Почалися дебати. Міністр Моралі через раптовий приступ грудної жаби на засідання не з'явився. Він надіслав членам Верховної Думи свій інкрустований перламутром гаманець, який на Хібоко носять, прикріпивши паском позаду, всі міністри.

Гаманець засвідчив громаді, що Міністр Моралі, незважаючи ні на що, — людина надійна. І хоч Ефо-Аліандро (сестра йому скаржилася на чоловіка, який її буцімто кривдить) зятя недолюблював, все ж проголосували одностайно за те, щоб залишити беззубого многожонця на колишньому посту до нового бесалола[49] — ще на один строк.

Таким чином, як ми довідалися, міністерський пост могла обійняти людина, в якої, крім інших достоїнств, повинні бути ще й цілі зуби. Крім того, на атолі не було ще такого, щоб міністром став, скажімо, хто-небудь із простих тубільців (те, що ним згодом призначили нашого Альфреда, — чиста випадковість): у міністри вибивається лише знать — представники численної королівської родини — діти, племінники, внуки самою короля. Ось чому високий гість, що нині переступив поріг нашої хижки, здався мені схожим на Ефо-Аліандро. Це був його син від покоївки-малайки.

— Хармара-мармара! — склавши долоні, мовив Міністр Двору.

— Містер міністр Ко Ма — так його звати, — повідомив Цвяхецький, — вітає вас із щасливим початком посланого Шівою дня.

— Спасибі. Добридень і йому! — відповіли ми.

— Бартура марура Ефо-Аліандро санктуріно, краматура, — знову озвався босий міністр (прана нога в нього, помітив я, була, як і в капітана «Садка» Гордія Гордійовича, коротша).

— Містер Ко Ма запрошує вельмишановних гостей разом із ним відвідати крамницю Його Величності, де за прилавком сьогодні стоїть сам Ефо-Аліандро.

— Бартура краматура, — киваючи головою, підтвердив Міністр Двору.

— Що ж, ми не заперечуємо, — відповів Кім Михайлович.

— Ну, то й ходімо, — подав знак рукою Цвяхецький.

Ми вийшли з хижки. Ко Ма, белькочучи щось незрозуміле про краматуру та бартуру, йшов поруч, Павло — за кілька кроків поперед нас. Борода його була охайно розчесана й побризкана схожою на лак в аерозолі олією (цю складну процедуру щодня перед виходом радиста з дому робила Чебурашка) й стирчала під кутом сорок п'ять градусів до землі — ознака гарного настрою, якого Павлові не встигла зіпсувати та ж таки Чебурашка.

Спустившись із пагорбів і перейшовши вбрід дзюркотливий струмок, ми опинилися в міжгір'ї. Воно нагадувало розгорнуту, торчма поставлену книгу-лонтар, сторінки якої були звернуті до океану, на затоку та утворений самою природою пірс. Сюди причалювали шхуни, що прибували по копру, звідси вирушали в океан.

Ліворуч у скелі — чисто тобі рядок, вирізьблений на пальмовій сторінці тубільної книги, — чорніла довга, хвиляста щілина. Це й була бакалійна крамниця Його Величності Ефо-Аліандро. Вона так і звалася «Лонтар».

Ми звикли, що в магазинах вивіски вгорі, над вхідними дверима. А в цій крамниці вона була збоку, під тінистим, теж кам'яним, навісом, де валялися порожні діжки та безліч ящиків з-під різного краму.

Літери, висічені в скелі, збігали вниз, вертикально до землі. Читати їх доводилося не з початку, а з кінця, як в арабів та деяких інших народів.

— «Ратнол» замість «Лонтар», — прочитав я.

— Ти, братику, прочитав шиворіт-навиворіт. Треба ж навпаки.

— А це ось статуя злих демонів Бута й Кала, яких, щоб не було біди, слід постійно задобрювати й підгодовувати, — тицьнув він пальцем на гранітну стелу.

Двоєдиний демон Бута-Кала, притуливши ліву руку до живота, незрушно сидів на гарно орнаментованому підмурку з таким же орнаментованим скіпетром у правій руці. Його обличчя прикривала висока, нарівні в головою, маска, на якій виділявся м'ясистий — картоплина та й годі! — ніс і широко роззявлений рот.

— Ця паща, братику, — тихо мовив Цвяхецький, — пожирає все, що принесеш: рис, курчат, квіти, поросят, овочі, фрукти, гроші. Якась бездонна прірва!

— Рот демона?

— І короля та міністрів, — ще тихіше відповів чорногорець.

