Софі серйозно кивнула, а її зіниці розширилися.

— Я можу ставати невидимкою.

— Ні. Не можете.

Ізабель побачила В’янн, яка знову вийшла з будинку.

— Спитай свою маму. Я прокрадалась у вагони потягів, вилазила з вікон, тікала з монастирських темниць. Це тому, що я вмію зникати.

— Ізабель, — суворо покликала В’янн.

Софі захоплено дивилася на Ізабель:

— Це правда?

Ізабель поглянула на В’янн.

— Зовсім не складно зникнути, коли ніхто на тебе не дивиться.

— Я дивлюся на вас, — сказала Софі. — Ви можете стати невидимкою просто зараз?

Ізабель засміялася.

— Звісно, ні. Магія має бути неочікуваною. Згодна? А тепер, може, зіграємо в шашки?

Капітуляція була гіркою пігулкою, але маршал Петен був людиною честі, героєм останньої війни з Німеччиною. Так, він був старим, однак В’янн була переконаною, що завдяки своєму віку він міг краще оцінити обставини. Він дав їхнім чоловікам можливість повернутися додому, тож це не буде, як у часи Великої війни.

В’янн розуміла те, чого не могла збагнути Ізабель. Петен здався заради Франції: щоб зберегти життя, націю та її спосіб існування. Справді, умови капітуляції були важкі: Франція була розділена навпіл, на дві зони. Окупована зона — північ та прибережні регіони (разом із Карріву) — лишалася під контролем нацистів. Центр країни — територія на південь від Парижа і на північ від моря — був вільною зоною. Нею керував новий колабораціоністський уряд, який дислокувався у Віші. Його очолив маршал Петен.

Одразу після капітуляції у Франції почався дефіцит їжі. Мило для прання неможливо було дістати. На харчові талони годі було й сподіватися. Телефонний зв’язок став ненадійний, як і пошта. Нацисти відрізали будь-яке сполучення між містами й містечками. Єдиним дозволеним видом пошти були офіційні німецькі листівки. Однак для В’янн це були не найгірші зміни.

Жити з Ізабель було нестерпно. Кілька разів після капітуляції, коли В’янн тяжко працювала, щоб урятувати свій сад, вона бачила, як Ізабель стоїть на подвір’ї й дивиться в небо, наче там от-от має з’явитися щось жахливе.

Ізабель говорила лише про те, які нацисти чудовиська і що вони збираються знищити французів. Звісно ж, вона не вміла тримати язик за зубами, та оскільки В’янн не хотіла цього слухати, її аудиторією стала Софі. Ізабель забивала голову бідолашної дівчинки страшними картинами, через що дитині снилися жахіття. В’янн не наважувалася лишати їх удвох, тож сьогодні, як і завжди, вона повела їх із собою в місто, аби дізнатися, що можна отримати на харчові талони.

Вони вже дві години стояли в черзі біля крамниці м’ясника. Ізабель майже весь час скаржилась. Вочевидь, усе це здавалося їй безглуздим.

— В'янн, поглянь, — сказала Ізабель. — Боже мій.

Більше драматизму.

— В’янн, дивись!

Жінка повернулася, щоб попросити сестру замовкнути, і побачила їх.

Німці.

Скрізь уздовж вулиці зачинялися вікна і двері. Люди зникли так швидко, що В’янн раптом залишилася на тротуарі сама з донькою й сестрою. Вона схопила Софі та потягла до вже зачиненої крамниці м’ясника.

Ізабель уперто не зрушила з місця.

— Ізабель, — зашипіла В’янн, але дівчина не ворухнулася. Її зелені очі блищали ненавистю, а вродливе бліде обличчя було вкрите подряпинами й синцями.

Зелена вантажівка зупинилася перед Ізабель. У кузові на лавах один навпроти одного сиділи солдати, недбало тримаючи на колінах рушниці. Вони були молодими, добре поголеними й енергійними. На головах вони мали новенькі шоломи, а на сіро-зеленій формі виблискували приколоті медалі. Вони не здавалися монстрами, а були просто хлопчиськами. Побачивши Ізабель, солдати почали всміхатися й махати їй.

В’янн схопила Ізабель за руку та відтягла вбік.

Повз них із гуркотом проїжджали військові машини, мотоцикли і вантажівки, укриті маскувальною сіткою. Броньовані танки гриміли по бруківці. А потім з’явилися солдати.

Дві довгі шеренги марширували містом.

Ізабель сміливо йшла поруч із ними вулицею Віктора Гюго. Німці махали їй руками. Вони більше нагадували туристів, ніж завойовників.

