— Я написав виробникам, — казав Оскар інспекторам з озброєння. Він грав роль похмурого, прикро враженого підприємця, в якого може знизитися прибуток. Він звалював провину на нерівність підлоги, на поганих наглядачів-німців. Знову вів мову про «початкові труднощі», з чого мало випливати, що коли вже вони минуться, то фабрика тоннами постачатиме свою продукцію куди слід.

Біля верстатів, як і коло печей, усе виглядало нормально. Верстати видавалися ідеально налаштованими, але насправді відступали від норми на мікроміліметр. Більшість інспекторів, які тут бували, йшли з Оскарової фабрики не лише з коньяком і цигарками, а й із легким співчуттям цьому славному чоловікові, в якого такі непрості проблеми.

Штерн завжди стверджував, що врешті-решт Оскар закупив певну кількість ящиків із корпусами снарядів в інших чеських виробників і під час інспекцій видавав їх за свою продукцію. Про те саме свідчить і Пфефферберґ. У кожному разі, Брюннліц продовжував своє існування завдяки спритності рук Оскара.

Бувало, для того щоб справити враження на ворожо налаштоване місцеве населення, Шиндлер запрошував у гості місцевих посадовців — пройтися фабрикою і пообідати. Але завжди ті люди не були спеціалістами в галузі техніки й виробництва зброї. Після того як директор побував на Поморській, Ліпольд, Гоффман і голова районного комітету партії написали листи всім можливим чиновникам — місцевим, провінційним, берлінським, — скаржачись на Шиндлера, його аморальну поведінку, зв’язки, порушення расового й пенітенціарного законодавства. Зюссмут розповів Шиндлерові про гори листів зі скаргами, що надходять до Троппау. Тож Оскар запросив Ернста Гана до свого Брюннліцу. Ган був другою особою в бюро головного берлінського штабу, який відповідав за обслуговування сімей есесівців. «То був, — із суворістю звичного гультяя відзначав Оскар, — відомий п’яниця». Ган узяв із собою свого друга дитинства Франца Боша. Бош, як уже відзначив Оскар, теж був «п’яниця безпробудний». Також Бош був убивцею сім’ї Ґуттерів. Однак Оскар, стримуючи відразу, прийняв і цього гостя заради корисних громадських зв’язків.

Коли Ган прибув до містечка, на ньому була та сама чудова, ідеально чиста форма, в якій його й очікував побачити Оскар. Він був весь в аксельбантах і орденах, адже Ган — старий есесівець, який застав давні славні деньочки партії. Блискучого штандартфюрера супроводжував не менш пишний ад’ютант.

Запросили на обід і Ліпольда, який винаймав квартиру поза табором. Від самого початку він почувався, наче заплив на глибину. Адже Ган явно любив Оскара: п’яниці завжди його любили. Згодом Оскар схарактеризує цих людей у їхній формі як «помпезних». Але принаймні Ліпольд пересвідчився, що коли він писатиме скарги далеким посадовцям, то врешті-решт вони можуть опинитися на столі якого-небудь із давніх Оскарових товаришів по чарці, і скінчитися це для нього, Ліпольда, може кепсько.

Уранці по тому, розповідають, Оскар весело їхав через Цвіттау в цьому блискучому берлінському товаристві. Місцеві нацисти стояли на тротуарах і зиґували цьому цвіту Райху, коли машина проїжджала повз них.

Вгамувати Гоффмана було не так просто, як решту. Триста жінок Брюннліцу, як відзначав Оскар, «не мали можливості працевлаштування». Уже згадувалося, що багато з них цілими днями плели. Узимку 1944 року для людей, єдиним одягом яких була смугаста форма, плетіння було не рукоділлям від неробства. Однак Гоффман надіслав офіційну скаргу до СС щодо тієї вовни, яку шиндлерівські жінки покрали з його ящиків у прибудові. Він вважав, що це скандал і викриття істинної діяльності так званої зброярської фабрики Шиндлера.

Коли Оскар зайшов до Гоффмана, старий перебував у піднесеному настрої.

— Ми написали до Берліна, щоб вас усунули, — сказав Гоффман. — Цього разу дали письмові покази під присягою, що ваша фабрика працює з порушенням економічного й расового законодавства. Ми порекомендували інженера-інваліда вермахту з Брно, щоб він перейняв вашу фабрику і зробив з неї щось пристойне.

