Пфефферберґ із натовпу проводжальників побіг до зварювальної майстерні, приніс свої інструменти і взявся до роботи. Він пітнів, руки його, здається, слухалися погано: його хвилювало, що Оскар дуже поспішає. Шиндлер усе позирав на браму, немовби будь-якої секунди там можуть з’явитися росіяни. То не був такий уже безпідставний страх — інші люди у дворі також боялися, що все може так безглуздо скінчитись, — а Пфефферберґ занадто старався і працював задовго. Але нарешті Ґрюнгаут гарячково крутнув ключ — і двигун завівся.

«Мерседес» рушив, вантажівка за ним. Усі занадто хвилювалися, щоб якось урочисто попрощатися, але лист, у якому йшлося про заслуги Оскара та Емілії, підписаний Штерном і Зальпетером, Шиндлерам вручили. Кортеж виїхав із воріт і покотив понад залізницею, завернув праворуч на Гавлічкув Брод, туди, де лежала Європа, безпечніша для Шиндлерів. Було в цьому щось від весілля: Оскар, який приїхав до Брюннліцу зі стількома жінками, вирушав звідти зі своєю дружиною. Штерн та інші залишилися стояти у дворі. Після стількох обіцянок вони належали самі собі. Тепер вони самі мусили нести цю ношу і цю непевність.

Потім був триденний проміжок зі своїми історіями та небезпеками. Коли есесівці розбіглися, єдиним представником машини вбивства в Брюннліці залишився німецький капо, що приїхав із Ґрьосс-Розену з шиндлерівськими чоловіками. У самому Ґрьосс-Розені його знали як убивцю, нажив він собі ворогів і в Брюннліці. Гурт чоловіків потяг його з нар до цеху, і там капо енергійно й безжально повісили на одній з тих самих балок, на яких унтерштурмфюрер Ліпольд обіцяв перевішати всіх. Хтось із в’язнів намагався спинити той самосуд, але його учасники так лютували, що їх зупинити було неможливо.

Ця подія, це перше вбивство в мирний час, у багатьох людей Брюннліцу назавжди викликало огиду. Вони пам’ятали, як Амон Ґьот вішав бідолашного інженера Краутвірта на Аппельпляці в Плашуві, і бачити цю кару їм було відразливо до глибини душі, хоч і з іншої причини. Адже Амон — він і є Амон, його не зміниш. А ці кати були їхніми братами.

Коли капо вже припинив смикатись у зашморзі, його так і залишили висіти над мовчазними машинами. Це видовище людей аж ніяк не порадувало, а, навпаки, змусило замислитись і засумніватись. Нарешті хтось із тих, хто не брав участі в карі, перерізав мотузку і спалив тіло. Отаким химерним табором виявився Брюннліц: єдиним тілом, згодованим печам, призначеним для мертвих євреїв, став труп арійця.

Протягом наступного дня роздавали вміст флотського складу. Величезні рулони вовняної тканини ділилися на відрізи. Моше Бейський стверджує, що кожному в’язневі дісталося по три метри плюс повний комплект білизни і по кілька котушок ниток. Деякі жінки вже того самого дня взялися шити собі вбрання, щоб повертатися додому. Інші зберегли свої відрізи, щоб у хаосі найближчого майбутнього виживати, вимінявши їх на щось необхідне.

Роздали і ті «Еґіпскі» цигарки, які Оскар добув мародерством із палаючих брненських складів, кожному в’язневі дали по пляшці горілки зі складів Зальпетера. Мало хто її пив. Просто це була надто велика цінність, щоб її просто випити.

Коли стемніло того другого вечора, з боку Цвіттау під’їхав німецький танковий підрозділ. Лютек Файґенбаум, сидячи з гвинтівкою за кущем коло брами, відчував бажання почати стрілянину, щойно до табору наблизиться перший танк. Але подумав, що то було б необачністю. Танки прогуркотіли повз. Канонір на одному з останніх танків у колоні, видно, подумав про те, що вишки й огорожа означають, що там засіли єврейські злочинці, — і, розвернувши дуло вбік, дав два залпи в табір. Один снаряд вибухнув у дворі, другий — на жіночому балконі. Це був раптовий вияв озлоблення: озброєні в’язні чи то з розсудливості, чи просто з подиву не відповіли на нього.

