— Ні, — відповів гер Шиндлер. — До нього не ходіть. Він скомпрометований СС.

Перш ніж виїхати з Кракова й повернутися до пана Шпрінґманна в Будапешт, доктор Седлачек ще раз зустрівся з Шиндлером. У кабінеті Оскара на «Емалії» він вручив йому майже всю валюту, яку йому доручили передати до Польщі. Був певний ризик, з огляду на очевидний гедонізм пана Шиндлера, що він спустить ці гроші на коштовності з чорного ринку. Але ні Шпрінґманн, ні Стамбул не вимагали жодних гарантій. Вони не тішили себе надіями на гру в аудиторську перевірку.

Варто відзначити, що Оскар повівся з грошима бездоганно й віддав їх своїм надійним знайомим з єврейської громади, щоб витрачали на те, що вважатимуть за потрібне.

Мордехай Вулкан, котрий, як і пані Дреснер, у свій час іще вийде на Оскара Шиндлера, за фахом був ювелір. Наприкінці цього року до нього додому зайшов один з працівників політичного відділу Спіри. Цього разу нічого такого, запевнив Мордехая поліцай. Звичайно, Вулканові було чим перейматися. За рік до того його взяло ОД за продаж валюти на чорному ринку. Коли він відмовився працювати агентом Бюро валютного контролю, його побили есесівці, а пані Вулкан мусила піти до вахтмайстра Бека в поліцейський відділок гетто й дати хабар, щоб її чоловіка випустили.

У червні того року Вулкана схопили й мали відправити до Белжця, але тут приїхав його знайомий працівник ОД і вивів Мордехая просто з двору «Оптіми». Адже й в ОД траплялися сіоністи, незважаючи на те, що їхні шанси побачити Єрусалим були мізерні.

Поліцай з ОД, який прийшов до нього цього разу, був не сіоніст. СС, пояснив він Вулканові, терміново потрібні четверо ювелірів. Симхе Спіра дав йому три години на пошуки. Таким чином, четверо ювелірів: Герцоґ, Фріднер, Ґрюнер і Вулкан — були зібрані у відділі ОД. Їх вивели з гетто до старої Технічної академії, а нині складу Головного економічно-адміністративного бюро СС.

Вулкан одразу помітив, наскільки серйозно охоронялося це місце. Біля кожних дверей стояв вартовий. У вестибюлі офіцер СС наказав чотирьом ювелірам нікому не розповідати про ту справу, яку вони зараз робитимуть, — інакше їх чекатиме табір. Вони повинні кожного дня приносити сюди з собою набори для оцінювання діамантів, обладнання для визначення проби золота.

Їх провели вниз, до підвалу. Понад стінами стояли полиці, завалені нерівними стосами великих і малих валіз: на кожній з них старанно, але марно господар написав власне прізвище. Під високими вікнами стояв ряд дерев’яних ящиків. Коли четверо ювелірів розташувалися посередині приміщення, два есесівці зняли одну з валіз зі стосу, важко понесли її до Герцоґа — і витрусили перед ним її вміст. Друга валіза призначалася Ґрюнерові. Цілий каскад золота пролився перед Фріднером, а тоді перед Вулканом. То було старе золото: персні, брошки, браслети, годинники, лорнети, портсигари. Ювеліри мали визначити пробу золота, розсортувати золоті й позолочені речі. Потрібно було оцінити діаманти й перли. Належало класифікувати все за цінністю й пробою і розікласти в окремі купки.

Спочатку вони брали кожну окрему річ обережно, але, коли далися взнаки давні звички, робота пішла жвавіше. У міру того як золото та інші коштовності ділилися на купи, есесівці розкладали їх у відповідні ящики. Щойно ящик наповнювався, на ньому чорною фарбою позначали місце призначення: «SS REICHSFÜHRER BERLIN». Тим райхсфюрером СС був сам Гіммлер, на чиє ім’я конфісковані в Європі коштовності складалися в Райхсбанку. Було чимало дитячих перстеників: оцінювальнику доводилося тримати себе в руках і не замислюватися про те, яким чином вони сюди потрапили. Єдиний раз ювеліри здригнулися — коли есесівці відкрили валізу, і з неї висипалися закривавлені золоті зуби. Із цієї гори біля ніг Вулкана тисячі мертвих ротів волали: стань на наш бік, підведись, пожбур своє приладдя в далекий куток, скажи про те, що це неправедне золото! Та після паузи Герцоґ і Ґрюнер, Вулкан і Фріднер знову взялися до праці, тепер уже розуміючи цінність будь-якого власного золотого зуба і жахаючись, що СС готується колись накласти руку й на нього.

