Далі йшов відкритий лист до маршала Петена з критикою капітуляції. У кінці було написано: «Nous sommes pour le général de Gaulle. Ми підтримуємо генерала де Голля».

— То як? — тихо спитав Генрі, але в цьому єдиному слові Ізабель почула заклик до боротьби, на який вона так чекала. — Ти їх розповсюдиш?

— Я?!

— Ми комуністи та радикали, — сказав Генрі. — За нами вже стежать. Ти дівчина. До того ж гарна. Тебе ніхто не підозрюватиме.

Ізабель не вагалась:

— Я зроблю це.

Чоловіки почали їй дякувати, але Генрі перервав їх.

— Друкар ризикує життям, пишучи ці листівки. Хтось ризикує життям, друкуючи їх. Ми ризикуємо, коли приносимо їх сюди. А саме тебе, Ізабель, можуть упіймати на їх розповсюдженні. Не роби помилок. Це не малювання «V» на плакаті. За це страчують.

— Мене не спіймають, — сказала вона.

Генрі всміхнувся:

— Скільки тобі років?

— Майже дев’ятнадцять.

— І як така юна особа приховає все це від родини? — спитав він.

Родина — не проблема, — відповіла Ізабель. Їм до мене байдуже. Але… у моєму будинку мешкає німецький солдат. І мені доведеться порушувати комендантську годину.

— Це буде нелегко. Я зрозумію, якщо ти боїшся, — Генрі почав відвертатися.

Ізабель вихопила брошури з його рук:

— Я ж сказала, що зроблю це.

Ізабель була в захваті. Уперше від початку перемир’я вона не була самотньою у своєму прагненні щось зробити для Франції. Чоловіки розповіли їй про десятки інших угруповань на кшталт їхнього по всій країні. Вони готувалися до опору й збиралися підтримати де Ґолля. Що більше вони говорили, то більше її приваблювала можливість долучитися до них. Так, вона знала, що їй варто боятися: вони досить часто їй це повторювали.

Однак це було смішно — німці страчують когось через розповсюдження кількох папірців. Вона була певна, що зможе викрутитись, якщо її спіймають. Скільки разів вона тікала із закритої школи чи сідала на потяг без квитка і зрештою виходила сухою з води? Її краса завжди давала змогу порушувати правила безкарно.

— Як нам із тобою зв’язатися, коли надійде нова партія? — спитав Генрі, відчиняючи двері, щоб випустити її.

Вона визирнула надвір.

— Квартира над магазином капелюхів мадам ла Фой ще вільна?

Генрі кивнув.

— Відкрийте штори, коли матимете брошури. Я прийду так швидко, як зможу.

— Стукай чотири рази. Якщо ми не відповімо, іди геть, — сказав він.

Трохи помовчавши, він додав:

— Будь обережною, Ізабель.

Він зачинив двері.

Опинившись на самоті, вона заглянула у свій кошик. Брошури були накриті червоно-білою лляною тканиною. Зверху лежала загорнута в папір свиняча гомілка. Прикриття було так собі. Треба вигадати щось краще.

Ізабель минула провулок і вийшла на галасливу вулицю. Починало сутеніти. Вона провела з чоловіками цілий день. Магазини зачинялися, і єдиними, хто досі тут тинявся, були німецькі солдати й кілька жінок, які вирішили скласти їм компанію. За столиками в кафе сиділи чоловіки у формі. Вони їли найкращу їжу й пили найкраще вино.

Дівчині довелося докласти чималих зусиль, щоб іти неквапливо. Та щойно вона вийшла за межі міста, одразу ж побігла. Біля аеродрому вона вже добряче спітніла й ледве дихала, але не сповільнилася. Ізабель добігла аж до свого подвір’я. Зачинивши за собою хвіртку, дівчина зігнулась, намагаючись відсапатися: їй кололо в боці.

— Мадемуазель Розіньйоль, вам зле?

Ізабель різко виструнчилась. Серце скажено калатало в грудях.

Капітан Бек стояв поруч. Він був тут раніше за неї?

— Капітане, — сказала вона, відчайдушно намагаючись заспокоїти стукіт у грудях. — Там був конвой… Я… побігла, щоб не ставати в нього на шляху.

— Конвой? Я нічого не бачив.

— Це було трохи раніше. Іноді… я поводжуся по-дурному. Втратила лік часу, розмовляючи з подругою, і… — Вона осяяла його своєю усмішкою і відкинула назад волосся, наче їй було важливо, що він думає про її зовнішній вигляд.

— Сьогодні були довгі черги?

