Оскільки скарлатина — підліткова хвороба, то більшість хворих у палаті доктора Блау становили дівчата від дванадцяти до шістнадцяти років. Дивлячись в обличчя Альберту Гуяру, доктор Блау обґрунтувала свій професійний висновок, вказуючи на тих дівчат, які лежали в лихоманці з широко розплющеними очима.

Гуяр особисто, діючи за повноваженнями, отриманими тиждень тому від Амона Ґьота, пустив лікарці кулю в лоба. Інфекційних пацієнтів, що дехто з них намагався підвестися в ліжках, а хтось лежав, заглибившись у власні марення, було розстріляно з автоматів. Коли загін Гуяра зробив свою справу, наряд людей з гетто послали нагору дати раду з трупами, зібрати закривавлену постіль, помити стіни.

Реабілітаційна лікарня була розташована в будівлі довоєнного відділку поліції. Протягом усього існування гетто її три поверхи були переповнені пацієнтами. Директором лікарні був шанований терапевт доктор Б. На сірявому світанку тринадцятого березня доктори Б. і Г. залишили в лікарні лише чотирьох хворих, лежачих. Один з них був молодий робітник із швидким перебігом туберкульозу; другий — талановитий музикант із хворобою нирок у термінальній стадії. Докторові Г. здавалося важливим уберегти їх від передсмертного жаху дикої стрілянини. А ще більше йому було шкода сліпого, паралізованого інсультом чоловіка і старого дідуся, якому нещодавно видалили кишкову пухлину, після чого він лежав ослаблений і з колостомією.

Працівники в лікарні, не виключаючи й доктора Г., були найвищого ґатунку. У цій убого обладнаній лікарні було вперше в Польщі описано еритробластну хворобу Вайля (хворобливий стан кісткового мозку), і синдром Вольфа — Паркінсона — Вайта. Проте цього ранку доктора Г. турбувало питання ціаніду.

Усвідомлюючи ймовірність самогубства, Г. створив запаси розчину синильної кислоти. Він знав, що інші лікарі теж так учинили. Ця депресія за минулий рік стала ендемічною хворобою гетто. Заразився нею і доктор Г. Він був молодий і мав чудове здоров’я. А проте, здається, сама історія була хвора. Знання, що під рукою є ціанід, заспокоювало доктора Г. у найтяжчі дні. На той пізній момент історії гетто це був один із препаратів, який у нього та інших лікарів був у наявності. Сульфаніламіди з’являлися зрідка. Блювотне, ефір і навіть аспірин позакінчувалися. Ціанід був єдиним складним препаратом, який залишався в їхньому розпорядженні.

Того ранку перед п’ятою годиною доктор Г. прокинувся у своїй квартирі на вулиці Віта Ствоша від гуркотіння вантажівок, що їхали за стіною. Визирнувши з вікна, він побачив бійців зондеркоманд, які збиралися біля річки, і зрозумів, що вони планують якісь рішучі дії в гетто. Він помчав до лікарні і зустрів там доктора Б. та всіх медсестер уже на роботі з тієї самої причини, що й він: вони організовували, щоб кожного хворого, котрий може рухатися, спустили вниз і забрали додому рідні або друзі. Коли розібрали всіх, крім чотирьох людей, доктор Б. наказав усім медсестрам піти, і всі його послухалися, крім однієї старшої медсестри. Тепер вона і два доктори, Б. і Г., залишилися з чотирма останніми пацієнтами в майже порожній лікарні.

Лікарі небагато говорили, чекаючи. Доступ до ціаніду був у них обох, і невдовзі Г. зрозумів, що доктор Б. теж печально міркує над тим самим. Так, звичайно, це самогубство. Але й евтаназія теж. Це поняття вразило Г. Він мав обличчя чутливої людини, в його погляді читалася делікатність. Він болісно мучився етичними питаннями, близькими йому так само, як його власні внутрішні органи. Він розумів, що лікар, який має здоровий глузд і шприц, може уявити перед собою й зіставити ці два варіанти: зробити всім укол ціаніду — чи покинути пацієнтів на поталу зондеркомандам. Проте Г. знав, що такі справи — не математичні задачки, що етика є вищою і болючішою за алгебру.

Іноді доктор Б. ходив до вікна і дивився, чи не почалася операція на вулицях, і розвертав до Г. обличчя з рівним, професійно спокійним поглядом. Г. розумів, що доктор Б. так само перебирає можливі варіанти, немовби раз у раз тасує колоду карт і витягає одну наздогад. Суїцид. Евтаназія. Синильна кислота. Один благородний вихід: стояти до кінця й померти в палаті, як Розалія Блау. Другий — прийняти ціанід самому і дати його пацієнтам. Г. схилявся до другого варіанта, який йому здавався не таким пасивним, як перший. До того ж, розчавлений трьома майже безсонними ночами, він уже відчував щось на зразок бажання швидкої отрути — немовби то були ліки чи та чарка, яка полегшує останню годину смертникові.