Шість тижнів розбирали вони скарби в Технічній академії. Коли скінчилося золото, їх перевели в гараж, перетворений на склад срібла. Оглядові ями були вщерть повні срібних речей: персні й каблучки, підвіски, пасхальні тарелі, указки яд, наперсники, вінці, свічники. Ювеліри відділяли срібні речі від посріблених, зважували їх. Відповідальний офіцер СС поскаржився, що деякі з цих речей було непросто спакувати, і Мордехай Вулкан запропонував йому розглянути варіант переплавлення срібла. Вулкану, хоча він і не був надзвичайно побожною людиною, чомусь здавалося, що так краще: буде чимось на зразок перемоги, якщо Райхові дістанеться срібло, позбавлене юдейської форми. Але чомусь есесівець не схотів так робити. Можливо, речі призначалися для якогось дидактичного музею в Райху. А, можливо, есесівцю подобалося, як зроблене срібне приладдя для синагоги.

Коли роботу з оцінювання було завершено, Вулкан знову не знав, де і як йому працювати. Він мусив регулярно виходити за межі гетто, щоб добувати достатньо їжі для своєї сім’ї, особливо для дочки, хворої на бронхіт. Якийсь час він працював на заводі металевих виробів на Казімєжі, познайомившись там з есесівцем помірних поглядів обершарфюрером Ґолою. Ґола знайшов йому роботу техніка в казармах СА поблизу Вавелю. Коли Вулкан зайшов до їдальні зі своїми гайковими ключами, він помітив над дверима напис: «FÜR JUDEN UND HUNDE EINTRITT VERBOTEN» («Євреям і собакам вхід заборонено»). Цей напис разом із сотнею тисяч зубів, які він був змушений оцінювати в Технічній академії, переконував його, що врешті-решт його не врятує раптова допомога обершарфюрера Ґоли. Ґола пив тут, не помічаючи оголошення, не помітить він колись і відсутності родини Вулкана, коли їх буде забрано до Белжця чи якогось аналогічного місця. Тож Вулкан, як пані Дреснер і ще близько п’ятнадцяти тисяч інших мешканців гетто, знав, що його врятує тільки надзвичайна щаслива нагода. Тоді вони не вірили, що така нагода їм трапиться.

Доктор Седлачек обіцяв незручний переїзд, то таким він і був. Оскар їхав у гарному пальті з валізою і торбою різних потрібних речей, які йому дуже знадобилися наприкінці поїздки. Хоча його виїзні документи були в порядку, він не хотів опинитися в ситуації, коли вони будуть потрібні. Він вважав за краще, якщо на кордоні йому не доведеться їх показувати. У такому разі він завжди зможе сказати, що не їздив до Угорщини в грудні.

Їхав Шиндлер у товарному вагоні, заваленому пачками партійної газети «Vӧlkischer Beobachter», яку везли на продаж до Угорщини. Огорнутий духом друкарської фарби, серед важких готичних літер офіційної німецької газети, він котився на південь понад загостреними зимою горами Словаччини, через угорський кордон, униз долиною Дунаю.

Для нього забронювали номер у «Паннонії» поблизу університету, і по обіді після приїзду до нього в номер завітали маленький Саму Шпрінґманн і його товариш — доктор Режьо Кастнер. Ці двоє, які приїхали ліфтом на поверх до Шиндлера, уже чули уривки новин від біженців. Але від біженців можна дізнатися хіба що окремі деталі загальної ситуації. Те, що ті люди уникли загрози, означало, що їм мало було відомо про її географію, внутрішню роботу, числа, в яких вона вимірювалася. Кастнер і Шпрінґманн були сповнені передчуттів, адже — якщо панові Седлачку можна довіряти — отой судетський німець нагорі може дати їм цілісну картину, повно доповісти про жахливі події в Польщі.

У номері всі було коротко одне одному відрекомендовані, адже Шпрінґманн із Кастнером прийшли послухати і до того ж бачили, що Шиндлер схвильовано готується говорити. У Будапешті, закоханому в каву, ніхто навіть не подумав обставити зустріч офіційно й замовити кави з тістечками в номер. Кастнер зі Шпрінґманном, потиснувши величезну руку німця, сіли. Але Шиндлер, говорячи, міряв кроками номер. Складалося враження, що далеко від Кракова й реалій гетто та операцій свої знання Оскара тривожили більше, ніж тоді, коли він коротко виклав суть подій Седлачкові. Він метався по килиму туди-сюди. Його кроки, мабуть, було чути поверхом нижче: може, там навіть захиталася люстра, коли він тупнув, показуючи, як там, на Кракуса, есесівець чоботом притис голову жертви до землі просто на очах крихітки в червоному, котра йшла останньою в колоні людей, яких вели вулицею.