— Чому нам ніхто не сказав, що Бібліотека існує насправді?

— Тому що, моя люба, — відповіла їй імбрина, — це було заборонено. Безпечніше було розповідати…

Тут імбрина замовкла, щоб перевести дух.

— …що це просто казка.

Просто історія. Це стало однією з визначальних істин мого життя. Хоч як я намагався залишити їх пласкими, двовимірними, ув’язненими на папері й у чорнилі, та завжди існуватимуть історії, які відмовляються зоставатися всередині книжок. Ця історія ніколи не була просто історією. Хто-хто, а я знаю: історія поглинула ціле моє життя.

Ми вже кілька хвилин крокували вздовж звичайної на вигляд стіни. Навколо вистогнував свою моторошну пісню вітер: ненадовго вщухав, а потім починав спочатку. Раптом Коул здійняв руку й крикнув, щоб усі зупинилися.

— Ми ще не далеко зайшли? — стурбовано запитав він. — Я клянуся, грот був десь тут. Де картограф?

Перплексуса витягли з юрби.

— Радієш тепер, що не пристрелив його? — пробурчав собі під ніс Бентам.

Коул пустив його слова повз вуха.

— Де грот? — вимогливо запитав він, упритул наближаючись до Перплексуса лицем до лиця.

— Ах, напевно, сховався від тебе, — піддражнив його Перплексус.

— Не випробовуй мого терпіння, — попередив Коул. — Я спалю всі до єдиного примірники твоєї «Мапи днів». Ще до початку наступного року всі забудуть, як тебе звали.

Переплівши пальці рук, Перплексус зітхнув.

— Там, — він показав кудись за наші спини.

Ми його проминули.

Коул потупав до ділянки стіни, яку густо заплів дикий виноград.

Отвір у ній був такий скромний і так добре захований, що його будь-хто б не помітив; не так двері, як дірка в стіні. Коул відгорнув виноград і запхав голову досередини.

— Так! — почув я його вигук. І він вистромив голову та заходився роздавати накази.

— Далі підуть лише важливі люди. Брат, сестра, — він показав на Бентама й пані Сапсан. — Хлопець, — показав на мене. — Двоє вартових. І… — він обвів поглядом натовп. — Там темно, нам знадобиться ліхтарик. Дівчино, ти, — він тицьнув пальцем в Емму.

Мій шлунок зав’язався вузлом, а Емму витягли з юрби.

— Якщо решта вас турбуватимуть, — проінструктував Коул охоронців, — ви знаєте, що робити. — Коул націлив на юрбу револьвер. Усі з криками попригинали голови. Коул зайшовся сатанинським сміхом.

Еммин охоронець заштовхав її в діру. Ведмідь Бентама нізащо б туди не проліз, тож пані Сапсан спустили з його плеча й мій витвір одержав подвійне завдання охороняти нас обох.

Наймолодші діти зарюмсали. Хто міг знати, чи побачать вони директрису знову?

— Діти, будьте хоробрі! — гукнула їм пані Сапсан. — Я повернуся!

— Так, діти! — передражнив Коул. — Слухайтеся своєї директриси! Імбрина краще знає.

Нас із пані Сапсан удвох запхнули в отвір, і коли ми проходили крізь плутанину винограду, я вигадав момент, щоб непомітно їй прошепотіти:

— Що мені робити, коли будемо всередині?

— Усе, що він накаже, — прошепотіла вона у відповідь. — Якщо не будемо його сердити, може, й виживемо.

Виживемо, так, але якою ціною?

Ми відгорнули виноград і нетвердою ходою увійшли у дивний невідомий простір: кам’яну кімнату просто неба. На якусь хвилю мені перехопило подих — так шокувало мене велетенське спотворене обличчя, що витріщалося на нас зі стіни навпроти. Стіна, не більше, але з розкритим ротом замість дверей, двома виряченими й посіченими очима замість вікон, пара дірок за ніздрі й зарості довгої трави, що нагадували волосся й недоглянуту бороду. Вітер тут стогнав ще сильніше, ніж у лабіринті, неначе двері у формі рота намагалися застерегти нас якоюсь стародавньою мовою, що складалася з голосівок завдовжки з тиждень.

Коул показав рукою на двері.

— Бібліотека чекає.

Бентам здійняв капелюха.

