— Тушкована видра!

— Засолена кішка і мишача печінка!

Дехто з присутніх після цих слів закавкали від огиди. Та коли кришки познімали, під ними виявилися королівські делікатеси: смажена гуска із золотистою шкориночкою; запечені цільні лосось та тріска, здобрені лимоном, кропом та зі шматочками розталого масла з боків; була там миска з паруючими тушкованими мідіями; тарілки зі смаженою картоплею; буханці ще гарячого хліба; а ще всілякі джеми та соуси, назв яких я не знав, але на вигляд вони видавалися надзвичайно апетитними. Усе це звабливо поблискувало у світлі гасових ламп, таке незмірно далеке від жирнючих біфштексів незрозумілого походження, якими я давився у «Попівській норі». Зі сніданку я не мав у роті й макової зернини, тому немилосердно напихався смаколиками.

Недивно, що особливі діти мусять і по-особливому їсти, тому в невеличких перервах поміж завантаженням до рота харчів я крадькома позирав довкола. Левітуючу дівчинку Оливію доводилося пристібати до стільця реміняками, а сам стілець прикручувався до підлоги болтами, щоби вона не злетіла разом із ним під стелю. Щоби присутнім за столом не заважали бджоли, які жили у шлунку Г’ю, хлопець харчувався за окремим столом у кутку, накинувши на себе велику москітну сітку. Клер, схожа на ляльку дівчинка з бездоганними золотими кучерями, сиділа біля пані Сапсан, але не з’їла ані макової зернинки.

— А хіба ти не голодна? — спитав я в неї.

— Клер не їсть з нами, — визвався пояснити Г’ю, і з рота в нього вилетіла бджола. — Бо їй соромно.

— А от і ні! — відказала дівчинка, сердито вирячившись на нього.

— Та невже? Тоді візьми і з’їж що-небудь.

— Ніхто нічого тут не соромиться, — сказала пані Сапсан. — А панна Денсмор воліє вечеряти на самоті. Правда ж, панно Денсмор?

Дівчинка мовчки витріщилася на порожнє місце поперед себе, не бажаючи привертати до себе загальну вагу.

— Клер має заднього рота, — пояснив Мілард, який щойно підсів до мене. На ньому був тепер піджак зі смокінгу — і більше нічого.

— Має що?

— Нумо, покажи йому, покажи! — вигукнув хтось. І невдовзі всі діти за столом тиснули на Клер, щоб вона що-небудь з’їла. І нарешті, щоби від неї відчепилися, вона це зробила.

Перед дівчинкою поставили гусяче стегно. Вона обернулася на стільці і, вхопившись за бильця, нахилилася потилицею до тарілки. Я почув виразне плямкання, а коли вона знову підвела голову, то всі побачили, що від гусячого стегна відгризено добрячий шмат. Під золотистими кучерями Клер крилися щелепи з гострими зубами. Раптом я зрозумів оту дивну фотографію, яку бачив у альбомі пані Сапсан і яку фотограф розділив на дві частини: на одній було зображення янгольського личка дівчинки, а на другій — її кучерів, які ретельно маскували потилицю.

Клер повернулася обличчям до столу і схрестила на грудях руки, вочевидь невдоволена тим, що дозволила умовити себе на таку принизливу демонстрацію своїх здібностей. Вона так і сиділа мовчки, а решта дітлахів засипáли мене питаннями. Після того, як пані Сапсан різко обірвала кілька нових запитань про мого діда, діти відволіклися на інші теми. Здавалося, особливо їх цікавило, як живеться людям у двадцять першому сторіччі.

— А чи є у вас летючі автомобілі і які саме? — поцікавився підліток на ім’я Горацій; його темний костюм робив хлопця схожим на учня гробаря.

— Ніяких немає, — відповів я. — Принаймні, наразі.

— А на Місяці вже збудували міста? — з великою надією в голосі поцікавився ще один хлопець.

— У шістдесятих роках ми залишили там трохи сміття і прапор, але то все, на що ми спромоглися.

— А Британія й досі править світом?

— Е-е-е… та не зовсім.

Дітлахи були розчаровані. Скориставшись виниклою нагодою, пані Сапсан сказала:

— Ось бачите, діти? Не таке вже воно й величне, те майбуття. У старому доброму сьогоденні теж можна цілком пристойно жити.

