— Тобі не треба мене боятися, — нарешті сказала вона.

— Та невже? Звідки мені знати? А може, ти вважаєш мене лихим створінням і зумисне визвалася провести мене, щоби залишитися зі мною сам на сам і нарешті вбити?

— Не верзи дурниць, — відказала Емма. — Ти ж з’явився тут без попередження, незнайомець, якого я не впізнала, та ще й гнався за мною, як скажений. Що мені залишалося думати?

— Гаразд, я вірю тобі, — сказав я, хоча насправді ще не вірив.

Вона опустила очі та длубала землю носаком черевика. Вогонь у її руці змінив колір, зблякнувши з помаранчевого до прохолодно-блакитного.

— Я сказала тобі неправду. Бо я впізнала тебе. — Емма підвела на мене погляд. — Бо ти такий схожий на нього.

— Інколи я чую це від різних людей.

— Вибач за всі оті жахливі речі, які сталися через мене раніше. Мені не хотілося вірити тобі, ну… що ти саме той, за кого себе видавав. Бо зрозуміла, що це означає.

— Та все гаразд, — сказав я. — Коли я був малим, мені страшенно кортіло познайомитися з усіма вами. А тепер, коли це сталося… — Я похитав головою. — Мені жаль, що саме смерть мого діда стала причиною нашого знайомства.

Раптом Емма кинулася до мене й обняла за шию, а вогник в її руці згас у ту саму мить, коли вона доторкнулася до мене, і я встиг відчути тепло її шкіри в тім місці, де щойно був вогонь. Ми трохи постояли отак у темряві — я й оця стара жінка-підліток, ця вельми гарна дівчина, котра кохала мого діда тоді, коли він був хлопцем мого віку. І мені нічого не залишалося, як обійняти її. Так я й зробив і невдовзі збагнув, що ми обидва плачемо.

Я почув у темряві, як вона глибоко зітхнула, а потім розчепила свої обійми і відступила від мене. У її руці знову ожив вогонь.

— Вибач, що я отак… — мовила вона. — Зазвичай я не така емоційна…

— Та не переймайся.

— Нам треба йти.

— Веди мене, — сказав я.

І ми пішли крізь зарості у тиші. Коли ми підійшли до болота, Емма сказала:

— Ступай тільки туди, де ступаю я.

Я так і робив, ставлячи ноги точнісінько у відбитки її черевиків. Вдалині то тут, то там зеленими стовпами спалахували болотні вогні, немовби з симпатією відгукуючись на вогник, який несла в руці Емма.

Ми підійшли до кургану, пірнули всередину, пройшли по одному до камери і знову виринули у світ, оповитий туманом. Вона повела мене назад до стежини, а потім проплела свої пальці крізь мої і стиснула їх. На якусь мить ми замовкли. А потім Емма відвернулася і пішла геть, а туман проковтнув її так швидко, що мені навіть подумалося: чи була вона тут взагалі?

Повернувшись до міста, я був внутрішньо майже готовий побачити на вулицях запряжені кіньми фургони. Натомість мене привітало гудіння генераторів та мерехтіння телеекранів у вікнах будинків. Я повернувся до своєї реальної домівки.

За стійкою знову стовбичив Кев. Коли я увійшов, він вітально підняв мені назустріч склянку з пивом. Ніхто з присутніх в барі й близько не збирався мене лінчувати. Здавалося, світ повернувся до нормального існування.

Я піднявся нагору. Татко спав біля свого переносного комп’ютера за невеличким столом. Коли я грюкнув, зачиняючи двері, він рвучко прокинувся.

— Привіт! Слухай-но, ну ти й спізнився. Чи не спізнився? Котра година?

— Не знаю, — відповів я. — Здається, невдовзі дев’ята. Бо генератори й досі гудуть.

Батько потягнувся і потер очі.

— Чим ти сьогодні займався? Я сподівався, що ти повернешся ще до вечері.

— Та так, дещо затримався, щоби краще дослідити старий будинок.

— Знайшов щось цікаве?

— Е-е-е, та не зовсім, — промимрив я, пожалкувавши, що заздалегідь не вигадав якоїсь переконливої історії.

Він якось дивно поглянув на мене.

— Звідки ти все це взяв?

— Взяв що?

— Та оту химерну одіж.

Я зиркнув додолу і збагнув, що забув про твідові брюки на підтяжках та сорочку.

— Я знайшов їх у будинку, — швидко вигадав я, бо не мав часу придумати менш безглузду відповідь. — А що — поглянь, як шикарно!

