Екваторіальні води, в яких пливе наш «Садко», здебільшого тихі. І нині тут майже штиль. Лише дрібні брижі, мов косяк іскристої макрелі, обступають судно, хвостами ляскають по його ковзких бортах.

У такт із хвилями порипують щогли. Голос їх, злившись із гулом суднових двигунів, стає найчарівнішою музикою, вином, яке одвічно п'янить мореходів.

У повітрі розлито пахощі водоростей — райкова свіжість росянистої городини… Сиза імла. Поміж хмар жевріє скалка місяця.

Напруживши уяву, на незнайомому березі можна побачити смугу коралового піску, плесо лагуни, схилені до води пальми, під якими — хатка на курячих лапках — притулилася бамбукова хижка.

Солодкий сон у тій хатині серед дрімучих джунглів, і стеблинка трави, прилипнувши до розтатуйованої щоки тубільної красуні, лишає на ній ще одну звивисту прожилку.

Я, мрійник, бачу і бамбукову хижку, і дівчину з прим'ятою квіткою в розпущених по долівці косах. А тільки та дівчина не тубілка — моя Наташа, моя незабутня Наталка, від якої я вчора одержав радіограму.

Вісточка од Наташі, від матері… Тому-то й радісно так.

Де б не був, під якими б зорями не плавав, рідний берег зі мною — я про нього ніколи не забуваю. Та й він мене, бач, пам'ятає.

А над головою (уже не на глобусі — в небі) палахкотять, квітнуть сузір'я. Піщинка у всесвіті, я почуваю себе його володарем. Бо в мені злито високе й земне, трепет серця й стрімкі помисли, жадоба пізнання й відкриттів — усе те, що робить нас окриленими й дужими.

І поки я думками витав казна-де, Кім Михайлович, Альфред і Лота, ніби малайські крамарі на «Малай-базарі», розклали знайдені речі на сидіннях лакани.

Круг із знаками зодіаку лишався у мене в руках. Я його уважно розглядав. Розглядав, не перестаючи дивуватися майстерності й умінню незнайомого астронома-навігатора.

Стародавні люди вміли читати карту зоряного неба, орієнтувалися в просторі за світилами… Із сивої давнини дійшли до нас висічені на кам'яних брилах астрономічні календарі народу майя, клинописні таблички шумерів, начерк руху планет, про які, отже, тоді вже знали чимало корисного.

Мореплавці сонячного сходу полінезійці-маорі, долаючи багатотисячні відстані, теж звіряли свій шлях за зірками.

І цей дерев'яний круг із знаками зодіаку, що його я зараз тримав, не що інше, як навігаційне наочне приладдя остров'ян Носі Мазави. От тільки невідомо, чи користуються ним сьогочасні тубільні мореплавці. Принаймні розташування навігаційних зірок на ньому чітке. Нанесені вони точно, отож тому, хто вирушає в далеку морську мандрівку, можуть бути надійним дороговказом.

Серед безлічі інших зірок я впізнав Скорпіона, Орла, Єдинорога.

— Вовк, Гідра, Рись, Змієносець, — водячи пальцем по дерев'яних пуп'янках на крузі, називав я.

— А Зайця там нема? — глузливо запитав Альфред.

— Чого ж нема — є,— відповів йому. — Ось, поглянь!

І я підсунув Альфредові навігаційний прилад тубільців.

Знизу, в правому секторі неба, біля сузір'я Великого Пса, була вирізана одна велика — здається, першої величини — і кілька менших зірок.

— Оце і є твій небесний тезко — сузір'я Зайця, — знаюче сказав я. Муштра, яку мені довелося пройти під началом штурмана Meгeровича, марно не минула — дечого з навігації навчився.

— Зро-зу-мі-ло… — вислухавши мене, якось загадково мовив Альфред і відразу додав: — Видно, нашому братові, зайцю, так уже на роду написано — на землі й на небі жити в оточенні вовків, гідр та великих псів.

— Ти що — вважаєш нас, своїх друзів, хижаками?

— Я цього не сказав. Просто названі тобою сузір'я викликали деякі роздуми, — почав він виправдовуватися.

— Філософів-базік тепер хоч греблю гати, — осудливо поставився до нашої розмови Кім Михайлович. — А ви, хлопці, менше мудруйте та більше робіть, — кинув він сердитий погляд на Альфреда, який сидів звісивши ноги у воду.

— Золоті слова! — не зрозумівши докору на свою адресу, відказав Заєць. — Їх слід би викарбувати на нашій лакані. «Менше мудруйте — більше робіть!»— проголосив він піднесено. — Це, скажу я вам, чудовий девіз і стимул.