Унизу під статуєю, ніби строфи вірша, чорніли колонки з густо висіченими рядками. То була клятва, що її дають ті, хто стає за прилавок бакалійної крамниці Його Величності. Своїми канонами — вірою й правдою служити людям— вона нагадувала «Клятву Гіппократа», яку, вступаючи в життя, дають молоді медики.

Не обдурюй. Не лукав.

Не бери зайвого. Міряй і важ чесно!

Одразу ж після мегева відчиняй крамницю.

В туак не підливай води — скисне!

Краще віддай іншим,

Собі залиш гірше…

Але той, хто ставав за прилавок — імениті хібокські продавці, насамперед Ефо-Аліандро та його міністри, — усе робили навпаки: розбавляли вино водою, найкращі товари ховали під прилавок, непотріб старалися якомога швидше продати. Лукавили. Обдурювали. Хитрували.

Тому-то колонки з висіченими хібокськими письменами можна назвати «Клятвою Торбохвата» — в торбу хапали всі.

Ми переступили поріг приміщення. Його Величність Верховний Суддя, Покровитель пісень і Півнячих турнірів, Головний поштар, Начальник радіостанції, Володар Незалежного Коралового Королівства на атолі Хібоко Ефо-Аліандро стояв за прилавком.

Поклавши стулені докупи долоні та виваливши на масивний гранітний бар'єр свій такий же масивний живіт, від чого став схожим на Шіву, — Ефо вислуховував якогось незнайомого нам тубільця.

Він нас помітив. Осяйна усмішка майнула на обличчі короля.

— Мармара! — мовив він.

— Ефо-Аліандро запрошує,— переклав нам Павло.

Приміщення було майже квадратне й складалося з двох поверхів. Власне, другий поверх утворювала вузька, огороджена, як балкон, частоколом тераса, куди вела крута гвинтова драбина.

— Цей «балкон», — знаюче зауважив Заєць, — результат зрушення й зсуву гірських складчастих порід. Своєрідний феномен.

Тулився «балкон» до двох стін на кількаметровій висоті і нагадував собою літеру «Г». Як із капітанського містка, оглядав з нього Ефо-Аліандро свій торговельний заклад.

У стінах, аж до стелі, чорніли схожі на шухляди заглибини. В них король та його міністри, що навперемінки ставали за прилавок, тримали про запас для себе й для своїх знайомих кращі товари, виставляючи напоказ — простим остров'янам — гірші.

Ось що це був за непотріб — крам, який за безцінь придбану копру привозили сюди австралійські благодійники. Пластмасові абажури; сідла для верхової їзди; з'їдені міллю валянці; ліхтарі «Летюча миша»; патефонні голки; декоративні, застарілого зразка, електрокаміни; ракетки для гри в теніс; буклети листівок із краєвидами Мельбурна, Сіднея, Канберри, інших сучасних міст; театральні біноклі; барвисто оздоблені банки (на етикетці — триптих: отара овець на випасі; голий абориген щось їсть руками; абориген, уже в смокінгу, з виделкою в руці за розкішно сервірованим столом) з консервованими баранячими хвостами; мініатюрні решета, якими колись промисловики просівали золотоносний пісок; мініатюрні пластмасові фігурки кенгуру; бумеранги, виделки — тризубці, що ними буцімто дикуни їли людське м'ясо. І ще безліч інших сувенірів.

Товари, які залежувалися в Австралії, збували в глухомань, на далекі, забуті богом і людьми острови. І хоч тут вони теж були непотрібні, все ж тубільці їх купували. Купували й відтак робилися боржниками Ефо-Аліандро (театральний бінокль, наприклад, коштував сто «ефорінок», сідло — двісті тридцять: щоправда, ні театру, пі коней на атолі Хібоко не було).

Один із таких боржників, тубілець Матик-Матик, стояв нині перед королем. Жестикулюючи, як диригент, руками, він щось королю доводив: просив, обурювався, плакав. Ефо був невблаганний.

А трапилося, як нам пояснили, таке. Старий рибалка Матик-Матик, в якого п'ятеро діток, не раз і не два брав тут сіль, солодощі, консерви, інший крам. Купував і відразу ж розраховувався, як те заведено на атолі, перламутровими, з ослине вухо завбільшки, кружальцями — грошима «ефорінками», що їх випускав король. І ось — на тобі! Виявляється: Матик-Матик — боржник. Про це свідчать, заявив йому нині Ефо-Аліандро, записи в інвентарній книзі, зроблені рукою кількох міністрів, в яких Матик-Матик нібито брав у борг товари.