— Але ж хіба ви не боїтеся викрити себе?

Емма самовдоволено чмихнула.

— Ніхто не запідозрює ані краплини, — відповіла вона. — Люди ходять на розважальні вистави, щоби подивитися на трюки, фокуси й таке інше, тому публіка вважала, що ми показуємо трюки.

— Тож ви ховалися у всіх на виду.

— До речі, саме таким чином дивні люди колись заробляли собі на життя, — пояснила Емма.

— І ніхто й ніколи не попався?

— Час від часу який-небудь йолоп заходив до нас за лаштунки, але на цей випадок ми завжди мали силача-викидайла, щоби викинути за шварок надміру допитливих. До речі — про вовка промовка!

У цю мить якась мужоподібна дівчина витягнула на сцену брилу завбільшки з невеличкий холодильник.

— Може, вона й не надто кмітлива й дотепна, — прошепотіла Емма, — зате має добре серце і ладна віддати власне життя за своїх товаришів. Ми з Бронвін — подруги нерозлийвода.

Хтось передав по колу стос рекламних карток, за допомогою яких пані Сапсан колись заохочувала глядачів на виставу. Коли цей стос дійшов до мене, то верхньою у ньому виявилася фотографія Бронвін. На ній вона стояла босоніж, виклично дивлячись крижаним поглядом у об’єктив. А на звороті великими літерами було виведено: «Надзвичайна дівчина-силач зі Свонсі!»

— А чому вона на фото не піднімає брилу, як робить це на сцені? — поцікавився я.

— Вона була не в настрої, бо Пташка змусила її для знімку вдягнутися «по-дівчачому». І тому відмовилася не те, що брилу, а й навіть сірникову коробку піднімати.

— Схоже, що вона також принципово не взувається.

— Так, зазвичай не взувається.

Тим часом Бронвін витягнула кам’яну брилу на середину сцени і на якусь мить зупинилася, уставившись поглядом на публіку, наче хтось скомандував їй зупинитися для більшого театрального ефекту. А потім нагнулася, обхопила камінь своїми ручищами і повільно підняла його над головою. Всі загуділи й зааплодували з непідробним ентузіазмом, хоча діти, вочевидь, уже бачили цей номер сотні разів, не менше. Я почувався як під час зборів вболівальників футбольної команди зі школи, до якої я не ходив.

Бронвін позіхнула і, взявши важучу брилу під руку, пішла. Замість неї на сцену вийшла дівчина з розкуйовдженим волоссям. Емма сказала мені, що її звали Фіона. Вона стала обличчям до публіки поза великим вазоном із землею, простерши над ним руки наче кучер. Оркестр заграв «Політ джмеля» (настільки добре, як це, звісно, їм вдавалося). Фіона наче вхопилася за повітря над вазоном, і її обличчя скривилося від натуги й зосередженості. Коли музика досягла крещендо, з вазона вистромився рядок маргариток, які, звиваючись і розгалужуючись, потягнулися угору до її рук. Картина нагадала зняте прискореною зйомкою відео про те, як квітнуть рослини, з тією різницею, що Фіона немовби витягувала квіти з землі невидимими нитками. Дітям дуже сподобався цей трюк; вони попідскакували зі своїх місць і несамовито зааплодували, підбадьорюючи виконавицю.

Емма перебрала фотографії у стосі й знайшла знімок Фіони.

— Її картка — моя найулюбленіша, — сказала вона. — Над своїм костюмом Фіона працювала по кілька днів.

Я поглянув на фото. Вдягнута, наче жебрачка, вона стояла, тримаючи в руках курку.

— А що ця фотографія означає? — поцікавився я. — Бездомну селянку?

Емма вщипнула мене.

— Вона хотіла мати природний вигляд, бути схожою на дикунку. «Джил із джунглів» — ось як ми звали її.

— А вона що — і справді з джунглів?

— Та ні, з Ірландії.

— А в джунглях багато водиться диких курей?

Емма знову мене вщипнула. Поки ми отак із нею перешіптувалися, до Фіони на сцені приєднався Г’ю. Він роззявив рота, звідти відразу ж вилетіли бджоли і заходилися опилювати квіти, які зростила Фіона. То був наче химерний ритуал парування.

— А що ще вирощує Фіона, окрім кущів та квітів?

— Всі оці овочі, — відповіла Емма, кивнувши на грядки у дворі. — Та інколи дерева.