— Нескінченні.

— Будь ласка, дозвольте, я занесу ваш кошик усередину.

Вона глянула на кошик і побачила краєчок брошури, що виглядав із-під тканини:

— Ні, я…

— Я наполягаю. Ви ж знаєте, ми — джентльмени.

Він стис лозову ручку своїми довгими пальцями з акуратними нігтями. Коли він рушив у напрямку будинку, вона одразу пішла за ним.

— Я сьогодні бачила багато людей біля мерії. Що там робить поліція Віші?

— Вам не варто через це хвилюватися. — Він зупинився біля дверей, чекаючи, поки вона відчинить. Вона незграбно покрутила ручку й штовхнула двері. Хоч капітан і мав повне право заходити, коли схоче, він чекав, поки його запросять, наче був тут гостем.

— Ізабель, це ти? Де ти була? — з темряви раптом з’явилася В’янн, вийшовши на світло.

— Черги були просто жахливі.

Софі швидко встала з підлоги біля каміна, де вона гралася з Бебе.

— Що ви сьогодні дістали?

— Свинячу гомілку, — відповіла Ізабель, схвильовано поглядаючи на кошик у руці Бека.

— І це все? — різко спитала В’янн. — Як щодо рослинної олії?

Софі знову сіла на килимок на підлозі. Було очевидно, що вона розчарована.

— Я покладу гомілку в комору, — сказала Ізабель і потяглася до кошика.

— Будь ласка, дозвольте мені, — втрутився Бек. Він пильно дивився на Ізабель. Чи, може, їй так лише здавалося?

В’янн запалила свічку і простягнула її Ізабель.

— Не марнуй свічки. Іди мерщій.

Бек попрямував через темну кухню й галантно відчинив двері в підвал.

Ізабель ішла попереду, освітлюючи дорогу. Дерев’яні сходи скрипіли під її ногами, поки вона не дійшла до втоптаної земляної підлоги й не поринула в прохолоду підземелля. Здавалося, ніби дерев’яні полиці замкнули коло, у якому стояла вона й Бек. Навколо них тріпотіло полум’я свічки.

Дівчина спробувала опанувати тремтіння своїх рук, коли потягнулася до загорнутої в папір свинини. Вона поклала харчі на полицю.

— Принеси три картоплини й ріпу, — гукнула В’янн. Від її голосу Ізабель аж підскочила.

— Здається, наче ви нервуєтеся, — сказав Бек. — Я вжив правильне слово, мадемуазель?

Свічка почала шипіти.

— У місті сьогодні було багато собак.

— Гестапо. Вони люблять своїх вівчарок. Не переживайте через це.

— Я боюся… великих псів. Якось один укусив мене, коли я була малою.

Бек усміхнувся.

«Не дивися на кошик». Але було запізно. Вона помітила, що папери стало ще більше видно під тканиною.

Вона змусила себе всміхнутися.

— Ви знаєте нас, дівчат. Ми всього боїмося.

— Про вас я цього не сказав би, мадемуазель.

Вона обережно простягла руку до кошика й забрала його. Не розриваючи зорового контакту, вона поставила кошик на полицю, туди, куди не падало світло. Лише після цього вона змогла полегшено зітхнути.

Вони дивилися один на одного, попри ніякову тишу.

Бек кивнув.

— Тепер я мушу йти. Я зайшов лише взяти деякі папери для сьогоднішніх зборів, — він розвернувся й пішов нагору.

Ізабель рушила за капітаном. Коли вона зайшла в кухню, там стояла В’янн, схрестивши на грудях руки й насупившись.

— Де картопля й ріпа? — спитала В’янн, пильно дивлячись на Ізабель.

— Я забула.

— То йди і принеси, — зітхнула В’янн.

Ізабель знову пішла в підвал. Узявши овочі, вона підійшла до кошика й піднесла до нього свічку. Ось він, маленький трикутничок паперу, що визирає назовні. Вона швидко забрала листівки з кошика й запхала їх собі за пояс. Відчуваючи, як папір торкається її шкіри, вона, усміхаючись, пішла нагору.

Ізабель вечеряла разом із сестрою й небогою, поглинаючи водянистий суп і вчорашній хліб. Вона хотіла щось сказати, але нічого не спадало на думку. Софі ж навпаки розповідала одну історію за іншою. Ізабель нервово стукала ногою, чекаючи на гуркіт мотоцикла біля будинку, на тупотіння німецьких чобіт, на різкий стукіт у двері. Вона свердлила поглядом кухню й двері підвалу.