— Пане Гамберт!

Та відповіді не було. Лише нескінченне тупотіння ніг по дорозі.

Вона вигукувала ім’я Патриції, але її крик глушили сотні черевиків та шин, що з гулом рухалися вперед. Люди проштовхувалися повз неї. Якби вона зараз упала, вони затоптали б її на смерть.

Стискаючи гладеньку ручку валізи, Ізабель долучилася до натовпу, що рухався в напрямку містечка Етамп.

Кілька годин по тому стемніло, та вона все ще йшла. Ноги гуділи, пухирі завдавали болю з кожним кроком. Її супроводжував голод. Він ніби постійно штовхав її гострим ліктем, але що вона могла вдіяти? Дівчина зібрала речі, щоб зустрітися із сестрою, а не для нескінченної мандрівки. У неї був примірник «Мадам Боварі», книга під назвою «Віднесені вітром», яку читали всі, та трохи одягу. Жодної води чи їжі. Вона думала, що вся ця подорож триватиме лише кілька годин, і аж ніяк не очікувала, що муситиме йти в Карріву пішки.

Ізабель зупинилася на вершині невеликого пагорба. Місячне світло осявало тисячі людей, які оточували її. Тиснява і штовханина змусили її рухатися вперед. Сотні людей обрали цей схил для відпочинку. Жінки й діти розташувалися обабіч дороги, у полі, у ровах та ярах.

Ґрунтова дорога була всіяна зламаними машинами та різними речами — забутими, викинутими, розчавленими або ж надто важкими, щоб нести далі. У траві, під деревами чи вздовж канав, обійнявшись, спали жінки з дітьми.

Ізабель дісталась околиці Етампа. На дорозі, що вела до міста, юрмилися люди.

І вона знала.

В Етампі не буде, де зупинитися, не буде їжі. Біженці, які прибули сюди раніше за неї, змели з полиць усе їстівне, мов сарана. Вільних кімнат не буде. Гроші їй не допоможуть.

То що їй робити?

Іти на південний захід у напрямку Тура та Карріву. Що ж іще? Маленькою дівчинкою, повертаючись у Париж, вона вивчила карти цього регіону. Вона знала місцевість. Якби ж вона лише могла зараз думати.

Ізабель відділилася від натовпу, який прямував до залитих місячним світлом кам’яних будинків, і рушила через долину. Скрізь навколо неї в траві сиділи чи спали під ковдрами люди. Вона чула, як вони ворушаться і перешіптуються. Сотні людей. Тисячі. На іншому боці поля дівчина знайшла стежку, що вела на південь уздовж низького кам’яного муру. На мить вона зупинилась, аби заспокоїтись, а тоді рушила далі. Через кілька кілометрів стежка вивела її до лісу, зарослого високими, тонкими деревами.

Вона зайшла глибоко в хащі і намагалася не зважати на біль у пальці ноги, шлунку й на те, що в горлі пересохло від спраги. Раптом вона відчула запах диму.

І смаженого м’яса. Голод зробив її рішучою та нерозсудливою.

Дівчина побачила мерехтіння полум’я й рушила до нього. Останньої миті вона подумала про можливу небезпеку та спинилася. Під ногою хруснула гілочка.

— Ти можеш підійти, — сказав чоловічий голос. — Ти ходиш по лісу, наче слон.

Ізабель застигла на місці. Якою ж вона була дурною. Для самотньої дівчини тут могло бути небезпечно.

— Якби я хотів тебе вбити, ти була б уже мертва.

Це була правда. Він міг підійти до неї в темряві й перерізати горлянку. Однак вона не могла думати про щось інше, окрім ниття в порожньому шлунку та запаху смаженого м’яса.

— Мені можна довіряти.

Вона вдивлялася в темряву, намагаючись його розгледіти, але не могла:

— Ви сказали б так, навіть якби не можна було.

Він засміявся:

— Справді. А тепер іди сюди. У мене тут кролик на вогні.

Дівчина рушила до багаття. Під місячним світлом стовбури дерев навколо неї здавалися сріблястими. Вона рухалась неквапливо, готова негайно тікати в разі потреби. Біля останнього дерева між нею та вогнищем вона зупинилась.

Коло багаття, притулившись спиною до стовбура, сидів молодий чоловік. На вигляд він був лише на кілька років старший за Ізабель.

