Винаймаючи маленьку квартирку у Франкфурті, він шукав капіталу, щоб купити цементний завод, і можливості отримати велику компенсацію від міністерства фінансів Західної Німеччини за втрату свого майна в Польщі й Чехословаччині. Із того майже нічого не вийшло. Дехто з колишніх працівників Шиндлера вважав, що німецький уряд не заплатив йому через те, що в середніх ланках цивільної служби ще позалишалися гітлерівці. Але, можливо, клопотання Оскара відхилили з якихось технічних причин, і в листах, які надходили до Оскара з міністерства, годі розгледіти якісь лихі наміри бюрократів.

Цементний завод Шиндлера запрацював завдяки капіталам Об’єднаного розподільчого комітету і «позичкам» від декого з євреїв Шиндлера, які змогли добре влаштуватися в повоєнній Німеччині. Завод протримався недовго. У 1961 році Оскар знову збанкрутував. До цього призвела низка дуже важких зим, через які доводилося зупиняти будівництво; але дехто з колишніх працівників Оскара вважає, що він зазнав краху через свою непосидючу вдачу і несприйняття рутини.

Того року, почувши про його проблеми, ізраїльські «євреї Шиндлера» запросили його в гості своїм коштом. У польськомовній пресі Ізраїлю з’явилося оголошення: усіх колишніх в’язнів концентраційного табору Брюннліц, знайомих з «німцем Оскаром Шиндлером», просили звернутися до газети. У Тель-Авіві Оскара захоплено вітали. За ним юрбою ходили повоєнні діти його колишніх в’язнів. У його обличчі з’явилася важкість, він погладшав. Але на всіх вечірках і прийомах, де його бачили, то був той самий невгамовний Оскар. Розкотистий голос, хвацька дотепність, нахабний шарм Шарля Буає[21], жадібна охота до випивки — це все пережило два банкрутства.

Того року судили Адольфа Айхманна, і візит Оскара до Ізраїлю збурив цікавість міжнародної преси. Напередодні судового процесу кореспондент лондонської «Daily Mail» написав статтю, порівнюючи діяльність цих двох людей, і в передньому слові до неї процитував клопотання «євреїв Шиндлера» про допомогу Оскарові: «Ми пам’ятаємо лихоліття Єгипту, ми не забуваємо Амана[22], ми не забуваємо Гітлера. Та, пам’ятаючи кривдників, ми не забуваємо праведників. Не забуваймо про Оскара Шиндлера».

Серед тих, хто пережив Голокост, побутувала певна недовіра, що міг у принципі бути хороший табір, такий як в Оскара, і це помітно з запитання журналіста на прес-конференції з Шиндлером у Єрусалимі.

— Як ви поясните те, — питав журналіст, — що ви знали всю верхівку СС в околицях Кракова і регулярно мали з ними справу?

— У той історичний період, — відказав Оскар, — було доволі непросто обговорювати долю єврейського народу з головним рабином Єрусалиму.

Відділ свідчень у «Яд Вашемі» наприкінці перебування Оскара в Аргентині намагався отримати від нього загальну розповідь про його діяльність у Кракові й Брюннліці. Тепер з його власної ініціативи й під впливом Іцхака Штерна, Якоба Штернберґа і Моше Бейського (колишнього майстра підробляти печатки в Оскара, а нині успішного і вченого юриста) комітет довірених осіб «Яд Вашему» почав розглядати питання офіційної нагороди для Оскара. Головою комітету був Ландау, головний суддя на суді над Айхманном. «Яд Вашем» отримав масу свідчень стосовно Оскара. У цій великій колекції тверджень є чотири критичні. Ці четверо стверджують, що, якби не Оскар, вони б загинули, але критикують його ведення справ на початку війни. Двоє з цих негативних відгуків належать батькові й сину Ц., про яких ми вже згадували. У їхній крамниці, що торгувала емалевими виробами, Оскар поставив свою коханку Інґрід тройгендером. Третій відгук належить секретарці тих Ц., яка теж говорить про кулаки і залякування, що чутки про них Штерн переказав Оскарові в далекому 1940 році. Четверте належить чоловікові, який стверджує, що до війни вклав свої гроші у фабрику під її старою назвою «Рекорд», а Оскар, за його словами, це проігнорував.

Ландау і його комітет, напевне, вважали ці твердження незначними проти величезної маси позитивних відгуків інших «євреїв Шиндлера» і ніяк їх не коментували. Коли їх усіх чотирьох Шиндлер врятував, то в суддів, як розповідають, виникло питання: якщо Оскар так їх усіх скривдив, то чому ж він із такими зусиллями їх урятував?

