Ось у цьому й полягала головна правда: я не зміг би прожити до кінця життя в часовому контурі. Я не хотів довіку залишатися дивною дитиною. Та можливо, одного дня я міг стати дивним дорослим.

А може, якщо я буду вкрай обережним, то зрештою знайдеться спосіб отримати все.

— Я не хочу йти, — сказав я, — але думаю, що мені це необхідно. На якийсь час.

Еммине обличчя витягнулося.

— Ну то йди, — відказала вона.

Мене це зачепило. Вона навіть не спитала, що значить «на якийсь час».

— Я буду приходити, — швидко промовив я. — Коли завгодно зможу в гості прийти.

Теоретично то була правда. Тепер, коли загрозу з боку витворів було знищено, завжди, дасть птах, буде куди повертатися. Але уявити, щоб мої батьки в найближчому майбутньому схвалили поїздку до Великої Британії, мені особисто було важко. Я брехав сам собі, нам обом, і Емма це розуміла.

— Ні, — сказала вона. — Я цього не хочу.

У мене все обірвалося всередині.

— Що? — тихо спитав я. — Чому?

— Бо так робив Ейб. Щокілька років повертався. І щоразу виявлялося, що він став старшим, а я лишилася такою ж, як раніше. А потім він познайомився з жінкою й одружився…

— Я так не зроблю. Я кохаю тебе.

— Я знаю, — сказала вона й відвернулася. — Він теж кохав.

— Але ж ми не… з нами так не буде… — я наосліп шукав відповідних слів, але в думках була каша.

— Ні, буде. Ти ж знаєш, якби могла, я б пішла з тобою. Але я не можу, там я стрімко постарію. Тому мені доведеться просто чекати на тебе тут. Як комасі в бурштині. А ще раз я цього не переживу.

— Це ненадовго! Лише на кілька років. А потім я зможу робити все, що схочу. Можу кудись поїхати вчитися. Може, сюди, в Лондон!

— Може, — повторила вона. — Може. Але зараз ти даєш обіцянки, яких, імовірно, не виконаєш. А це дуже сильно ранить закоханих.

Серце калатало в грудях. Я був у відчаї, накочувала паніка. До біса все, не побачу більше батьків — то й не побачу. Нехай. Але Емму я втратити не міг.

— Я не подумав як слід, — сказав я. — Я не це мав на увазі. Я залишаюся.

— Ні, по-моєму, ти зараз чесний. Якщо ти зостанешся, то не будеш тут щасливим. І зрештою зненавидиш мене за це. А так буде ще гірше.

— Ні. Ні, я ніколи…

Але я вже розкрив карти, й забирати слова назад тепер було запізно.

— Ти повинен піти, — сказала вона. — У тебе є своє життя, є сім’я. Наші стосунки не могли тривати вічно.

Я сів на підлогу, відхилився спиною на стіну з пальт і дав їм себе поглинути. На кілька довгих секунд я вдав, ніби всього цього не відбувається, що мене тут нема, що весь мій світ вовняний, і чорний, і пахне нафталіном. А коли знову виринув на поверхню, щоб вдихнути повітря, Емма сиділа, схрестивши ноги по-турецькому, поряд зі мною.

— Я теж цього не хочу, — сказала вона. — Але, здається, я розумію, чому все має бути так. Тобі треба відбудувати свій світ, а мені — свій.

— Але він і мій теж.

— Це правда. — Вона замислилась на хвильку, потираючи підборіддя. — Це правда, і я дуже сподіваюся на те, що ти повертатимешся. Бо ти став для нас своїм, і без тебе наша сім’я вже не буде одним цілим. Але коли ти прийдеш знову, то ми з тобою зустрінемося просто як друзі.

Я над цим задумався. Друзі. Яке бліде й неживе слово.

— Мабуть, це краще, ніж взагалі більш ніколи не розмовляти.

— Погоджуюсь, — кивнула вона. — Навряд чи я б це витримала.

Я підсунувся поближче до неї й обійняв за талію. Подумав, що вона відсторониться, але цього не сталося. А за хвилю її голова опустилася на моє плече.

Так ми сиділи ще довго.

Коли ми з Еммою нарешті вийшли з гардеробної, майже всі вже спали. Камін у бібліотеці догорів до жарин, на тарелях, що були повні їжі, лишалися тепер тільки недоїдки, а під високою стелею зали розлягалася луна від хропіння й бурмотінь. Діти й імбрини полягали на диванах та скрутилися на килимі, хоч нагорі було багато зручних спалень. Мало не втративши одне одного, вони тепер не хотіли розставатись ані на мить, навіть на ніч.