— Надзвичайно, — промовив він тихо й шанобливо. — Вона неначе співає нам. Як усі спочилі тут душі прокидаються, щоб нас привітати.

— Привітати, — повторила Емма. — Щось я в цьому сумніваюся.

Вартові штовхнули нас у бік дверей. Ми пірнули в низький прохід і опинилися в ще одній кімнаті, схожій на печеру. Як і решта таких печер, бачених нами в Абатоні, її вирізьбили вручну в м’якій породі, але це було невимовно багато віків тому. Стеля тут нависала низько, стіни були голі, а на підлозі валялося хіба кілька соломин і поодиноких глиняних черепків. Найбільш унікальними тут були стіни, в яких було вирізьблено безліч маленьких заглибин, овальних угорі й пласких унизу, якраз таких завбільшки, щоб могли умістити в собі пляшку чи свічку. У глибині кімнати декілька дверей розгалужувалося в пітьму.

— Ну, хлопче, — сказав Коул. — Бачиш якісь?

Я роззирнувся.

— Якісь що?..

— Не грайся зі мною. Глечики з душами, — він приступив до стіни й засунув руку в западину. — Підійди й візьми один.

Я повільно розвернувся, обводячи поглядом стіни. Кожна западина на вигляд була порожньою.

— Я нічого не бачу, — признався я. — Може, в них нічого нема.

— Брешеш.

Коул кивнув моєму вартовому. Той зацідив мені кулаком у живіт.

Під крики Емми та пані Сапсан я впав на коліна й застогнав. Опустив погляд униз і побачив, що сорочкою стікає кров — не від удару, а з рани внаслідок укусу порожняка.

— Джеку, прошу тебе! — кричала пані Сапсан. — Це ж лише хлопчик!

— Лише хлопчик, лише хлопчик! — перекривив Коул. — У цьому якраз уся проблема! Їх треба карати, як дорослих чоловіків, зрошувати їх кров’ю — лише тоді паросток пробивається назовні, рослина міцнішає. — Він широкими кроками підійшов до мене, прокручуючи на пальці свій химерний стародавній револьвер. — Випростай йому ногу. Я хочу влучити в самісіньке коліно.

Вартовий повалив мене на землю й ухопив за литку. Моя щока терлася об землю, перед собою я бачив стіну.

Я почув, як зводиться курок. І поки жінки благали Коула пощадити мене, я роздивився щось у стінній заглибині. Обриси предмета, якого раніше не помітив…

— Стійте! — заволав я. — Я щось бачу!

Вартовий перевернув мене на спину.

— Отямився нарешті? — Коул навис наді мною й дивився згори вниз. — Що ж ти бачиш?

Я подивився знову, закліпав очима. Примусив себе заспокоїтися, сфокусувати зір.

Там, у стіні, поступово, як полароїдний знімок, проступало нечітке зображення кам’яної посудини. Була вона простою, без жодних прикрас, циліндричної форми, зі звуженою закоркованою шийкою. Її кам’яні стінки мали той самий червонястий відтінок, що й дивні пагорби Абатона.

— Це глечик, — сказав я. — Лише один. Він був перевернутий, тому я його й не помітив спочатку.

— Встань, — наказав Коул. — Я хочу побачити, як ти його витягнеш.

Я підтягнув коліна до грудей, перекотився на ноги і встав. У животі розлився пекельний біль. Я почовгав через усю кімнату й повільно засунув руку в заглибину. Обхопив пальцями глечик, та враз шоковано відсмикнув руку.

— Що там таке? — спитав Коул.

— Він крижаний, — відповів я. — Не чекав цього.

— Дивовижно, — пробурмотів Бентам. Досі він вагався, не наважуючись переступити через поріг, неначе думав, чи вартує все це зусиль. Але тепер підійшов поближче.

Я знову сягнув рукою в западину, вже готовий до холоднечі, й витяг глека назовні.

— Це неправильно, — сказала пані Сапсан. — Там, усередині, міститься душа дивного, і з нею слід поводитися шанобливо.

— Коли я її з’їм, це стане найбільшою шаною для душі, яку тільки можна віддати, — повідомив Коул, підійшов і став коло мене. — Опиши цей глечик.

— Він дуже простий. З каменю зроблений, — моя права рука почала замерзати, тому я переклав його в ліву. І побачив ззаду напис високими й тонкими, мов павутиння, літерами. Одне слово.