На той момент Шиндлер, звичайно, вже повернув коня до стайні. Він не бачив із пагорба маленьку, але серйозну перемогу червоної Ґені, яка повернулася на те місце, звідки її забрали есесівці. Він уже був у своєму кабінеті на «Емалії» і не відчував, що готовий ділитися такими жахливими новинами з денною зміною. Значно пізніше він про цей особливий день скаже — зовсім не в манері життєрадісного гера Шиндлера, очікуваного гостя на краківських вечірках, великого марнотратника із Заблоча, — такими словами, які показують за маскою гульвіси непримиренного суддю: «Після цього дня кожна мисляча людина почала чітко розуміти, що станеться далі. Тоді я прийняв рішення зробити все, що в моїх силах, аби перемогти цю систему».

СС працювало в гетто до вечора суботи. Вони діяли з такою методичністю, яку побачив Оскар під час їхніх операцій на вулиці Кракуса. Їхні дії було важко передбачити, і ті, хто втік у п’ятницю, потрапляли їм до рук у суботу. Проте Ґеня пережила цей тиждень через свою ранню обдарованість умінням мовчати і бути непомітною в червоному.

Тим часом на Заблочі Шиндлер не наважувався повірити, що дитя в червоному пережило ті операції. З розмови з Тоффелем та іншими знайомими зі штаб-квартири поліції на Поморській йому було відомо, що гетто зачистили на сім тисяч людей. Чиновник гестапо з Відділу єврейських справ був радий підтвердити такі результати зачистки. Там, угорі, на Поморській, серед паперових душ червнева операція була проголошена тріумфом.

Оскар тепер володів точнішою інформацією. Наприклад, він знав, що головним організатором операцій є такий собі Вільгельм Кунде, а відбувалися вони під керівництвом оберштурмфюрера СС Отто фон Маллотке. Оскар не вів жодних досьє, але готувався до такого часу, коли матиме повністю все доповісти — коли не Канарісу, то світові. Усе сталося раніше, ніж він очікував. У той час він дізнавався подробиці того, що раніше сприймав як тимчасове божевілля. Важкі новини він дізнавався від знайомих у поліції і від розумних євреїв, наприклад Штерна.

Розвіддані передавалися до гетто з інших частин Польщі частково через аптеку Панкевича партизанами Армії Людової. Долек Лібескінд, очільник групи спротиву Akiva Halutz, також приносив відомості з інших гетто завдяки відрядженням зі своєї офіційної роботи в «Єврейській комунальній самопомочі», організації, якій німці, дещо озираючись на Червоний хрест, дозволили існувати.

Приносити такі новини в юденрат сенсу не мало. Єврейська рада не вважала суспільно доцільним розповідати мешканцям гетто будь-що про табори. Це б збентежило людей, почався б безлад на вулицях, який би закінчився покараннями. Завжди краще дати людям змогу слухати дикі чутки, вважати їх перебільшенням і сподіватися далі. Так вважала більшість членів ради на чолі з порядним Артуром Розенцвейгом.

Але Розенцвейг зник. Продавець Давид Ґуттер завдяки своєму німецькому імені й прізвищу невдовзі став головою юденрату. Продовольчі картки тепер розподіляли не тільки певні функціонери СС, а й Ґуттер і нові радники, чиїм повноважним представником на вулиці був Симхе Спіра у своїх чоботях. Тож юденрат тепер не бачив необхідності повідомляти мешканців гетто про їхню подальшу долю, бо члени ради були переконані, що їх самих нікуди не повезуть.

Початок таких знань для людей гетто і вражаючі новини для Оскара приніс до Кракова молодий аптекар Бахнер, повернувшись через вісім днів по тому, як його загнали до вагона на Прокоцимі. Ніхто не знав, як він пробрався в гетто і чому повернувся туди, звідки СС його просто може знову відправити назад. Але, звичайно, Бахнера привабило додому тяжіння рідного і знайомого.

