Скидалося на те, що ми знову потрапили в нічне жахіття, яке переживали знову й знову. Пані Сапсан знову викрали, цього разу Бентам. Він стояв трохи позаду ведмедя, опустивши очі, наче соромився зустрітися з нами поглядом.

Шоковані й гнівні крики пронеслися натовпом дивних та імбрин.

— Бентам! — крикнув я. — Відпусти її!

— Ти чортів зрадник! — вигукнула Емма.

Бентам підняв голову і подивився на нас.

— Ще буквально десять хвилин тому, — бундючним тоном промовив він, — я був вам відданим. Я вже давно міг віддати вас братові, але не зробив цього. — Звузивши очі, він зиркнув на пані Сапсан. — Альмо, я вибрав тебе, бо вірив… наївно з мого боку, звісно… що коли я допоможу тобі та твоїм вихованцям, ти нарешті зрозумієш, як несправедливо ти до мене ставилася й залишиш минуле в минулому, забувши про наші колишні незгоди.

— За це ти довіку скнітимеш у Безмилосердному проваллі! — закричала пані Сапсан.

— Я вже не боюся твоєї жалюгідної маленької ради, — заявив Бентам. — Ти більше не триматимеш мене під замком. — Він стукнув ціпком об землю. — Пі-Ті, намордник!

Ведмідь затулив пані Сапсан обличчя лапою.

Широкими кроками Коул рушив до брата й сестри, розкриваючи обійми. На його обличчі квітнула посмішка.

— Бенні зробив вибір — він буде себе відстоювати. І я, наприклад, його вітаю! Нема нічого кращого за возз’єднання родини!

Та раптом якась невидима сила потягла Бентама назад. Біля його горла сяйнуло лезо ножа.

— Нехай ведмідь відпустить пані Сапсан, бо заріжу! — прокричав знайомий голос.

— Це Мілард! — охнув хтось із нашого натовпу.

Так, то був Мілард — без одягу, невидимий. Бентам перелякався на смерть, але Коула це, здавалося, лише роздратувало. З глибоких надр свого плаща він витяг старовинного револьвера й націлив його в голову Бентамові.

— Відпустиш її — і тебе вб’ю я, братику.

— Ми ж уклали пакт! — запротестував той.

— І коли ти піддасися на вимоги голого хлопчика з тупим ножем у руках, це буде порушенням того пакту. — Коул звів курок, підійшов до Бентама впритул, притиснув йому дуло до скроні й звернувся до Міларда: — Якщо ти змусиш мене вбити мого єдиного брата, вважай, що твоя імбрина теж покійниця.

Повагавшись якусь хвилю, Мілард кинув ножа на землю й побіг. Коул хотів було його схопити, але промазав, і Мілардові кроки віддалилися по трав’яній стежині.

Бентам заспокоївся й розрівняв зім’яту сорочку. А Коулові веселощі де й поділися. Він націлив револьвер на пані Сапсан.

— А тепер слухай мене! — гаркнув він. — Ви там, на тому боці мосту! Відпустіть вартових!

Вибору в них не було — мусили підкоритися. Шарон і його кузени відпустили захоплених витворів і позадкували, а витвір, що стояв на нашому боці мосту, притьмом підхопив із землі свою зброю. За кілька секунд баланс сил змінився докорінно, і от уже на юрбу дивилося чотири дула, а одне було скеровано на пані Сапсан. Коул міг робити все, що йому заманеться.

— Хлопче! — він показав на мене. — Скинь порожняка у прірву! — Його різкий голос голками проколював мої барабанні перетинки.

Я підвів свого порожняка до краю провалля.

— Накажи йому стрибнути!

Виходило так, що вибору в мене не лишалося. То була б жахлива втрата, але, мабуть, воно й на краще: порожняк дуже страждав, з його ран витікала чорна кров і збиралася під ногами. Він би однаково не вижив.

Я зняв його язик зі свого поясу й зліз на землю. Я вже достатньо зміцнів, щоб стояти на своїх двох, а от порожняк стрімко слабшав. Щойно я спустився з його спини, він неголосно застогнав, втягнув язики до рота й став на коліна. Він готовий був принести цю жертву.

— Не знаю, ким ти був, але спасибі тобі, — сказав я. — Я певен, якби ти колись став витвором, то був би не зовсім поганим.

На цих словах я вперся ногою йому в спину й штовхнув. Порожняк полетів уперед і без звуку зник у туманній безодні. А за кілька секунд я відчув, як його сигнал зникає з моєї свідомості.