Я піду вранці. Тепер, коли я знав, що має статися між нами з Еммою, зволікати означало тільки зайвий раз мучити себе та її. Але тієї миті нам потрібно було поспати. Скільки вже часу минуло, відколи ми востаннє заплющували очі на довше, ніж на хвилину-дві? Такого страшного виснаження я ще в житті не відчував.

Ми поклали в кутку декілька подушок і заснули, тримаючи одне одного в обіймах. То була наша остання ніч разом, і я тримав її міцно, зімкнувши руки в замок, так, неначе міцніше стискаючи, я міг закарбувати її у своїй чуттєвій пам’яті. Яка вона була на дотик, як пахла. Звук її дихання, коли воно вповільнюється й вирівнюється. Але сон мене зборов, каменем потягнув на своє дно. Я наче щойно заплющив очі, та раптом уже мружився від яскравого жовтого світла, що лилося з високих вікон.

Усі вже попрокидалися й безцільно блукали залою, перемовляючись пошепки, щоб нас не розбудити. Ми поспіхом розімкнули обійми, соромлячись без прикриття темряви. Та перш ніж ми встигли прийти до тями й зібратися, в залу стрімкою ходою увійшла пані Сапсан з кавником у руках, а за нею плентався Нім із тацею кухликів.

— Усім доброго ранку! Сподіваюся, всі добре відпочили, бо в нас багато…

Побачивши нас, пані Сапсан урвалася на півслові, і її брови поповзли догори.

Емма затулила обличчя долонями.

— Ой, ні.

Втома, виснаження й емоції минулого вечора далися взнаки, і я навіть не подумав про те, що спати в одному ліжку з Еммою (навіть якщо ми тільки спали, не більше) — це образа для вікторіанських почуттів пані Сапсан.

— Пане Портман, на кілька слів. — Пані Сапсан поставила кавник на столик і поманила мене пальцем.

Здається, мені зараз дадуть прочуханки. Я підвівся, розрівняв пом’ятий одяг. Густа червона фарба потроху заливала мені щоки. Мені анітрохи не було соромно, але невеличке зніяковіння відчувалося.

— Побажай мені удачі, — пошепки попросив я Емму.

— Ні в чому не зізнавайся, — прошепотіла вона у відповідь.

Перетинаючи кімнату, я чув здавлені смішки, а хтось навіть виспівував: «Джейкоб і Емма на дереві сиділи… і-м-б-р-и-н-а!»

— Ой, Єноху, коли ти вже подорослішаєш? — риторично спитала Бронвін. — Тобі просто ревнощі спокою не дають.

Слідом за пані Сапсан я вийшов у коридор.

— Нічого не було, — сказав я, — це щоб ви знали.

— Запевняю вас, мені це нецікаво, — відповіла вона. — Сьогодні ви нас покинете, адже так?

— А звідки ви знаєте?

— Нехай я, власне кажучи, підстаркувата жінка, але моя кебета ще досі при мені. Я знаю, що ви розриваєтеся між батьками та нами, між старою домівкою та новою… чи тим, що від неї лишилося. Ви хочете досягти рівноваги, не стаючи на жодну сторону й не завдаючи болю тим, кого любите. Але це нелегко. І навіть неможливо. Я правильно розумію проблему?

— Ну… так. В принципі так.

— І на чому ви зупинилися з панною Блум?

— Ми друзі, — це слово далося мені нелегко.

— І через це ви нещасні.

— Ну, так. Але я розумію… здається.

Вона скептично нахилила голову.

— Справді?

— Вона захищає себе.

— І вас, — додала пані Сапсан.

— Оцього я не доганяю.

— Джейкобе, ти ще дуже молодий. Є багато таких речей, яких ти, скоріше за все, не «доганятимеш».

— Не розумію, до чого тут мій вік.

— Та до всього! — раптом вона розсміялася, коротким і різким сміхом. Та коли побачила, що я справді не розумію, трохи пом’якшилася. — Панна Блум народилася десь на зламі минулого століття. Її серце старе й надійне. Може, ти боїшся, що невдовзі вона тебе кимось замінить… що якийсь Ромео з дивних заморочить їй голову. Але я не вважаю, що це ймовірно. Вона вибрала тебе. Я ще ні з ким не бачила її такою щасливою. Навіть із Ейбом.

— Правда? — я відчув, як у грудях розгоряється тепло.

— Правда. Але, як ми вже встановили, ти молодий. Тобі лише шістнадцять, уперше шістнадцять. Твоє серце лише прокидається, і панна Блум — твоє перше кохання. Чи не так?