Я запропонував піти в Бентамів будинок. Там була купа місця, ліжка, вигоди, лікар, що мешкав у самому домі, а ще Панконтуркон (хтозна, чи не згодився б він для чогось). Вирушили ми, коли надворі вже стрімко сутеніло. В одну витвірську вантажівку сіли ті, хто не міг ходити, а решта пішли пішки позаду. За невеличкою допомогою порожняка під мостом (він спершу переніс через прірву вантажівку, а потім і нас, групками по три людини). Дехто з малечі боявся порожняка, і їх треба було заспокоювати. Інші не могли дочекатися своєї черги й криком вимагали покатати їх іще раз. Я їм поступився. Мій контроль над порожняками вже став моєю другою натурою, і це дуже тішило, хай навіть і з гірким присмаком. Тепер, коли порожняки майже вимерли, мій дивацький талант видавався чимось непотрібним, принаймні такий його вияв. Але мене це цілком влаштовувало. Демонструвати свою владу я не хотів, та й тепер вона стала лише фокусом для вечірок. Я був би значно щасливішим, якби порожняків узагалі ніколи не існувало.

Повільною процесією ми брели через Диявольський Акр. Ті з нас, хто йшов пішки, оточили вантажівку, як платформу на параді, інші їхали на її даху й бамперах. Це все дуже нагадувало переможну ходу, і дивні жителі Акра висипали зі своїх домівок і халуп, щоб провести нас поглядами. Усі вони бачили, як упала вежа. І зрозуміли, що все тепер змінилося. Багато хто вітав нас оплесками. Деякі салютували. Інші ховалися в тіні, соромлячись того, що робили.

Біля дверей будинку Бентама нас зустріли Матінка Пилок і Рейналдо. Вони тепло привітали нас і сказали, що будинок повністю в нашому розпорядженні. Матінка Пилок негайно взялася лікувати поранених: вклала їх у ліжка, подбала про комфорт, посипала рани чарівним порошком. Вона запропонувала спершу зцілити мої синці й укуси на животі, але я сказав, що почекаю. У інших усе було значно гірше.

Я розповів їй, як використав її палець. Як він врятував мені життя й життя інших. Та вона лише плечима знизала й повернулася до роботи.

Але я не відставав.

— Ви заслуговуєте на медаль, — сказав я. — Не знаю, чи є медалі для дивних, але якщо є, то вам точно її дадуть.

Утім, ці мої слова, замість справити потрібний ефект, чомусь її збентежили. Вона здушено схлипнула і побігла геть.

— Я щось не те сказав? — спитав я в Рейналдо.

— Оце вже не знаю, — стривожено відказав той і подався за нею.

Приголомшений Нім блукав будинком. Він ніяк не міг повірити, що Бентам накоїв такого лиха.

— Це, певно, якась помилка, — знай твердив він. — Пан Бентам не міг нас так зрадити.

— Розплющ очі, — порадила йому Емма. — Твій бос був слизькою мерзотою.

Я вважав, що насправді все було трохи складніше, але розпочинати суперечку про неодновимірність Бентамового морального обличчя не хотів, бо це навряд чи допомогло б мені здобути велику популярність. Бентам не мусив віддавати той рецепт чи вступати в бійку зі своїм монстром-братом. Він зробив свідомий вибір. І зрештою добровільно пішов на смерть, аби врятувати всіх нас.

— Йому потрібен час, — сказав Шарон, показуючи на Німа. — Багато треба перетравити. Бентам багатьох із нас обдурив.

— Навіть тебе? — спитав я.

— Особливо мене. — Знизавши плечима, він похитав головою. Обличчя в нього було сумне-сумне і зніяковіле. — Він допоміг мені зіскочити з амброзії, позбутися від залежності, життя мені врятував. У ньому було й добро. Напевно, через це я закривав очі на все погане.

— Але в нього мусила бути довірена особа, — сказала Емма. — Такий собі посіпака. Ігор, як у Франкенштейна.

— Його помічник! — вигукнув я. — Його хтось бачив?

Усі похитали головами. Ми обшукали весь будинок, але права рука Бентама, чоловік із кам’яним обличчям, зник. Пані Сапсан зібрала всіх і попросила нас із Еммою детально його описати — на той випадок, якщо повернеться.

— Його слід вважати небезпечним, — сказала вона. — Якщо побачите його, не вступайте з ним у розмови. Одразу ж тікайте й повідомте імбрині.

— Повідомте імбрині, — пробурчав Єнох. — Невже вона не розуміє, що це ми їх урятували, а не навпаки?