— Мамо, не можна залишати її саму, — сказала Софі.

— От чорт! — В’янн схопила Софі за руку й побігла за Ізабель. Вони наздогнали її в наступному кварталі.

Міська площа, зазвичай дуже залюднена, була майже порожня. Лише кілька мешканців наважилися лишитися тут, коли німецькі машини зупинилися біля будівлі мерії.

З’явився офіцер. Принаймні В’янн припустила, що офіцер, бо він вигукував накази.

Солдати обійшли навколо площі, заповнивши її. Вони зірвали прапор Франції й замінили його на нацистський — велику чорну свастику на червоно-чорному тлі. Коли стяг був на місці, солдати зупинилися, витягнувши праві руки вгору й вигукнувши: «Хайль Гітлер!»

— Якби я мала зброю, — сказала Ізабель, — я їм показала б, що не всі з нас хотіли здаватися.

— Тихо, — шикнула В’янн. — Через твої балачки нас усіх повбивають. Ходімо.

— Ні. Я хочу…

В’янн повернулась обличчям до Ізабель.

— Годі. Ти не привертатимеш до нас уваги. Затямила?

Ізабель ще раз кинула сповнений ненависті погляд на солдатів, а тоді пішла за В’янн.

Вони вислизнули з головної вулиці й шмигнули у вузенький провулок, який вів до алеї за крамницею жіночих капелюшків. Вони чули, як солдати співають. Раптом пролунав постріл. Потім ще один. Хтось закричав.

Ізабель зупинилася.

— Не смій, — сказала В’янн. — Уперед.

Вони йшли темними алеями, чуючи голоси, що наближаються. Цього разу, щоб вийти з міста, їм знадобилося більше часу, ніж зазвичай, але зрештою вони все ж дісталися ґрунтової дороги й тихцем пішли додому повз кладовище. Потрапивши в будинок, В’янн зачинила двері й замкнула їх зсередини.

— От бачиш? — одразу заговорила Ізабель. Вочевидь, вона чекала, коли можна буде поставити це запитання.

— Іди у свою кімнату, — сказала В’янн доньці. Що б не збиралася сказати Ізабель, вона не хотіла, аби Софі це чула. В’янн зняла капелюх та сіла на порожній кошик. Її руки тремтіли.

— Вони тут через аеродром, — кинула Ізабель, ходячи туди-сюди по кімнаті. — Я не думала, що це станеться так швидко, навіть попри капітуляцію. Я не вірила… Я думала, наші солдати все одно битимуться. Я думала…

— Припини гризти нігті. Ти ж знаєш, потече кров.

Ізабель була схожою на навіжену. Її довге біляве волосся випадало з коси, а побите обличчя скривилося від люті.

— Нацисти тут, В’янн. У Карріву. Їхній прапор майорить над мерією, Тріумфальною аркою та Ейфелевою вежею. Вони не пробули в місті і п’яти хвилин, а вже почали стріляти.

— Війна скінчилася, Ізабель. Так сказав маршал Петен.

— Війна скінчилася? Скінчилася? Хіба ти їх не бачила? Їхню зброю, їхні прапори, їхню пихатість? Потрібно тікати звідси, Ві. Ми візьмемо Софі й залишимо Карріву.

— І куди вирушимо?

— Будь-куди. Може, у Ліон. У Прованс. Як називається місто в Дордоні, де народилася мама? Брантом. Ми могли б знайти її подругу. Ту баскійку. Як її звали? Пані Бабіну. Вона могла б нам допомогти.

— У мене через тебе голова болить.

— Головний біль — найменша з твоїх проблем, — парирувала Ізабель і знову почала кружляти кімнатою.

В’янн підійшла до неї.

— Ти не робитимеш дурниць. Зрозуміла?

Ізабель заричала з відчаю й пішла нагору, грюкнувши дверима.

Капітуляція.

Це слово не йшло Ізабель із голови. Тієї ночі вона лежала в гостьовій спальні на першому поверсі та дивилася в стелю. Відчуття безвиході так міцно охопило її, що вона ледве могла думати адекватно.

Невже вона мала всю війну просидіти в цьому домі, наче безпорадне дівчисько? Прати, стояти в чергах по їжу та замітати підлогу? Невже вона мала стояти осторонь і спостерігати, як ворог грабує Францію?

Скільки себе пам’ятала, вона завжди почувалася самотньою. Однак тепер це почуття особливо загострилося. Вона застрягла тут, у селі, без друзів. Вона не могла знайти собі заняття.