— Про яку кількість овець ідеться? — поцікавився він.

— П’ять, — відповів четвертий фермер, опецькуватий похмурий чоловік, який досі мовчав. — І всі вони мої. Їх убили прямісінько в кошарі. Бідахи навіть не мали можливості втекти.

— Отже, п’ятеро овець. А скільки, на вашу думку, крові в п’ятьох вівцях?

— Та приблизно велике відро, не менше, — відповіли Вила.

— Отже, той, хто скоїв це убивство, неодмінно має бути геть заляпаний овечою кров’ю?

Фермери перезирнулися. Потім поглянули на мене, а після мене — на Хробака. І, знизавши плечима, почухали потилиці.

— Б’юся об заклад — це, напевне, лисиці, — висловив припущення Хрущ.

— Тоді їх має бути ціла зграя, — відказали Вила з сумнівом у голосі. — Навряд чи на острові їх набереться так багато.

— А я кажу вам, що порізи аж надто рівні, точно їх зробили ножем, — сказав чоловік, що тримав за шкірку Хробака.

— Щось мені не віриться, — відповів татко.

— Тоді сходіть самі подивіться, — сказав йому Хрущ.

Натовп поволі розходився, і наша невелика група рушила слідком за фермерами на місце злочину. Ми піднялися похилим полем до маленького коричневого сараю, за яким виднілася прямокутна кошара. Обережно наблизившись до неї, ми зазирнули у шпарини між дошками.

Сцена насильства, яку ми побачили, була така гротескна, схожа швидше на картину, намальовану схибленим імпресіоністом, який принципово писав лише в червоних тонах. Зелена трава була вся в крові, в крові були старі дерев’яні стовпи загорожі, в крові були самі вівці, закляклі то тут, то там в передсмертній овечій агонії. Одна намагалася перескочити через загорожу, але так і зависла на ній, застрягши вузлуватими ратицями поміж дощок. Вона висіла переді мною в химерній позі, розпанахана, немов розстебнута, від горлянки до паху.

Я не витримав і відвернувся. Решта глухо забурмотіли і захитали головами; хтось стиха присвиснув. Хробак кавкнув, насилу стримуючи блювання, і заплакав, що всі розцінили як мовчазне визнання власної провини і нездатність злочинця холоднокровно споглядати картину власного злочину. Його відвели до музею Мартіна і замкнули там: колишня ризниця перетворилася на імпровізовану в’язницю. Хробак пробуде там, допоки поліція не відправить його на велику землю.

Ми залишили фермера наодинці з його загиблими вівцями, а самі побрели назад до міста у вологих сутінках. Я знав, що в номері на мене чекає процедура прискіпливого допиту «суворим і справедливим татком», тому я зробив усе можливе, щоби роззброїти його ще до того, як він на мене напуститься.

— Вибач, татку, я тобі збрехав, і мені дуже шкода.

— Та невже? — саркастично мовив він, знімаючи мокрий светр та вдягаючи сухий. — Як великодушно з твого боку! Тільки от про яку брехню йдеться? Я вже з ліку збився.

— Про зустріч із друзями. На острові немає інших дітей. Я їх вигадав, щоби ти не турбувався, що я ходжу до того будинку сам-один.

— Так, я непокоюся, навіть попри те, що лікар сказав мені не турбуватися.

— Та знаю.

— Ну, а як же твої удавані друзі? Голан про них знає?

Я похитав головою.

— То теж брехня. Я хотів, щоб оті фермери від мене відчепилися.

Татко склав на грудях руки, не знаючи, чому вірити.

— Ну-ну.

— Краще нехай думають, що я трохи ексцентричний, аніж убивця овець, еге ж?

Я всівся за стіл. Батько довго дивився на мене згори униз, і я не був упевнений, вірить він мені чи ні. Потім він пішов до зливальниці та вмився. Коли ж він витерся рушником і знову повернувся, то, здавалося, дійшов висновку, що коли він мені повірить, то матиме значно менше клопотів.

— Ти впевнений, що не треба викликати лікаря Голана? — спитався він. — Нехай він з тобою ґрунтовно про все поговорить — як ти вважаєш?

— Якщо хочеш — викликай. Але я в нормі.

— Саме через це я й не хочу, щоби ти вештався з отими сільськими реперами, — сказав він, бо серйозну батьківську розмову неодмінно треба завершувати якимось турботливим напучуванням.