— Та невже? Цілі дерева?

Емма знову попорпалася в картках.

— Інколи ми граємося в Джил та бобове стебло. Хтось хапається у лісі за молоде деревце, ми всідаємося на нього й спостерігаємо, на скільки Фіона зможе його відростити. Емма знайшла картку, яку шукала, і постукала по ній пальцем. — Оце був рекорд: двадцять метрів, — гордо сказала вона.

— А вам тут не буває нудно?

Емма хотіла була знову мене вщипнути, але я схопив її за руку. Я не знавець дівчачих душ, але коли тебе намагаються вщипнути вже вчетверте, то я вже точно зрозумів, що до мене залицяються.

Після Г’ю з Фіоною було ще декілька номерів, але дітлахи вже знуджено завовтузилися, тож невдовзі ми порозходилися, щоби провести решту дня, вилежуючись на сонці і попиваючи лимонад, граючи в крокет, пораючись у саду та на городі, який, завдяки Фіоні, майже не потребував догляду, та обговорюючи здогадні страви на обід. Мені хотілося ще порозпитувати пані Сапсан про мого діда, бо з Еммою я уникав цієї теми, тому що вона відразу ж насуплювалася при самій лише згадці його імені, але директорка пішла на заняття з меншими дітлахами. Втім, мені здавалося, що я маю вдосталь часу для розпитувань, до того ж, чудова місцина та полуденна спека притлумили бажання займатися чимось важчим, аніж ходіння довкола притулку в замріяно-радісному настрої.

Після непристойно розкішного обіду з гусячою печінкою та шоколадного пудингу Емма запропонувала старшим дітям піти покупатися.

— Про це й мови не може бути, — простогнав Мілард, у якого не защіпався верхній ґудзик штанів. — Я натоптаний, наче різдвяна індичка.

Ми мало не лускалися, коли порозлягалися у вітальні у кріслах з оксамитовою оббивкою. Бронвін лежала, скрутившись калачиком і встромивши голову поміж двох подушок.

— Я відразу ж піду на дно, мов та каменюка, яку я піднімала на сцені, — приглушено промимрила вона.

Та Емма наполягала. Після десятихвилинних умовлянь їй таки вдалося розбурхати напівсонних Г’ю, Фіону та Горація і загітувати їх на плавальні змагання; Бронвін приєдналася до нас із духу суперництва, бо не могла пропустити жодних змагань. Побачивши, як ми юрмою полишаємо будинок, Мілард із докорами, що ми кидаємо його одного напризволяще, таки приєднався до нас.

Найкращим місцем для купання був пляж біля гавані, але щоби туди дістатися, нам довелося б перетнути усе місто.

— А як же всі оті схиблені пияки? Вони ж бо вважають мене німецьким шпигуном, — заперечив я. — Сьогодні мені щось не дуже хочеться, щоби за мною ганялися кремезні чоловіки з кийками.

— От ти лопух! — відказала Емма. — То ж було вчора. А сьогодні вони анічогісінько не пам’ятатимуть.

— Лишень накинь на себе рушник, щоби вони не бачили твоєї одежі… е-е-е, з майбутнього, — порадив мені Горацій.

На мені були джинси та футболка — мій звичний одяг, а на Горації — його звичний чорний костюм. Здавалося, він завжди дотримувався стилю одягу, притаманного пані Сапсан: жахливо офіційного, незважаючи на ситуацію. Його фото я вже бачив серед тих, які знайшов у розтрощеному чемодані; позуючи для нього, Горацій перевершив себе, передавши куті меду: циліндр, ціпок, монокль — повний джентльменський набір.

— Маєш рацію, — відповів я, зиркнувши скоса на Горація. — Мені не хочеться, щоби хтось подумав, наче я чудно й недоречно вдягнений.

— Якщо ти натякаєш на мій піджак, — гордовито відказав він, — авжеж, я є прибічником строгої моди. — Решта дітей захихотіли. — Нумо, насміхайтеся з друзяки Горація! Можете навіть обізвати мене «денді», але те, що тутешні селяни не пам’ятають, що ви носили вчора, ще не дає вам дозволу вдягатися як волоцюги! — І з цими словами він нервово розправив лацкани піджака, від чого діти зареготали ще дужче. Роздратований Горацій докірливо тицьнув пальцем на моє вбрання.