У мене виникло відчуття, що цю думку вона часто нав’язувала дітям, але без особливого успіху. І я замислився: «І скільки ж вони перебувають отут, в «старому доброму сьогоденні»?»

— Чи можна поцікавитися, скільки вам років? — спитав я.

— Мені вісімдесят три, — відповів Горацій.

Оливія збуджено підняла угору руку.

— Наступного тижня мені виповниться сімдесят п’ять з половиною!

Мені стало цікаво: а як же вони примудряються вести лік місяцям і рокам, якщо день завжди один і той самий.

— А мені чи то сто сімнадцять, чи то сто вісімнадцять, — сказав хлопець із важкими повіками, якого звали Єнох, хоча на вигляд йому було років тринадцять, не більше. — До теперішнього контуру я жив іще в одному, — пояснив він.

— Мені вісімдесят сім, — сказав Мілард з ротом, повним гусятини, і коли він заговорив, усі побачили напівпережовану масу, яка ворушилася у нього в роті. Дехто застогнав від огиди і відвернувся.

Настала моя черга.

— Мені шістнадцять, — сказав я присутнім і відразу ж помітив, як розширилися у декого очі.

Оливія від здивування аж розсміялася. Їм було дивно усвідомлювати, що я такий молодий, а мені було дивно усвідомлювати, що вони в такому похилому віці було такі молоді на вигляд. Я знав у Флориді багатьох людей старше за вісімдесят років, і ці дітлахи поводилися зовсім не так, як вони. Наче стабільність їхнього життя в цьому будинку, незмінність днів, оце перманентне безсмертне літо затримали розвиток їхніх емоцій та тіл, немов запечатавши їх у їхній юності — як Пітера Пена та його загублених хлопців.

Раптом надворі пролунав гуркіт, уже вдруге за сьогоднішній вечір, але цього разу він був гучніший та ближчий, від чого задзеленчав срібний посуд і тарілки.

— Хутко скінчайте вечерю і збирайтеся, нумо, всі разом! — співуче вигукнула пані Сапсан, і щойно вона це сказала, як іще один гуркотливий поштовх струсонув будинок, зірвавши позад мене картину, що висіла в рамці на стіні.

— Що це таке?

— Та то знову оті бісові фріци! — пробурчала Оливія, стукнувши по столу маленьким кулачком, копіюючи поведінку якоїсь дратівливої дорослої людини. А потім я почув, як десь далеко завила сирена, і раптом второпав, що відбувається. Сьогодні був вечір третього вересня тисяча дев’ятсот сорокового року, і невдовзі з неба на будинок впаде бомба і проб’є в ньому гігантську діру. То була сирена повітряної тривоги, і її звук долітав звідкись із кряжа.

— Нам треба звідси вшиватися, — сказав я, охоплений панікою. — Треба кудись сховатися, поки на будинок не впала бомба!

— Він нічого не знає! — захихотіла Оливія. — Гадає, що він загине!

— Це лише перехід до іншого режиму, — спокійно пояснив Мілард, спокійно знизавши своїм піджаком від смокінгу. — Не варто нервувати.

— І це трапляється щовечора?

— Щовечора без винятку, — стверджувально кивнула пані Сапсан.

Втім, чомусь мене це мало заспокоїло.

— А можна нам вийти надвір і все показати Джейкобу? — спитався Г’ю.

— Так, а можна нам вийти надвір і показати? — благально спитала Клер, несподівано переповнившись ентузіазмом після двадцяти хвилин похмурої мовчанки. — Цей перехід завжди такий красивий!

Пані Сапсан була заперечила, зазначивши, що вони ще не довечеряли, але дітлахи благали її, і вона нарешті погодилася.

— Гаразд, тільки за умови, якщо ви всі вдягнете захисні маски, — попередила вона.

Діти зірвалися зі своїх стільців і чкурнули з кімнати, забувши про бідолашну Оливію, та згодом хтось таки пожалкував дівчинку і повернувся, щоби відстебнути її від крісла. Я побіг слідом за всіма через будинок до передпокою з дерев’яними панелями, де кожен щось вихопив з шафи перед тим, як вискочити у двері. Пані Сапсан дала й мені такий предмет, і я зупинився, вертячи його в руках. Він був схожий на обвисле гумове обличчя з широкими скляними ілюмінаторами, схожими на очі, що застигли від потрясіння; до обличчя був прикріплений хобот, який закінчувався перфорованим бачком.