— Скажу тобі, братику, я й сам уже думав про це. Може, справді, ті гази йдуть із кораблів? Багато разів траплялося, що люди на атолі непритомніли, як тільки пропливали невідомі кораблі. Але бувало й інакше — ніяких кораблів не було, точніше — ніхто з хібокців їх не бачив, а все ж люди ніби божеволіли.

Ми підійшли до берегової споруди — зсередини війнуло затхлою вологістю.

— Що це за брила? — спитав я в чорногорця.

— Не знаю, братику, — відповів він. — Кілька років тому тут працювало багато людей. Спеціалісти були з Австралії й Сполучених Штатів Америки. Кораблі стояли он за тими рифами, — показав він в океан на білу торочку коралів. — До речі, на будівництво був завербований дехто і з наших остров'ян — здається, й сини Матик-Матика.

— А чого ж не кінчили споруди?

— Хтозна, — розвів руками Цвяхецький — Ефо-Аліандро натякнув, що американці буцімто не змогли про щось домовитися з Австралією (атол Хібоко, як ви вже знаєте, нібито володіння Австралійського Союзу). От американці й припинили поки що будівельні роботи. До речі, зізнаюсь: нашому королю від американців тоді перепали не лише подарунки — пневматична багатозарядна гвинтівка, магнітофон, леза, — а й кругленька сума. Долари ті він поклав в один з австралійських банків.

— І ти бував тут, коли велося будівництво?

— Аякже, — відповів чорногорець. — Один спеціаліст… Стривай, стривай, братику, як же його звали? Ага, пригадав, містер Бетлер. Він ще дав мені пачку духмяних цигарок «Кент».

— Містер Бетлер?

— Так.

Ми з Кімом Михайловичем перезирнулися.

— А ви що — його знаєте?

— Трохи.

— От який тісний світ! — вигукнув чорногорець. — Недарма мій покійний татусь говорив: гора з горою не сходиться, а люди — сходяться.

— Аби-то тільки люди, брате, — зауважив Кім Михайлович. — Іноді на шляху людей стрічаються звірі.

Павло, не зрозумівши, до чого він веде, лише закліпав очима.

— Кіме Михайловичу, Кіме Михайловичу! — хвилюючись, сипонув Заєць, коли ми повернулися з Сунуту. — Ви нічого не знаєте… Ой, тут таке було! Знову зчинилася магнітна буря. Багатьох звалила з ніг. Його Величність Ефо-Аліандро знепритомнів, ще й досі лежить без тями. Міністр Вина й Правопорядку розпорядився: завтра знову всім іти до жертовника (Матик-Матика послано вже ловити голубів). Будуть задобряти злих духів. Тубільці вважають, що то демони розгнівилися й наслали на них лихо.

— Знаємо, Альфреде, — відповів командир. — Знайома буря…

— Ми її теж відчули, — додав я.

Альфред був стривожений і засмучений.

— Ти якийсь сьогодні не такий, — звернувся до нього я. — Неприємність по службі чи вередують королівські дружини?

— Ні,— невпевнено відказав Міністр Двору. — Мене, Васько, збираються знімати з поста.

— А що ж таке? — перепитав я. — Ти, здається, сумлінно виконував обов'язки. Більшість дружин короля задоволені, діти — теж.

— От через них, капосних жінок, мені й неприємності! — розпачливо вигукнув він. — Вони ж мені вибили зуб, а без зубів міністр на Хібоко — не міністр.

Я засміявся так, як уже давно не сміявся.

— О-ох, Альфреде, — втираючи сльози, мовив. — Ну, чого ти, дурний, переживаєш? Будемо разом пасти кіз.

— Тобі, да Гама, цього не зрозуміти, — не перестаючи сумувати, сказав він. — Той, хто хоч раз був міністром, уже не може виконувати чорнової, не міністерської роботи. Ти кажеш: пасти кіз. А ти подумав, що це передовсім б'є по моєму самолюбству? Вчора я ще був міністром, а сьогодні — козопас. Ганьба!

— Та яка ж це ганьба? Отямся! — щиро обурився я. — Молоко пити так усі охочі, а як пасти кіз, то відразу в кущі? Ні, голубе, — перейшов я у наступ. — Ніяка праця на землі не ганебна, навіть якщо вона непримітна. І потім, ти ж сам ламався, як ячний пряник. «Та ми… та я…» — говорив, коли тебе призначали Міністром Двору.

— Звикаєш, Васько, ох звикаєш, і важко потім сходити з орбіти. Дійшло ж до того, друже, — він став напрочуд демократичним, — що з прилавків крамниці Його Величності наказали позабирати мої дерев'яні фігурки.