— Ти мав рацію стосовно них, татку, — сказав я, хоча в глибині душі вважав, що жоден із них не здатен на таке жорстоке убивство. Хробак та Ділан «круто» розмовляли — тільки й того.

Батько сів за стіл напроти мене. Він страшенно втомився.

— Мені й досі цікаво, як можна примудритися вхопити сонячні опіки в такий сирий і холодний день?

Та ото ж. Сонячні опіки.

— Може, то у мене шкіра надто чутлива, — обережно припустив я.

— Іще раз повтори, може, я повірю, — сухо кинув він.

Нарешті він відпустив мене. Я пішов помитися в душі і думав про Емму. Потім почистив зуби — і думав про Емму, умивався — і думав про Емму. Потім я пішов до свого номера, витягнув з кишені яблуко, яке вона мені дала, і поклав на нічний столик, а потім, щоб ще раз запевнити себе в її існуванні, витягнув телефон і проглянув усі її фото, які зробив того вечора. Я дивився на них, коли батько лягав спати, дивився на них, коли вимкнулися генератори і коли не лишилося світла, окрім її обличчя на моєму маленькому екрані. Я лежав у темряві — і дивився.

Сподіваючись уникнути ще однієї лекції, я встав рано і вирушив до кургану, коли татко ще спав. Під його двері я підсунув записку і повернувся, щоби взяти Еммине яблуко, але на столику його не було. Ретельний обшук підлоги виявив віхті пилу та якийсь круглий предмет завбільшки з м’яч для гольфу зі схожою на шкіру поверхнею. Я вже був підозрював — а чи не украв хтось те яблуко, як раптом здогадався, що отой «шкіряний» предмет і був яблуком. Уночі воно враз зіпсувалося, причому зіпсувалося так, як мені ще ніколи не доводилося бачити. Яблуко наче цілий рік пролежало в харчовому дегідраторі. Коли ж я спробував підняти його, то воно розсипалося в руці, наче грудка сухої землі.

Я отетеріло дивився на нього, потім знизав плечима і вийшов. Надворі знову взялася мжичка, але невдовзі я змінив сірі хмари на яскраве сонце всередині контуру. Утім, цього разу по той бік кургану на мене не чекали гарненькі дівчата — взагалі ніхто не чекав. Я відчув легке розчарування.

Щойно я добрався до будинку, як відразу ж пішов шукати Емму, але пані Сапсан перехопила мене, ще коли я навіть поріг не переступив.

— На кілька слів, пане Портман, — сказала вона, заводячи мене до безлюдної кухні, де і досі відчувався аромат розкішного сніданку, на який я не встиг. У мене з’явилося таке відчуття, наче мене викликав директор школи, щоби дати прочухана.

Пані Сапсан прихилилася до величезної кухарської плити.

— Вам гарно з нами?

Я сказав, що дуже гарно.

— От і добре, — мовила вона, але після цих слів її усмішка враз зникла. — Я так розумію, вчора ви провели приємний день із декотрими з моїх підопічних. І мали з ними розлогу розмову.

— О, так, це було дуже цікаво. Вони такі гарні!

Я намагався зберегти атмосферу легкості й невимушеності, але безпомилково бачив, що пані Сапсан підводить мене до якоїсь не надто приємної теми.

— А скажіть, будь ласка, яким чином ви самі охарактеризували б природу вашої розмови з моїми підопічними? — поцікавилася вона.

Я спробував пригадати.

— Так одразу й не скажеш… Бо ми розмовляли про багато речей. Яке життя у вас тут. Яке у мене там.

— У вас там.

— Так.

— А як на вашу думку — чи доречно обговорювати події майбутнього з дітлахами з минулого?

— З дітлахами? Ви вважаєте їх дітлахами? — не встигли ці слова зірватися з моїх вуст, як я вже пожалкував, що їх сказав.

— Не лише я, а й вони самі вважають себе дітьми, — з притиском відказала пані Сапсан. — А як би ви їх назвали?

Зважаючи на її настрій, я не мав наміру сперечатися з нею про тонкощі дефініцій.

— Ну, звичайно ж, дітьми.

— Та отож. А тепер повернімося до мого початкового запитання, — наполягла вона і, емоційно підкреслюючи сказане, вдарила ребром долоні по кухонній плиті. — Чи вважаєте ви мудрим і доречним обговорювати майбутнє з дітлахами з минулого?