Витвори з протилежного боку мосту перебралися до нас на порожнякових язиках, але якби я втрутився, то життя пані Сапсан знову опинилося б під загрозою. Оливку забрали з неба, грубо смикаючи за мотузку. Вартові заходилися зганяти нас у щільну групу, якою легко було б керувати. Потім Коул наказав, щоб привели мене, і один з вартових виволік мене з натовпу.

— Живим нам потрібен тільки він, — повідомив Коул своїм охоронцям. — Як доведеться стріляти, то тільки по колінах. А щодо решти… — він навів револьвер на людей, що збилися в купку, й вистрелив. Юрба сахнулася, пролунали крики. — Стріляйте куди схочете!

Він розвернувся, розвівши руки, наче якась приземкувата балерина. Я вже ладен був кинутися на нього, видряпати йому очі, хай там що буде далі, але в моєму полі зору виник револьвер із довгим дулом.

— Ні, — односкладово буркнув мій охоронець, широкоплечий витвір з блискучою лисою головою.

Коул випустив кулю в повітря й закричав, вимагаючи тиші. Усі голоси змовкли, крім схлипувань того, в кого він влучив.

— Не плачте! Я вам, люди, пропоную угоду, — звернувся він до натовпу. — Сьогодні історичний день. Ми з братом влаштуємо урочисту кульмінацію своїх новаторських зусиль, які тривали ціле наше життя. Ми коронуємо себе і станемо королями-близнюками царства дивних. А що то за коронація без свідків? Тому ми візьмемо вас із собою. Якщо будете добре поводитися, то побачите видовище, якого й за тисячу літ ніхто не бачив. Ми відчинимо й експропріюємо Бібліотеку душ!

— Дай мені одну обіцянку, інакше я вам не допомагатиму, — сказав я Коулу. Особливого хисту до перемовин я не мав, але він вважав, що я йому потрібен, а це вже було щось. — Коли отримаєш бажане, відпусти пані Сапсан.

— На жаль, так не піде, — похитав головою Коул, — але життя їй я збережу. Правити царством дивних, коли в ньому житиме моя сестра, набагато цікавіше. Коли я обріжу тобі крила, Альмо, то зроблю тебе своєю особистою рабинею. Як тобі таке?

Директриса поривалася відповісти, але слова заглушила м’ясиста ведмежа лапа.

Приклавши згорнуту ківшиком долоню до вуха, Коул розсміявся.

— Що кажеш? Не чую! — а потім розвернувся й рушив у бік вежі.

— Уперед! — загорлала сторожа, і ми всі, спотикаючись, побрели слідом за ним.

Нас, мов худобу, гнали до вежі. Тих, хто відставав, витвори підганяли штурханами й били ногами. Без порожняка я сильно шкутильгав і майже не міг іти: давалися взнаки укуси на грудях, а дія знеболювального пилку вже потроху слабшала. Та все одно я змушував себе просуватися вперед, а подумки гарячково перебирав варіанти нашого порятунку. І кожен був нездійсненнішим за попередній. Без моїх порожняків усі наші особливі здібності майже нічого не важили порівняно з витворами та їхньою зброєю.

Так ми проминули руїни будівлі, в якій згинули мої порожняки: переступали через цеглу, забарвлену кров’ю папуг та витворів, промарширували подвір’ям зі стінами, зайшли у двері вежі й піднялися її гвинтовим коридором повз однакові чорні двері. Попереду нас парадним кроком ішов Коул, дуже скидаючись на схибленого ватажка банди. Він то високо підкидав ноги й розмахував руками, то розвертався обличчям до нас і сипав образами та прокльонами. Позаду нього брів величезний ведмідь, у чиїх обіймах їхав Бентам. Пані Сапсан звір перекинув собі через плече.

Дорогою вона просила братів схаменутися.

— Згадайте давні легенди про Абатон і те, який ганебний кінець спіткав кожного дивного, що наважився вкрасти душі з Бібліотеки! Її сила проклята!

— Альмо, я вже не дитина, мене вже не злякаєш старими імбринськими казочками, — зневажливо пирхнув Коул. — Припни язика. Якщо не хочеш його позбутися.

Невдовзі вона облишила спроби їх переконати й просто мовчки дивилася на нас з ведмежого плеча. Її обличчя випромінювало силу. «Не здумайте боятися, — наче телеграфувала нам вона. — І не таке переживали».

Але я боявся, що не всі з нас доживуть навіть до верхівки вежі. Раз у раз обертаючись, я намагався збагнути, в кого влучив з револьвера Коул. Побачив, що в гущавині людей Бронвін несе на руках чиєсь обм’якле тіло (здається, пані Шилодзьобку), і тут чиясь м’ясиста рука угріла мене по голові.