Батько скептично примружився.

— Ти — і вдягнув знайдену одіж? Джейку, це ж жахлива антисанітарія. А що сталося з твоїми джинсами та курткою?

Мені треба було терміново міняти тему.

— Та я їх вимастив у багнюці, тож… — я замовк і вдав, що страшенно зацікавився документом, що виднівся на екрані батькового комп’ютера.

— Овва! Це твоя книга? То як вона просувається?

Він закрив свій ноутбук.

— Мова не про мою книгу. Найважливіше — це твоє лікування. Я не впевнений, що тривалі екскурсії до отого старого будинку — це те, що справді мав на увазі лікар Голан, коли дав зелене світло на нашу подорож.

— О, це треба занотувати для історії, — зауважив я.

— Що занотувати?

— Рекордно довгий час, протягом якого ти жодного разу не згадав про лікаря Голана. — Я вдав, що дивлюся на свій неіснуючий ручний годинник. — Чотири доби, п’ять годин і двадцять шість хвилин, — зітхнув я. — Як мені було добре, поки ти його не згадував!

— Той чоловік дуже тобі допоміг, — відказав батько. — Бозна в якому стані ти був би тепер, якби ми його не знайшли.

— Маєш рацію, татку. Лікар Голан таки мені допоміг. Але це не означає, що він має контролювати кожен аспект мого життя. Слухай, тоді купіть мені з мамцьою браслет, викарбуйте на ньому напис «А що скаже лікар Голан?» і начепіть мені на руку чи на ногу, а чом би й ні? Тоді я вже точно згадуватиму про нього щоразу, коли збиратимуся щось зробити. Скажімо, перед тим як сходити на унітаз. А що б порадив мені у цьому випадку лікар Голан? Як краще — отак чи отак? І як випорожнитися таким чином, щоби забезпечити найсприятливіший психотерапевтичний ефект?

Батько кілька секунд мовчав, а коли заговорив, голос його був тихий та скрипучий. Він сказав, що наступного дня я піду з ним спостерігати за птахами, подобається це мені чи ні. Коли я відказав йому, що він, на жаль, помиляється, батько мовчки підвівся і пішов униз до бару. Я був подумав, що він пішов пива попити чи поїсти, тому вирішив піти до свого номера і зняти з себе клоунське вбрання. Та за кілька хвилин батько постукав у мої двері і сказав, що хтось кличе мене до телефону.

Я вирішив, що то, мабуть, мамця, тож, скрипнувши зубами, спустився слідком за ним до телефонної будки в дальньому кутку бару. Батько подав мені трубку, а сам пішов і сів за стіл осторонь. Я зачинив за собою дверцята.

— Слухаю!

— Я щойно розмовляв із твоїм батьком, — сказав чоловічий голос. — Він такий засмучений.

То був лікар Голан.

Мені захотілося послати його під три чорти разом із моїм батьком, але розумів, що поточна ситуація вимагає певної тактовності. Якщо я роздратую лікаря Голана, це означатиме кінець моєї подорожі. А я не міг поїхати додому, бо ще треба так багато дізнатися про дивних дітей! Тому я подуркував, тягнучи час, пояснив лікарю все, що мені ще належало зробити на острові, — все, окрім згадки про дітлахів у часовому контурі. Я поступово підводив його до думки, що нічого особливого ні в цьому острові, ні в моєму дідові немає. Наша розмова з лікарем Голаном скидалася на телефонний міні-сеанс психоаналізу.

— Сподіваюся, ти не кажеш мені лише те, що мені хотілося б почути, — промовив лікар. Останнім часом я щоразу чув від нього цей вираз. — Можливо, мені теж слід приїхати на той острів і проконтролювати тебе. Влаштувати собі невеличку відпустку. Як тобі така ідея?

«Дуже сподіваюся, що це жарт», — подумав я.

— Та я у нормі, правда, — запевнив я лікаря.

— Розслабся, Джейку, я пожартував, хоча, бозна, може, мені й справді слід трохи відпочити від своєї роботи. Взагалі-то, я тобі вірю. Та й ти говориш як нормальна людина. Якщо чесно, то я щойно сказав твоєму батьку дати тобі більшу свободу дії, щоби ти мав змогу самостійно розібратися зі своїми проблемами.

— Та невже?

— Ти надто довго змушував мене та своїх батьків труситися над тобою. У певний момент така тактика стає неефективною і призводить до зворотного результату.