Першою вшанувала Оскара міська влада Тель-Авіва. На його п’ятдесят третій день народження йому відкрили меморіальну дошку в Парку Героїв. На ній написано, що він є рятівником тисячі двохсот в’язнів концтабору Брюннліц і, хоча цифра говорить сама за себе, додано, що дошку встановлено з любов’ю та вдячністю. Через десять років у Єрусалимі його проголосять Праведником — цей титул є особливою ізраїльською відзнакою, заснованою на давньому уявленні цього народу, що поміж багатьох неправовірних Бог Ізраїлю завжди тримає, як закваску, праведних людей. Оскара також запросили посадити ріжкове дерево на Алеї Праведників, що веде до музею «Яд Вашему». Дерево й сьогодні там росте, позначене табличкою, серед інших дерев, посаджених Праведниками. Є там і дерево Юліуса Мадріча, який незаконно годував своїх працівників, що ніяким круппам і фарбенам і на думку б не спало, і дерево Раймунда Тіча, управителя Мадріча в Плашуві. На цій кам’янистій землі пам’ятні дерева виросли до понад триметрової висоти.

Німецька преса поширила історії про подвиги Оскара за воєнних часів і про церемонії «Яд Вашему». Ці завжди хвалебні репортажі, втім, не допомагали йому жити. На вулицях Франкфурта на нього дивилися косо, кидали в нього каміння, якісь робітники сміялися з нього й казали, що його слід було спалити разом з євреями. У 1963 році він ударив кулаком робітника фабрики, який обізвав його жидолюбом, і той подав на нього в суд за напад. У місцевому суді, на найнижчому рівні судової системи Німеччини, Оскар вислухав від судді нотацію і був змушений заплатити за моральну шкоду.

— Я б уже з собою покінчив, — писав він Генрі Роснеру до Квінсу, що в Нью-Йорку, — коли б це не мало їх так порадувати.

Через ці приниження він дедалі більше залежав від тих, кого колись урятував. Ті були для нього єдиною душевною і матеріальною підтримкою. Решту життя він по кілька місяців на рік проводив із ними, гарно і почесно живучи в Тель-Авіві та Єрусалимі, безкоштовно обідаючи в ресторані «Rumanian» на улиці Бен-Єгуди в Тель-Авіві, хоча Моше Бейський намагався по-синівському вмовити його не пити на ніч більше ніж три подвійні коньяки. Урешті він усе одно повертався до другої половини своєї душі, свого «я», позбавленого спадщини, до поганенької, тісної квартири в кількох сотнях метрів від центрального вокзалу Франкфурта. Пишучи з Лос-Анджелеса іншим «євреям Шиндлера» Сполучених Штатів того року, Польдек Пфефферберґ просив кожного вділити хоча б раз на рік свій денний заробок Оскарові Шиндлеру, який перебуває в «тяжкому, самотньому, розчарованому стані».

Щороку Оскар підтримував зв’язки зі своїми євреями. Це була така сезонна річ — півроку метеликом в Ізраїлі, півроку черв’яком у Франкфурті. У нього постійно були грошові проблеми.

Тель-авівський комітет, членами якого, знов-таки, були Іцхак Штерн, Якоб Штернберґ і Моше Бейський, і далі продовжував лобіювати гідну пенсію для Оскара в уряді Західної Німеччини. Підставами для їхнього клопотання були його героїзм під час війни, втрачене майно, слабке на той момент здоров’я. Першою офіційною реакцією німецького уряду став, однак, хрест «За заслуги» у 1966 році, на церемонії вручення був присутній Конрад Аденауер. І тільки 1 липня 1968 року міністерство фінансів було раде доповісти, що від того моменту йому виплачуватимуть пенсію в двісті марок на місяць. Через три місяці пенсіонер Шиндлер отримав папський орден Святого Сильвестра від єпископа Лімбурзького.

Оскар і далі мав бажання співпрацювати з Федеральним міністерством юстиції в переслідуванні воєнних злочинців. У цьому він, здається, був безжальним. На свій день народження у 1967 році він дав конфіденційні покази про багатьох з персоналу концтабору Плашув. Із запису його свідчень того дня помітно, що він не вагається і є уважним свідком. Якщо він про котрогось есесівця знає мало або нічого, то так і каже. Це він говорив про Амтора, про есесівця Цуґсбурґера, про фройляйн Онезорґе, одну з нестриманих наглядачок. Але він і без вагань говорить, що Бош — убивця й експлуататор, і розповідає, що впізнав Боша на залізничній станції в Мюнхені у 1946 році, підійшов до нього і поцікавився, чи добре йому спиться вночі після Плашува. Бош, каже Оскар, на той момент жив із східнонімецьким паспортом. Наглядача на прізвище Мовінкель, представника Плашува в DAW, він також без сумнівів засуджує: «розумний, але брутальний». Про Ґьотового охоронця Ґрюна він розповідає історію про те, як той збирався розстріляти Ламуса на «Емалії» і як він, Шиндлер, відкупився від нього горілкою. (Цю історію підтверджують і чимало колишніх в’язнів, чиї розповіді зберігаються в архівах «Яд Вашему»). Щодо сержанта Річека Оскар каже, що сам нічого про його злочини не знає, але чув про недобру славу цього чоловіка. Також він не певний, чи на тій фотографії, яку йому показали в міністерстві юстиції, зображений саме той Річек. Тільки про одну людину зі списку міністерства юстиції Оскар охоче говорить загалом добре. То інженер Гут, який допоміг йому під час арешту. Про Гута, за словами Оскара, добре відгукувались і поважали його навіть в’язні.