Через помаранчеве мерехтіння полум’я його було складно роздивитись. Він мав довге, густе й темне волосся, яке, здається, ніколи не бачило гребінця чи мила. Його латаний одяг нагадав їй про біженців, які ще недавно сновигали Парижем, збирали пляшки та просили дрібняки. У нього був хворобливий вигляд людини, яка ніколи не знала, коли їстиме наступного разу.

Однак він пропонував їй харчі.

— Я сподіваюся, що ви джентльмен, — промовила вона з темряви.

Знову почувся сміх.

— Не сумніваюсь, що сподіваєшся.

Вона вийшла на світло.

— Сідай, — сказав він.

Вона всілася на траві навпроти нього. Він нахилився та передав їй пляшку вина. Дівчина пила так довго, що він аж засміявся, коли вона повернула йому пляшку і витерла вино з підборіддя.

— Яка гарненька п'яниця.

Вона не знала, як на це відповісти.

Він усміхнувся.

— Ґаетан Дюбуа. Друзі звуть мене Ґает.

— Ізабель Розіньйоль.

— А, соловейко.

Вона знизала плечима. Це спостереження не було оригінальним. Її прізвище означало «соловейко». Мама називала В'янн та Ізабель своїми соловейками, коли цілувала їх на ніч. Це був один з небагатьох спогадів Ізабель про неї.

— Чому ви покидаєте Париж? Чоловіки мають залишитись і битися.

— Ворота в’язниці відчинили. Мабуть, краще, щоб ми билися за Францію, а не сиділи за ґратами, коли прийдуть німці.

— Ви сиділи у в’язниці?

— Це тебе лякає?

— Ні. Просто це… несподівано.

— А боятися варто, — відповів він, відкинувши волосся з очей. — Утім, зі мною ти в безпеці. У мене на думці зовсім інше. Я збираюсь навідати матір та сестру, а потім долучитися до якогось полку та вбити стільки покидьків, скільки зможу.

— Щастить вам, — зітхнула вона. Чому чоловікам було так просто робити все, що заманеться, а жінкам так складно?

— Ходімо зі мною.

Ізабель вистачало розуму, щоб не довіряти йому.

— Ви так кажете тому, що я гарна, і ви думаєте, що зрештою, якщо я залишуся, то опинюся з вами в ліжку, — відповіла вона.

Хлопець прикипів до неї поглядом. Було чути шипіння, коли жир із дичини крапав на полум’я. Він зробив великий ковток вина і знову передав їй пляшку. На мить вони ледь торкнулися один одного руками.

— Я міг би оволодіти тобою просто зараз, якби хотів саме цього.

— Хіба що змусивши силою, — відповіла дівчина, не в змозі відвести погляду.

— Аж ніяк, — сказав він так, що по її шкірі пробігли мурашки, а дихати стало складно. — Але я не про це. Я пропоную тобі йти битися разом зі мною.

Ізабель відчула щось настільки нове, що не могла збагнути, що саме. Вона знала, що гарна. Для неї це був лише сухий факт. Люди завжди їй це казали. Вона бачила, з яким бажанням на неї дивилися чоловіки, роблячи компліменти її волоссю, зеленим очам, пухким губам і витріщаючись на її груди. Дівчата в школі не хотіли, щоб вона і близько підходила до хлопців, які їм подобалися. Вони називали її зарозумілою ще до того, як вона встигала сказати хоч слово.

Краса була ще одним приводом не сприймати її серйозно, не помічати її. Дівчина звикла до уваги іншого типу. Та й вона не була невинною, коли йшлося про пристрасть. Хіба її виключили зі школи Святого Франциска не через те, що вона цілувалася з хлопцем під час меси?

Однак це було нове відчуття.

Навіть у пітьмі він, без сумніву, міг бачити її красу, але дивився ніби крізь неї. Можливо, він був достатньо розумним, аби помітити, що вона може запропонувати світові більше, ніж гарненьке личко.

— Я можу робити щось важливе, — тихо сказала вона.

— Звісно, можеш. А я міг би навчити тебе користуватися зброєю.

— Я маю потрапити в Карріву й переконатися, що з моєю сестрою все гаразд. Її чоловік на фронті.

Він зосереджено глянув на неї крізь багаття.

— Ми навідаємося до твоєї сестри в Карріву та до моєї матері в Пуатьє, а потім вирушимо на війну.

Він говорив про це, наче про якусь пригоду. Так, ніби вони збиралися втекти та долучитися до цирку, дивитися на бородатих жінок і чоловіків, які ковтають мечі.

Саме на це вона чекала все своє життя.

— Непоганий план, — відповіла вона, не в змозі приховати усмішку.