Оскар вислухав Гоффмана, вибачився, спробував напустити на себе винуватий вигляд. Тоді зателефонував до полковника Еріха Ланґе і попросив його притримати гоффманівську петицію в Цвіттау. Ця міцна домовленість обійшлася Оскарові у вісім тисяч райхсмарок, і цілу зиму міська влада Цвіттау, цивільна й партійна, напосідала на нього, викликала Шиндлера в ратушу й ознайомлювала зі скаргами усіляких громадян на його в’язнів чи на стан його каналізації.

Оптимістична Люся особисто зіткнулася з есесівською інспекцією — ця її пригода дає типовий приклад методу Шиндлера.

Люся і далі лежала в підвалі — вона там пролежить усю зиму. Решта дівчат уже оклигали й перейшли нагору остаточно набиратися сил. А Люсю, здавалося, Біркенау протруїв наскрізь. Лихоманка раз у раз поверталася. Запалилися суглоби. Під пахвами повилазили карбункули. Щойно один проривався і заживав, з’являвся новий. Лікар Гандлер, незважаючи на застереження доктора Біберштейна, порозтинав деякі з них кухонним ножем. Люся й далі лежала в підвалі, її добре годували, але вона була бліда як смерть і заразна. На всіх незмірних просторах Європи то було єдине місце, де вона могла жити. Навіть тоді дівчина це розуміла і сподівалася, що хвиля страшних протистоянь прокотиться там, десь угорі, не зачепивши її.

У цій теплій норі під будівлею фабрики день важко було відрізнити від ночі. Той час, коли розчахнулися двері зі сходів, міг бути хоч якою порою доби. Люся звикла до делікатних, тихих відвідин Емілії Шиндлер. А тут почувся тупіт чобіт — Люся напружилась у своєму ліжку. Це їй нагадало давні операції в гетто.

А то був гер директор із двома офіцерами з Ґрьосс-Розену. Їхні чоботи відлунювали на сходах, наче для того, щоб залякати її. Оскар стояв разом із ними, а ті роззиралися навколо — дивилися на бойлери і на Люсине ліжко. Люся тоді подумала, що в той момент вона і сама була для них якимсь предметом. Тою жертвою, отримавши яку, вони задоволено й мирно підуть геть. Частково дівчину затуляв бойлер, але Оскар не намагався її сховати, власне він підійшов і став у ногах її ліжка. Оскільки офіцери, як видається, уже розрум’янились і не надто міцно трималися на ногах, Оскар мав змогу сказати хворій кілька слів. Мовив він дивовижну банальність, і Люся ніколи її не забуде:

— Не хвилюйся, все гаразд.

Він стояв близько, немовби для того, щоб показати інспекторам, що це не інфекційна хвора.

— Це єврейка, — просто промовив він. — Я не хотів класти її до Krankenstube. Запалення суглобів. Їй уже все одно не жити. Лікарі дають їй не більше за тридцять шість годин.

Тоді він почав розводитися про гарячу воду, звідки й куди вона йде, про парову обробку одягу для боротьби з вошами. Показував на всілякі лічильники, труби, циліндри. Він ходив просто коло її ліжка, немовби воно теж було чимось нейтральним, частиною механізму. Люся не знала, куди їй дивитися, чи розплющити, чи заплющити очі. Вона намагалася вдавати, що лежить у комі. Це могло б бути вже занадто, але тоді Люся над цим не замислювалася, а потім Оскар запросив есесівців знову нагору, і коли вони пішли вперед до сходів, осяяв Люсю обережною усмішкою. Вона пролежить у цій підземній палаті півроку, а тоді побреде нагору навесні і знову почуватиметься жінкою в новому світі.

Протягом зими Оскар облаштував незалежний арсенал. І знов-таки про це ходять легенди: дехто каже, що зброю він купив наприкінці зими в чеських підпільників. Але Оскар у 1938 і 1939 роках був відомий як націонал-соціаліст і, напевне, з чехами б мати справу не ризикнув. Більша частина тієї зброї, у кожному разі, походила з бездоганного джерела — від оберштурмабанфюрера Раша, моравського шефа поліції й СС. Той невеличкий склад містив карабіни й автомати, трохи пістолетів, ручних гранат. Згодом Оскар мимохідь розповість про те, як вони були добуті: «під приводом захисту моєї фабрики, за ціною персня з діамантом для його [Раша] дружини».