Він розповів те, що бачив, усій Львівській і всім вуличкам за площею Згоди. Він казав, що бачив той жах, яким усе закінчується. Очі в Бахнера були шалені, а волосся за коротку відсутність посивіло. На початку червня всіх, кого привезли з Кракова, доправили до табору Белжець біля Росії. Коли поїзди прибули на станцію, людей з вагонів вигнали українці з кийками. Там страшенно смерділо, але есесівець лагідно сказав людям, що це через дезінфекцію. Усіх поставили перед двома великими складами, на одному було написано «Роздягальня», а на другому — «Цінності». Новоприбулим наказали роздягтись, і маленький єврейський хлопчик ходив у натовпі, роздаючи мотузки, щоб зв’язувати попарно взуття. Окуляри й персні треба було зняти. Тоді в’язням поголили голови в перукарні, а сержант СС сказав, що їхнє волосся потрібне, щоб робити щось для екіпажу підводних човнів. Воно відросте, сказав він, і далі підтримуючи міф про їхню подальшу корисність.

Після цього всього жертв погнали переходом, обнесеним колючим дротом, до бункерів, позначених мідними зірками Давида і написами на дахах: «Лазні й інгаляційні кімнати». Есесівці всю дорогу казали в’язням, щоб ті дихали глибше: мовляв, це чудовий спосіб дезінфекції. Бахнер бачив, як маленька дівчинка впустила браслет на землю, а трирічний хлопчик підняв його і, граючись ним, пішов до бункера.

У бункері, розповів Бахнер, людей потруїли газом. Потім послали спеціальний загін розбирати гору трупів і відносити їх на поховання. Цей процес тривав майже два дні, розповів молодий аптекар, — за той час усі загинули, крім нього. Чекаючи в огорожі на свій час, він якось пробрався до відходка й заліз у вигрібну яму. Там він пробув три дні, стоячи по шию в людських фекаліях. Його обличчя повністю обсіли мухи. Він спав стоячи, втиснувшись у заглибину, боячись потонути. Урешті уночі він виліз нагору.

Якимсь чином він вибрався з Белжця понад залізницею. Усі розуміли, що цей чоловік врятувався саме через те, що був не при своєму глузді. Тож його хтось відмив, — мабуть, якась співчутлива селянка — і дав чистий одяг, щоб він повернувся туди, звідки його забрали.

Навіть тоді дехто в Кракові вважав історію Бахнера небезпечною чуткою. З Аушвіцу надходили листівки від родичів. Тож якщо історія про Белжець і правдива, то в Аушвіці не так. Але чи вірогідна вона? На скупому емоційному раціоні гетто люди виживали, чіпляючись за те, у що воліли вірити. Шиндлер знав із власних джерел, що камери Белжця були завершені в березні того року під керівництвом гамбурзької інженерної фірми й інженерів СС з Оранієнбурґа.

За свідченнями Бахнера, три тисячі убивств на день — цілком у можливостях такої техніки. Крематорії, які мали зробити так, аби застарілі методи утилізації трупів не гальмували новий метод знищення, ще будувалися. Та сама компанія, що працювала в Белжці, поставили аналогічне обладнання в Собіборі, також в околицях Любліна. Тендери були прийняті, і будівництво активно йшло також у Треблінці неподалік Варшави.

Усі камери й печі працювали також в основному таборі Аушвіц і великому таборі Аушвіц-2 за кілька кілометрів від Біркенау. За даними спротиву, десять тисяч смертей на день не були чимось неймовірним для Аушвіцу-2. Крім того, неподалік Лодзі був табір Хелмно, також обладнаний за новою технологією.

Писати такі речі сьогодні — банально стверджувати загальновідомі історичні факти. Але дізнатися про таке у 1942 році було як грім серед ясного червневого неба, глибоким емоційним струсом, відчуттям розладу в тій зоні мозку, де зібрано стійкі уявлення про людство і його можливості. По всій Європі того літа мільйони людей, у тому числі і Оскар, і мешканці краківського гетто, болісно пристосовували економіку власних душ до думки про Белжець і подібні місця серед польських лісів.

Того літа Шиндлер також уладнав ситуацію зі збанкрутілим підприємством «Рекорд» і за постановою Польського комерційного суду, отримав його внаслідок своєрідного формального аукціону на володіння фабрикою. Хоча німецька армія вже перейшла Дон і рухалася в бік нафтових родовищ Кавказу, Оскар розсудив за подіями на вулиці Кракуса, що вони остаточної перемоги не здобудуть. Тож настав час максимально узаконити своє володіння фабрикою на Липовій. Він і далі сподівався, майже по-дитячому, — історія згодом на цю надію не зважить, — що падіння лихого короля не забере в нього цю власність, що і в новій ері він залишиться успішним сином Ганса Шиндлера з Цвіттау.