Ізабель повільно повернулася й почала вдивлятися в темряву. То тут, то там стояли вантажівки, кілька маленьких похмурих кав’ярень освітлювали прилеглі тротуари: а всередині виднілися силуети солдатів. Над колись залюдненим кварталом висіла аура спустошення.

На іншому боці вулиці стояв вимкнений ліхтар, який ледь можна було розгледіти.

Він був тут. Вона знала це, хоч і не бачила його.

Ізабель обережно, крок за кроком, спустилася сходами. Вона була певна, що чує його дихання. Він дивиться на неї. Дівчина інстинктивно відчувала, що він чекатиме на її повернення, хвилюватиметься.

— Ґаетане, — сказала вона ніжно. Її голос був спокусливим і принадним, наче намагався заманити його. — Ти вже кілька місяців мене переслідуєш. Навіщо?

Нічого. Холодний колючий вітер приносив лише тишу.

— Іди сюди, — благала вона, а її підборіддя почало тремтіти.

Знову нічого.

— То хто з нас не готовий? — сказала вона. Ця тиша була дуже болісна, але вона все розуміла. З огляду на ризик, на який вони йшли, кохання було, мабуть, найбільш небезпечним вибором.

А може, вона помиляється, і його там немає? Може, він ніколи її й не чекав. Може, вона просто дурненька дівчинка, котра прагне уваги чоловіка, якому вона не потрібна, і просто стоїть посеред порожньої вулиці.

Ні.

Він десь тут.

Ця зима була ще гірша за попередню. Розгніваний Бог карав Європу свинцевим небом та снігом, що не припинявся день за днем. Лютий мороз був жорстоким додатком до цього похмурого й огидного світу.

Карріву, як і більшість маленьких містечок в окупованій зоні, перетворився на острів відчаю, відрізаний від усього навколо. У селян було обмаль інформації про те, що діється у світі. Вони не мали часу порпатися в пропагандистських газетах у пошуках істини, коли потрібно було докладати неймовірних зусиль, аби вижити. Вони знали лише те, що нацисти стали злішими та жорстокішими, відколи американці втрутились у війну.

Холодного похмурого ранку на початку лютого 1942 року, коли гілки дерев стали ламкими від морозу, а віконні шибки нагадували потріскану кригу на ставку, В’янн, прокинувшись удосвіта, дивилася на стелю своєї спальні. У голові й очах пульсував біль. Вона спітніла та почувалася хворою. Коли жінка глибоко вдихнула, легені розсік пекучий біль, і вона зайшлася кашлем.

Уставати з ліжка не хотілося, але ще менше хотілося помирати з голоду. Цієї зими дедалі частіше від їхніх продуктових талонів не було жодної користі. Їжі просто не було, як і взуття та одягу. У В’янн закінчилися дрова і гроші, аби платити за електроенергію. Оскільки газ був страшенно дорогий, навіть просте купання стало великою проблемою. Вони із Софі спали, притулившись одна до одної, наче цуценята, під цілою горою ковдр. В останні місяці В’янн почала палити все дерев’яне та продавати коштовності.

Тепер на ній був практично весь одяг, який вона мала — фланелеві штани, спіднє, яке вона сама зв’язала, старий вовняний светр і шарф. Утім, коли вона встала з ліжка, то все одно тремтіла. Її ноги торкнулися підлоги, і вона здригнулася від болю, якого завдавало обмороження. В’янн узяла вовняну спідницю й одягнула поверх штанів. Вона так схудла, що спідницю довелося пришпилити на талії. Кашляючи, вона спустилася вниз. Повітря, яке вона видихала, перетворювалося на хмарки, які одразу ж зникали. Вона прошкандибала повз двері гостьової кімнати.

Капітана не було вже кілька тижнів. Як би неприємно не було це визнавати, тепер його відсутність була гірша за присутність. Коли він був тут, у них було що їсти і чим розпалити вогонь у каміні. Він не дозволяв, щоб у домі було холодно. В’янн їла якомога менше харчів, які він діставав: вона казала собі, що мусить голодувати, але яка мати дозволить страждати своїй дитині? Невже В’янн мала морити Софі голодом, аби довести свою відданість Франції?

У темряві жінка натягла ще одну пару дірявих шкарпеток на ті дві, які вже були на ній. А потім загорнулася в ковдру й одягнула рукавички, які зв’язала з дитячого простирадла Софі.