— Особливо для таких торохтіїв, як ти, — не втримався я.

— Годі!

Розуміючи, що йдеться до сварки, Кім Михайлович урвав наші теревені. І, переводячи розмову на інше, сказав:

— Це таки, друзі, ритуальне майно. Хоронячи небіжчика, остров'яни, які вірять у потойбічне життя, поклали йому в човен усе необхідне. Так, до речі, робили й наші далекі пращури, скіфи-степовики: коли помирав воїн, у могилу клали стріли й меч, хліборобові — серп чи косу, а вершникові — збрую.

— Істинно так! — підтвердив командирові слова Заєць. — Прочитай, да Гама, книжку археолога Мозолевського «Скіфський степ». Ти, неук, знайдеш у ній багато цікавого про свої степи.

Альфред знає, що я степовик, і я йому вдячний за пораду.

Хтозна, чи скористався б на тому світі покладеними у човен речами тубільний небіжчик, а от нам вони стали в пригоді. Маючи риболовецькі снасті, ми певні, що з голоду не помремо, хоч би скільки довелося блукати в океані.

Того ж таки дня полагодили кермо та зашпаклювали днище, хоч і намучилися страх. Адже щілини утворилися на стиках пазів, були непомітні, і це ускладнило роботу…

Ми, гнані бурею, тепер далеко в океані.

На другий день після втечі з Носі Мазави над островом, незважаючи на сильні пориви вітру, кілька разів пролетів патрульний вертоліт. Він, немов павук на невидимій павутині, завис над джунглями в тій частині суходолу, де ще недавно янкі ловили тубільців. Вертоліт обігнув берег з боку Драконової скелі і зник на сході, за пасмом пологих гір.

Ми його добре бачили, та нашої лакани в переораному хвилями океані, мабуть, не було видно. Інакше б переслідувачі від нас не відстали.

І ось ми на волі. Ніхто не гониться, не доганяє. А все ж вітрило ставити побоялися.

— За такої погоди воно, звичайно, помчало б нас, як на крилах, проте напинати ранувато, — розпорядився Кім Михайлович. — Нечестивці можуть помітити, — пояснив він. — Відпливемо далі, тоді випробуємо сплетені Бараратою циновки. Хоч, правда, повної гарантії, що небезпека минула, немає.

— Чому?

— Розумієш, Васько, ще перед виходом «Садка» з рідного порту стало відомо, що американці, починаючи здійснення своєї нової ядерної стратегії, тобто розміщення в усіх кутках планети якомога більше атомної зброї, деякі райони Індійського океану оголосили для себе «життєво важливими». Отож перед носом у лакани щомиті може виткнутися підводний човен, шлях перетнути есмінець чи авіаносець, не кажучи вже про те, що тутешні води постійно контролюються з розвідувальних літаків і космічних апаратів.

— А правда, Кіме Михайловичу, — запитав я, — ніби сучасні оптичні прилади такі досконалі й чутливі, що з космосу можна сфотографувати навіть ґудзик на штанях?

— Штанів же у тебе, хлопче, немає,— посміхнувся командир.

Альфред додав:

— Так і знай, да Гама: пов'язку, яка прикриває твої стегна, уже давно сфотографовано, і знімок той вивчають у Пентагоні. Військові специ, мабуть, сушать голову над проблемою, чого це «штанцята» такі обворсані.

Я глянув на свою натільну пов'язку — вона справді скидалася на ганчірку.

— Ти б краще, Зайцю, помовчав! — присоромив Альфреда. — Скрізь пхаєш свого носа.

— Гаразд, мовчу, мовчу, — як завжди, коли я його втихомирював, підняв він догори руки.

Екваторіальні води… Хоч американці й шастають у цих широтах, проте військових кораблів ми поки що не стрічали. А от супутники літають, креслячи над головою запаморочливі орбіти. Отже, стежать, видивляються.

Що ж, ненажерам, подумав я, споконвіку всього мало. Свідчення цього хоч би й американська «діяльність» у життєво важливому для них — за тисячі й тисячі миль од США! — Індійському океані.

Спочатку янкі звили кубло на архіпелазі Чагос, збудували там аеродром для важких транспортних і стратегічних літаків. Потім розташували кілька десятків баз в Омані, Сомалі, Кенії та інших країнах, землі яких омиваються водами Індійського океану. Тепер вони, розповів нам Кім Михайлович, з шкури пнуться, аби утвердитися й на сусідніх Мальдівських та Коморських островах, у країнах Шpi Ланка, Пакистані та Бангладеш.