Для такої серйозної людини, як доктор Г., це спокусливе бажання не було переконливою причиною для того, щоб вдаватися до отрути. Його уявлення про самогубство були закладені в шкільні роки, коли батько прочитав йому в Йосифа Флавія про масове самогубство зилотів Мертвого моря, вчинене, щоб не потрапити в полон до римлян. Принцип полягає в тому, що смерть не повинна сприйматися як така собі тиха гавань. Вона має бути однозначним бажанням не здаватися. Принцип є принцип, звичайно, але інша річ — терор похмурого весняного ранку. Але Г. був людиною принциповою.

А ще він мав дружину. Вони з дружиною мали інший шлях до відступу, і він це знав. Цей шлях пролягав через каналізацію на розі Пивної і Кракуса. Через каналізацію, а тоді — ризикований перехід до лісів коло Ойцува. Він боявся цього більше ніж легкого ціаністого забуття. Якби, однак, його зупинили «Сині поліцаї» чи німці й стягли з нього штани, він би легко пройшов перевірку, завдяки доктору Лахсу. Лахс був видатним пластичним хірургом, який навчив деяких молодих краківських євреїв, як розтягнути крайню плоть без операції: прив’язувати собі перед сном пляшку з водою, поступово збільшуючи її вагу. У такий спосіб, казав Лахс, євреї рятувалися ще за часів римських переслідувань, і активність краківських операцій СС останні півтора року схиляла Лахса до відродження цієї давньої практики. Лахс навчив цього свого молодшого колегу доктора Г., і оскільки спосіб був застосований доволі успішно, то Г. мав менші підстави для самогубства.

На світанку медсестра, спокійна жінка приблизно сорока років, прийшла до доктора Г. доповісти про ранковий обхід. Молодий робітник спокійно відпочивав, а сліпий чоловік, судячи з його мови, нервував. У музиканта й пацієнта з анальною норицею була важка ніч. Тепер, однак, у лікарні було надзвичайно тихо: пацієнти посопували у своєму останньому сні чи сам-на-сам із власним болем; доктор Г. вийшов на холодний балкон над внутрішнім двориком покурити й далі обміркувати ситуацію.

Минулого року доктор Г. був у старій інфекційній лікарні на Ренкавці, коли СС вирішило закрити цю частину гетто й перенести лікарню в інше місце. Вони вишикували весь персонал понад стіною і потягли пацієнтів донизу сходами. Г. бачив, як стара пані Рейсман зачепилася ногою за балюстраду і есесівець, який тяг її за другу ногу, навіть не спинився її відчепити, а тяг, доки почувся хрускіт: застрягла нога зламалася. Отак переносили хворих до гетто. Але минулого року ніхто й не думав про милосердне вбивство. Усі сподівалися, що вже після такого далі буде краще.

Нині ж, навіть коли вони з Б. ухвалять рішення, Г. не знав, чи стане йому мужності дати ціанід хворим або дивитися, як це зробить хтось інший, із професійною безпристрасністю. Хоч як абсурдно, але це нагадувало ситуацію з юності, коли не знаєш, як підійти до дівчини, в яку закоханий. Навіть коли наважишся, все одно це ще нічого не означає. Треба ще зробити це.

Стоячи на балконі, він почув перші звуки: шум долинав зі східної частини гетто. Крики «Raus, raus!»[6] із мегафонів, звична брехня про багаж, у яку ще хтось волів вірити. На порожніх вулицях, серед завмерлих будинків, можна було почути від самої бруківки пляцу Згоди і понад річкою на Надвіслянській вулиці нерозбірливе, жахне бурмотіння, від якого в Г. все похолонуло всередині.

Тоді він почув першу автоматну чергу, яка цілком могла розбудити пацієнтів. І після того, як стихли постріли, — мегафонний рев у відповідь на протяжний жіночий крик; а тоді лемент розірвали нові постріли, почулось інше голосіння, знедолених людей погнали вулицями повз ревіння мегафонів СС, стривожених поліцаїв ОД, повз сусідів, і хвиля невимовного горя покотилась і згасла в далекому кінці гетто, де колись була брама. Лікар усвідомлював, що весь цей галас може пробитися навіть крізь передкоматозне забуття музиканта, в якого відмовили нирки.