У вкритій морозними візерунками кухні В’янн запалила гасову лампу й повільно вийшла з нею надвір. Важко дихаючи, вона піднімалася слизьким, укритим кригою пагорбом до сараю. Двічі жінка послизнулася й упала на замерзлу траву.

В’янн навіть крізь товстелезні рукавиці відчула, якою крижаною була металева ручка на дверях сараю. Аби їх відчинити, їй довелося налягти всією своєю вагою. Усередині вона поставила ліхтар на підлогу. У неї була така слабкість, що навіть думати про те, щоб відсунути авто, їй було важко.

Зробивши ще один болючий вдих, жінка зібралася з духом і пішла до машини. Переставивши важіль коробки передач у нейтральну позицію, вона схилилася над бампером і почала щодуху штовхати. Авто повільно покотилося вперед.

Нарешті В’янн відчинила люк підвалу, взяла лампу й повільно спустилася драбиною вниз. Відтоді, як її звільнили, а гроші скінчилися, вона продавала родинні скарби один за одним: картини — щоб годувати кроликів та курчат, чайний сервіз «Limoges» — щоб купити мішок борошна, срібну сільничку та перечницю — аби придбати пару курей.

Відкривши мамину скриньку для коштовностей, В’янн дивилася на її вельветову обшивку. Нещодавно тут було багато штучних прикрас і навіть кілька цінних екземплярів: сережки, філігранний срібний браслет, кована брошка з рубіном. Тепер лишилися самі перли.

В’янн зняла одну рукавичку, взяла намисто і стисла його в долоні. Воно сяяло на світлі, наче шкіра молодої жінки.

Це була остання річ із родинного спадку, що зв’язувала її з матір’ю.

Тепер Софі не одягне ці перли на своє весілля і не передасть їх власним донькам.

— Але цієї зими їй буде, що їсти, — сказала В’янн. Вона не знала, від чого так змінився її голос — від горя, смутку чи полегшення. Їй пощастило мати щось на продаж.

Жінка дивилася на перли, відчуваючи їхню вагу і те, як вони нагріваються від тепла її тіла. На мить В’янн побачила, як вони блиснули. Потім вона похмуро одягла рукавичку й вилізла драбиною нагору.

Минуло ще три тижні спустошливого холоду, а Бека все не було. Якось уранці наприкінці лютого В’янн прокинулася з головним болем і лихоманкою. Кашляючи, вона встала і, затремтівши, повільно взяла ковдру з ліжка. Жінка загорнулася в неї, але це не допомогло. Вона дрижала, мов осиковий лист, хоч на ній і були штани, два светри і три пари шкарпеток. Надворі завивав вітер, стукаючи у віконні шибки — укрите морозом блискуче скло за запнутими темними фіранками.

Вона повільно дала раду своїм ранковим справам, намагаючись не вдихати повітря глибоко, щоб не закашлятися. Попри біль в обморожених ногах, вона зготувала Софі скромний сніданок — водянисту кукурудзяну кашу. Потім вони удвох вийшли надвір, де йшов сніг.

Вони мовчки попленталися в місто. Сніг невблаганно засипав дорогу й дерева обабіч.

На маленькому клаптику землі на околиці міста стояла церква. З одного боку від неї текла ріка, а з іншого вона було огороджена вапняковими стінами старого абатства.

— Мамо, з тобою все гаразд?

В’янн згорбилася. Стиснувши руку доньки, вона відчула лише, як труться одна об одну їхні рукавиці. Повітря обпікало легені.

— Так, усе гаразд.

— Тобі треба було поснідати.

— Я не голодна, — відповіла В'янн.

— Еге ж, — кинула Софі й рушила далі крізь снігопад.

В’янн завела Софі в каплицю. Усередині було досить тепло, тож у них з рота більше не виривалася пара. Угорі неф мав форму арки, з'єднаної дерев’яними балками, що нагадували складені в молитві руки. Вітражі виблискували різними кольорами. На лавах сиділо багато людей, але такого холодного дня ніхто не розмовляв.

У залі пролунав церковний дзвін, і гігантські двері з грюкотом зачинилися, відрізавши приміщення від тієї крихти сонячного світла, яке пробивалося крізь сніг.

Отець Джозеф, добрий літній священик, який служив у цій церкві все життя В’янн, підійшов до кафедри.