— Ось тобі батіг, хлопче, — подав я Альфредові знаряддя козопаса. — Бери мерщій і не скигли, бо поки люди п'ють молоко і їдять м'ясо, наша проста праця для них необхідна.

У Зайцевих зітханнях минула ніч. Благословилося на світ. І от…

Цілий божий день ганялися тубільці за злими духами. Ще звечора вулиці й хижки покропили святою тіртою. Так зветься свята вода. А коли розвиднилося, всі подалися до жертовника, де лежали смажені поросята, прикриті зверху дикими голубами.

Пролунали звуки кулкула — і люди кинулися врізнобіч. Кричали, били в бубни. Бігли стрімголов, зазираючи в кожну хижку, під кожне дерево, так ніби там насправді сховалися злі духи Була й Кала.

Ми за тими привидами ганятися не захотіли: Лота поралася в хижці по господарству, Барарата відпочивав. Заєць, убитий горем, лежав на циновках, уп'явшись поглядом у стелю та спостерігаючи, як там — це заспокоювало розсіпані міністерські нерви — повзають невеличкі, домашні ящірки.

А ми з Кімом Михайловичем пішли до Цвяхецького на радіостанцію. Він же запрошував послухати новини.

Паша ждав.

— Заходьте! — і його борода хитнулася, мов пальма од вітру.

— У тебе тут якийсь нелад, — глянув я на перевернуті стільці та зібгані циновки.

— Заглядали ж марновірні діти природи й сюди, шукали злих духів. Сам Міністр Вина й Правопорядку навідався.

— Ото я й бачу, що після міністра Правопорядку лишився такий безпорядок!

— Чебурашка — це її обов'язок — поприбирає. До речі, що ви п'єте о цій порі? — запитав він, підходячи до ящика, який був у нього замість бару. — Кокосове молоко чи воду?

— Воду.

— От і добре, — зрадів чорногорець, дістаючи кокосові черпаки та наповнюючи їх водою. — Пийте, братики, на здоров'я. Я теж покуштую туака, — і він присмоктався до пузатого горіха з пальмовим соком.

— Спасибі тобі, Пашо, за частування, — подякував Кім Михайлович. — Та ми прийшли з іншого приводу.

— Чи не для того, щоб я поклопотав перед королем за Альфреда? Якщо для того, то справа, скажу, безнадійна: зуби ж у Зайця вибиті і вже не виростуть. А король без дозволу бесалола не має права залишати беззубу людину на міністерському посту.

— А Міністра Моралі? — згадав я, що в того теж не було жодного зуба мудрості.

— Хе! — засміявся Паша. — Що ж ти рівняєш шило з милом? Він же як-не-як зять короля. Крім того, це — виняток. Отож доля вашого Зайця вирішена — портфель Міністра Двору не сьогодні-завтра в нього відберуть.

— Зате ніхто не відбере в нього батога козопаса. А Зайцеві я його вже вручив.

— Мудре, соломонове рішення! — погодився Цвяхецький. — Проста праця облагороджує..

— Пашо, — озвався Кім Михайлович. — Так ми прийшли не щодо Зайця — нумо, брате, настроюй свій радіоприймач. Послухаємо — вік не чули! — що діється у світі.

— Ти ж обіцяв.

— Обіцяв, Васько, обіцяв, — узяв він мене за плечі.— Хвилиночку, — і Цвяхецький підійшов до радіоапаратури.

Сів на високий стілець, як дзига, завертівся. Таке робив і радист «Садка» Максим Роскошний. «Їм що, радистам, усім муляє?» — подумав я.

Хижка сповнилася знайомим писком, ніби ми потрапили в інкубатор, де кишіло курчатами. Ефір був насичений голосами.

— Здається, Сідней. Ви знаєте англійську — слухайте! — подав він навушники Кімові Михайловичу.

Командир надів на голову дужку — і навушники, немов чудодійні крила, перенесли його з Хібоко в далекий, тривожний світ…

Ось чим жило людство в наші многотрудні дні на прекрасній планеті Земля. Повідомлення радіостанцій:

«Сан-Франціско. Виступаючи недавно з промовою, шеф Пентагону, міністр оборони США Каспар Уайнбергер наголосив на тому, щоб дедалі більше втягувати в орбіту американської політики Японію й Південну Корею, зміцнювати узи партнерства з Австралією і Новою Зеландією, підтримувати країни — членів АСЕАН.[62] Це означає,— сказав Уайнбергер, — що американська всепереможна сила прокладає собі дорогу далі й далі на просторах Великого океану та в країнах Південно-Східної Азії. Якщо так можна сказати: американському кораблю не страшні ніякі хвилі — він іде напролом».