потім повалив мене на землю язиком.

— Стій, стій, стій, — кричав я порожнячою, відчайдушно шукаючи бодай що-небудь, чим можна було б до нього достукатися, але звір видавався непробивним, цілковито невразливим до моїх наказів. Отоді я й згадав про палець, крихітний шматочок завбільшки з крейду в кишені. Поки я його діставав, язик обкрутився довкола мене й підсмикнув у повітря. Я чув, як кричить на нього Емма, щоб поставив мене на землю. І Коул теж.

— Не здумай його їсти! — хрипко заверещав він через гучний зв’язок. — Він мій.

Поки я витягав палець Матінки Пилок із кишені, порожняк укинув мене собі в пащеку.

Від колін до грудей я опинився у пастці між його зубів. Допомагаючи собі ними, він заштовхував мене глибше в горлянку, вони вже вгризалися в мою плоть, а щелепа розкривалася ширше, щоб мене заковтнути.

Це стане моїм останнім вчинком. Останнім моментом. Я розчавив палець у руці й запхнув глибоко в те місце, де, за моїми здогадами, було порожнякове горло. Емма била його руками, палила його… і раптом, якраз за мить перед тим, як його щелепи мали зімкнутися й перерізати мене навпіл, потвора стала задихатися. Присмалена, вона п’яно позадкувала від Емми, кашляючи й відступаючи в бік заґратованої ями в підлозі, звідки раніше виповзла. Поверталася до свого лігва, де в неї буде повно часу на те, щоб мене зжерти й перетравити.

Я намагався спинити порожняка, намагався кричати (Пусти мене!), але він вгризався глибше, біль уже затьмарював собою все, і я вже не міг думати. Та ось ми опинилися біля ґрат і прослизнули донизу. Рот у порожняка був набитий мною, тому він не міг хапатися за щаблі драбини, пригвинченої до стіни, і падав, падав і душився, а я чомусь досі був живий.

Невдовзі ми вдарилися об дно. Пролунав гучний тріск, наче ламалися кістки, і в легенях раптом не стало повітря, а весь седативний пилок, який я увіпхав до стравоходу порожняка, вилетів назовні й повис навколо нас. Його сніжинки поволі опускалися, і я відчував його дію — він полегшував мій біль і притуплював мозок, і з порожняком, напевно, була та сама історія, бо він більше не кусав мене, щелепи поволі розслаблялися.

Ми лежали купою, приголомшені, під дією заспокійливого, і швидко поринали в сон, але я встиг побачити, як перед очима, крізь усі ці білі димні часточки, вимальовується вологий темний тунель, завалений кучугурами кісток. Останнім, що я побачив перед тим, як пилок поглинув мою свідомість, був гурт порожняків, згорблених і зацікавлених. Човгаючи ногами, вони підходили до нас.

Я прокинувся. А за обставин, що склалися, це вже само із себе не абищо.

Я лежав у порожнячій норі, й навколо мене громадилися тіла безлічі потвор. Вони могли бути мертвими, але більше скидалося на те, що вони повдихали рештки мізинця Матінки Пилок, і результатом стало перемішане спагеті зі смердючої, хроплячої, непритомної порожнякової плоті.

Я подумки подякував Матінці Пилок, а потім з дедалі більшим неспокоєм став думати, скільки часу я вже тут, унизу, провів. Годину? День? Що сталося з усіма, хто був нагорі?