Хоч як тихо він говорив, та пані Сапсан почула.

— Так, Єноху. Ви всі неймовірні. І помітно виросли. Але навіть над дорослими є старійшини, які краще знають, що до чого.

— Так, пані, — знітився він.

Згодом я запитав у пані Сапсан, як вона думає, чи збирався Бентам зрадити нас із самого початку.

— Мій брат завжди був пристосуванцем, — відповіла вона. — Я думаю, десь глибоко в душі йому хотілося вчинити правильно. І коли він вирішив допомогти вам із панною Блум, то зробив це від щирого серця. Та разом з тим він виношував плани зрадити нас, у випадку, якщо це буде йому вигідно. А коли я сказала, куди йому йти, він вирішив ці плани втілити.

— Пані Сапсан, ви не винні, — заспокоїла її Емма. — Після того, що він зробив з Ейбом, я б йому теж не пробачила.

— Та все ж я могла бути й добрішою. — Директриса спохмурніла, її погляд помандрував убік. — Стосунки між братами й сестрами бувають складними. Інколи я думаю, чи не підштовхнула я братів своїми діями до того шляху, який вони обрали. Чи могла я бути для них кращою сестрою? Можливо, в молодості я була надто зациклена на собі.

— Пані Сапсан, це ж… — я вчасно затнувся і не промовив слово «смішно», бо в мене ніколи не було ні брата, ні сестри, то, може, нічого смішного в цьому й не було.

Згодом ми повели пані Сапсан та ще декількох імбрин у підвал, щоб показати їм серце Бентамової машини — Панконтуркону. Я відчув зв’язок зі своїм порожняком у акумуляторному відсіку, слабким, але ще живим. Мені було дуже його шкода, і я спитав, чи можна його звідти витягти, але пані Сапсан відповіла, що машина їм поки що потрібна в робочому стані. Маючи стільки дверей до різних контурів під одним дахом, вони зможуть швидко поширити новину по всьому царству дивних, оцінити масштаб лиха, завданого витворами, й почати відбудовувати.

— Пане Портман, я сподіваюся, ви розумієте, — сказала пані Сапсан.

— Так…

— Джейкоб має слабкість до того порожняка, — пояснила Емма.

— Ну, — трохи засоромився я. — Він був у мене першим.

Пані Сапсан подивилася на мене трохи дивно, але пообіцяла зробити все можливе.

Рана від укусу на моєму животі боліла дедалі нестерпніше, ігнорувати її було вже несила, тож ми з Еммою стали в чергу до Матінки Пилок, що тяглася від імпровізованої клініки на кухні й далі по коридору. То було дивовижно — бачити, як на кухню заходять людина за людиною, накульгуючи, побиті, в синцях, з поламаними пальцями на ногах чи з легким струсом мозку (або ж, як у випадку пані Шилодзьобки, з кулею, випущеною зі старовинного Коулового револьвера, яка застрягла в плечі), а всього через кілька хвилин виходять, сяючи, як нові копійки. Власне, вигляд у всіх був такий чудовий, що пані Сапсан відвела Рейналдо вбік й попросила нагадати Матінці Пилок, що вона — не відновлюваний ресурс і що не варто витрачати себе на маленькі рани, які й самі прекрасно загояться.

— Та я намагався її переконати, — відповів той, — але вона — перфекціоністка. І слухати не хоче.

Тож пані Сапсан пішла на кухню, щоб самій переговорити з Матінкою Пилок.

Вийшла вона звідти через п’ять хвилин, із сором’язливою усмішкою. Кілька порізів зникло з її обличчя, а рука, яку імбрина не могла випрямити відтоді, як Коул жбурнув її об стіну печери, тепер вільно звисала вздовж тіла.

— Яка вперта жінка! — вигукнула вона.

Настала моя черга заходити до неї. Але я мало не відмовився від лікування, коли побачив, що на руці в неї лишилися тільки великий і вказівний пальці. Втім, одного погляду на нерівні, вкриті кривавою кіркою порізи в мене на животі їй вистачило, щоб штовхнути на кушетку, яку вони поставили біля раковини. Укус уже інфікований, повідомила вона мені через Рейналдо. На зубах у порожняків повно страшних бактерій, і якщо мене лишити без лікування, я дуже сильно захворію. Тож я здався. Матінка Пилок посипала верхню частину мого тіла своїм чарівним порошком, і вже за кілька хвилин моє самопочуття значно поліпшилося.