Мiркують! Мене в таких романах дратує, що там якраз не мiркують. Автор довго запевняє, що ось академiк А. надгенiальний, а професор Б. надмудрий, потiм воли починають розмовляти - i що це за наївне базiкання!
– Тут є свої труднощi, - каже Антена. - Сучасник Едгара По мiг повiрити у повiтряну кулю на двi тисячi осiб i не повiрив би в лiтак. Бачиш, якi хитрощi...
Я машинально перебираю книги. "Чорна хмарина" Хойла.
"Мало цiкавого можна придумати, наприклад, про машини. Очевидно, що машини i рiзноманiтнi прилади будуть з часом ставати дедалi складнiшi н досконалiшi. Нiчого несподiваного тут нема".
Хойл вважає, що це аксiома: нiчого несподiваного у розвитку машин не передбачається.
– Ти пошукай ось там, - Антена показує на верхню полицю. - Погортай Сергiйкову книгу; вiн за неї доктора дiстав. Нiчого не можна зрозумiти латина i все такс iнше. Майбутнє свiтило хiрургiї. Там i обидвi твої книги.
Антена вчився з нами лише рiк, а пам'ятає майже всiх; цього я не чекав.
Отже, Сергiйко став доктором. Чудово! Зцiлитель i захисник бродячих собак нашого району...
Не так просто добратися до верхньої по лицi, вона пiд самою стелею. Я лiзу на пiдвiконня - i бачу мiкроскоп. Вiй стоїть у самому кутку, за книгами. Добрий старий мiкроскоп, подарований Антенi чотирнадцять рокiв тому.
Тодi, коли ми розсипали приймачi i через це зiрвалися уроки, завуч виголосив гучну промову. В нiй згадувалися четвiрки з поведiнки i було намальовано досить переконливу картину нашого похмурого майбутнього. На закiнчення завуч заборонив Антенi робити маленькi приймачi. "Ми обладнаємо для тебе герметичний закуток у майстернi, - пообiцяв завуч. - Там, будь ласка, роби що хочеш, а без спецумов дозволяю збирати лише великi приймачi. Завбiльшки з книжкову шафу, не меншi".
З того часу Антена почав якось дивно поглядати на книжковi шафи. На автобуси i тролейбуси вiн також дивився дивно. А одного разу я помiтив, як вiн зачудовано розглядає висотний будинок на площi Повстання.
Якось, коли ми поверталися зi школи, Антена промовив:
– Знаєш, можна вилiпити такий великий приймач, що вiн одночасно виявиться i найменшим.
Я вирiшив, що Антена винайшов надувний приймач. Справдi, чому б при появi завуча не збiльшувати розмiри приймача?
Ми прийшли до Антени додому, i тут виявилось, що справа не в надувних приймачах. Антена вийняв з кишень свiй радiомотлох, попорався хвилин двадцять, потiм оголосив:
– Зараз ти сидиш всерединi трилампового приймача. Кинь книжку, адже це така мить...
Вiн був дуже задоволений з себе, а те траплялося рiдко.
– Ось, квартира замiсть коробки. Обидвi кiмнати, кухня i ванна. Це дуже просто. Були б лампи i дрiт, схему можна зiбрати з будь-яких предметiв. Бачиш квiтковi горщики? Вони замiсть опорiв...
I я зрозумiв, що Антена не жартує. Приймач насправдi великий, а мiсця не займає. Щоправда, звук був якийсь скрипучий. Антена бiгав по кiмнатах, розтягував дрiт, виймав продукти з холодильника, який також входив у схему...
Ми не стали готувати урокiв, а вирiшили поблукати мiстом, i Антена вигадував усiлякi приймачi. За iдеєю, твердив вiн, можна злiпити приймач з будь-чого. Спочатку вiн прикидав, чи вдасться пристосувати для приймача шкiльне примiщення. Тут, одначе, виникли труднощi з дахом. Антена сказав, що вiн зроблений не з того матерiалу i взагалi краще використати бiльшi об'єкти. Ми пiшли до метро - пiдбирати придатний мiкрорайон. Але дорогою Антена заявив, що нiчого не вийде: вiд транспорту i взагалi вiд лiнiй електропередач буде безлiч перешкод. Ми трохи посидiли в садочку, i Антена, щоб розвiятись, зробив приймач з чотирьох берiзок, двох лавок i квiткової клумби.
– Це все-таки бiльше за книжкову шафу, - сказав вiн. - I взагалi дрiбниця, протримається до першого дощу. Або до ранку. Роса вранцi буде. Давай послухаємо спортивнi вiстi.
Антена сидить на низенькiй лавочцi в кiнцi коридора пiд вiшалкою. В руках у нього щось на зразок мiкророяля: чорна плоска скринька з маленькими бiлими клавiшами. В протилежному кiнцi коридора, па пiдлозi, чайне блюдце з сiрим, як попiл, порошком. З порошка стирчать три короткi мiднi дротики. На порозi, вичiкувально дивлячись на блюдце, стоїть худий подряпаний кiт.
– Дистанцiйне годування диких звiрiв? - запитую я.
– Так, звiрiв, - машинально вiдповiдає Антена. Вiн старанно натискує на клавiшi: так початкуючий пiанiст розiгрує гами.
Сiрий порошок на блюдцi ворушиться, повзе вгору по дротинах, i вони вiдразу стають схожi на вузлуватi коренi... Коренi швидко зростаються, створюючи якусь фiгуру. Ще мить, порошок завихрюється i застигає.
На блюдцi стоїть ведмедик.
Я беру статуетку в руки, у неї тверда жорстка поверхня. Всерединi статуетка порожня, це вiдчувається з ваги.
– Поклади, ще не все...
Я кладу ведмедика на блюдце. Антена натискує на клавiшi - i ведмедик розсипається: знову жменя сiрого порошку i три короткi мiднi дротини.
– А зараз буде осел, - урочисто оголошує Антена. - Тобто не осел, а такий невеличкий ослик.
З'являється ослик. Досить схожий.
– Поки що лише двi програми, - зiтхає Антена. - Взагалi ж це буде цiлий набiр: Вiннi-Пух, Кролик, П'ятачок, Тигр тощо. Поки ось випускаємо ослика Iа... Можна ще примусити його ходити. Щоправда, ходить вiн погано.
Сiрий ослик, кумедно погойдуючись, повiльно йде на негнучких ногах. До нього тихо наближається кiт. Однiєю рукою я встигаю вiдштовхнути кота, другою пiдхоплюю ослика.
Здається, я здогадуюсь, як це зроблено. Сiрий порошок скорiше всього якийсь феромагнiтний сплав. Магнiтне поле примушує частинки порошку розташовуватись у певному порядку, спресовує їх, утворюється мiцна фiгурка.
– Майже так, - пiдтверджує Антена. - Нинi дивно - чому цього не придумали ранiше... Розумiєш, у першому приймачi Попова був когерер. Ну, така скляна трубка з залiзними ошурками. Пiд дiєю радiохвиль ошурки злипались. Виходить, принцип був вiдомий ще в минулому столiттi.
– Цiкава iграшка.
– Iграшка? - вiн здивовано дивиться на мене. - Але ж це... Але ж так можна змiнювати машину.
– Так? Ну, нi...
Я популярно пояснюю: сучасна машина, скажiмо, автомобiль, зроблена з багатьох рiзноманiтних матерiалiв. В тому числi немагнiтних.