Коли останній танк зник удалині, табірний загін почув з двору жіночий плач нагорі. Одну з дівчат поранило осколком. Поранена перебувала в шоковому стані, а вигляд її ран спричинив виплеск усього того горя, яке її сусідки стримували в собі останні роки. Жінки плакали, а тим часом брюннліцькі лікарі оглянули дівчину і виявили, що поранення є поверховим.

Оскар із компанією перші години їхали у хвості колони вантажівок вермахту. Опівночі такі ризиковані переїзди ще були цілком виправдані, ніхто не тривожив пасажирів «мерседеса». Позаду було чути, як німецькі інженери підривають динамітом військові споруди, вряди-годи лунали інші віддалені звуки: на когось нападали з засідки чеські підпільники. Біля містечка Гавлічкув Брод вони, певне, відстали від тієї колони, бо їх зупинили чеські партизани, ставши посеред дороги. Оскар почав грати роль утікача:

— Ми з цими добродіями тікаємо з концтабору. Есесівці всі розбіглися, а з ними і гер директор. Це його автомобіль.

Чехи стали питати, чи мають вони зброю. З вантажівки виліз Ройбінський і долучився до обговорення. Він признався, що має гвинтівку.

— Гаразд, — сказали чехи, — краще дайте-но нам, що у вас є. Якщо вас переймуть росіяни і знайдуть зброю, вони можуть не зрозуміти, звідки вона. Ваші роби вас захистять.

У тому містечку на південний схід від Праги ще була ймовірність зустріти яких-небудь озлоблених німецьких вояків. Партизани направили Оскара та інших до штабу Чеського Червоного Хреста на центральній площі. Там вони можуть безпечно провести решту ночі.

Але в місті представники Червоного Хреста сказали, що, з огляду на непевність миру, найбезпечніше їм буде у міській в’язниці. Машини були поставлені на площі перед штабом Червоного Хреста, а Оскар, Емілія та їхні восьмеро попутників забрали свій невеликий багаж і пішли спати в незамкнених камерах у поліцейському відділку.

Коли вранці вони повернулися, то побачили, що обидві машини розпотрошили. З «мерседеса» позривали всю оббивку, діаманти зникли, з вантажівки познімали шини, повиривали двигуни. Чехи ставилися до цього філософськи: «Таке в подібні неспокійні часи може статися з кожним». Може, вони навіть підозрювали світлошкірого і блакитноокого Оскара, що він насправді перевдягнений есесівець.

Компанія залишилася без транспорту, але звідти на південь їхав потяг на Капліце, і вони, досі у своєму смугастому, на нього сіли. Ройбінський стверджує, що вони проїхали «до лісу, а тоді пішли пішки». Десь у тих прикордонних лісах, на північ від Лінца, вони сподівалися натрапити на американців.

Ідучи лісовою дорогою, вони зустріли двох молодих американців, які сиділи біля кулемета і жували жуйку. Один з Оскарових в’язнів звернувся до них англійською.

— Наказ нам не дозволяє нікого пропускати цією дорогою, — сказав один з них.

— А лісом обійти можна? — спитав в’язень.

Солдат жував. Ну й дивний народ — жує і жує!

— Гадаю, ні, — нарешті відказав американець.

Тож вони пішли лісом назад і за півгодини зустріли на дорозі піхотну батарею: солдати марширували на північ колоною по двоє. Вони спробували поговорити і з цими розвідниками через того самого знавця англійської. Сам командир, який їхав на джипі, зліз і став їх допитувати. Вони чесно йому розповіли, що Оскар — гер директор, а вони самі євреї. Вони вважали, що будуть у безпеці, адже з новин BBC знали, що у війську США служить чимало людей німецького і єврейського походження.

— Ані руш! — сказав командир. Він поїхав геть, нічого не пояснюючи, залишивши їх серед дещо знічених молодих піхотинців, які стали частувати їх цигарками з вірджинського тютюну. І ті цигарки, і джип, і форма, і спорядження — все було якесь ледь не святкове, зроблене на якомусь великому, блискучому, вільному і неерзацному виробництві.

Хоча Емілія і в’язні хвилювалися, що Оскара можуть заарештувати, сам він сидів собі на травичці, схоже, нічим не переймався і дихав свіжим лісовим повітрям. У нього був лист івритом, а в Нью-Йорку, як він знав, та мова аж ніяк не є незнаною. Минуло півгодини, прийшли якісь солдати, уже не рівними лавами, а юрбою. То була група єврейських піхотинців і польовий рабин. Вони були дуже збуджені й не приховували своїх емоцій. Кинулися обіймати всіх, у тому числі й Оскара з Емілією.