Що правда, то правда — був такий гріх. Піймавши цапа за бороду, я сідав на нього, як бувало в дитинстві, і мчав від тирлища аж до приліску. Знічев'я, звичайно.

Через це королівські цапи мене боялися, і як тільки я до них наближався, мекали й кидалися навтіки.

Хто про це доповів Міністру Вина й Правопорядку, не знаю. Здогадуюся, що один непримітний, який удавав із себе дурника, свинар. Він чомусь давно викликав у мене відразу. Чи не тому, що тільки вважався свинарем, б'ючи байдики (щоправда, з королівського столу одержував ласий кусень)? Бо і годував свиней, і чистив сажі старий, знедолений Матик-Матик та інші тубільці.

Одного разу, прямуючи повз свинарню, я побачив під тінистим деревом того плюгавого чоловіка. Треба мені було, звичайно, пройти мовчки. Так ні — якийсь біс підбив озватися!

Щоб допекти тому ледарю, я, порівнявшись із ним, притулив до вух розчепірені долоні й по-свинячому захрюкав.

Ось відтоді й заварилася каша. Коли треба й коли не треба, почали доповідати про мене в королівську резиденцію.

Мені здавалося, що нижче свинопаса — посада, на яку мене перевели, дякуючи тому ж таки плюгавому чоловікові! — опуститися не можна. Але я гірко помилявся. Міністр Вина й Правопорядку, довідавшись, що я погано переношу морську хворобу, змусив мене разом із Матик-Матиком та його сином Куде щодня виходити в океан на полювання морських корів.

Не дивуйтеся — кажучи так, я не помиляюся — саме так, морські корови! Воно, звичайно, справжніх морських корів, інакше — стеллерових, що їх відкрила експедиція Берінга, давно винищили. У наші дні морськими коровами звуть ссавців дюгонів, чи то сирен, які водяться в тропічних морях, неподалік від узбережжя, там, де багаті випаси.

Завдовжки дюгонь три метри, вага до двохсот кілограмів. Вони табунами пасуться на невеликій глибині, здебільшого — вночі. Удень, звісивши голову та, ніби руки, простягши видовжені ласти, відпочивають. Сплять біля самої поверхні океану, серед морської трави й водорослин.

М'ясо дюгонів смачне, а з досить еластичної й товстої шкіри виготовляють різні вироби. Б'ють їх гарпунами і ловлять сітями. Проте не шкіра й не м'ясо ваблять мисливців. Найцінніше в морських корів… сльози, краплинки жиру, що збираються в куточках очей і течуть, коли поранена корова плаче.

Ці сльози — справжні перлини. Зібравши в кокосові «глечики», їх, мов парфуми, розливають потім у невеличкі пляшки і продають. У країнах Південно-Східної Азії ціна на коров'ячі сльози дуже висока. І — не дивно: сльози морської корови допомагають — переважно чоловікам! — від нерозділеного кохання.

Ось я й підійшов до того, чого Матик-Матика, мене й Куде змусили ловити морських корів.

У Кораловому Королівстві рідко траплялося, щоб міністри між собою не ворогували, а дружити — взагалі не дружать. Одначе Міністр Вина й Правопорядку та Міністр Моралі, як не дивно, приятелювали. Цьому була своя причина. Коли одного разу перевірили королівські погреби й виявилося, що запаси пальмового вина — туака — катастрофічно зменшилися, підозра (і не без підстав!) впала на Міністра Вина й Правопорядку. Тоді-то, на одному із бесалолів, свого колегу виручив Міністр Моралі. В свою чергу, коли постало питання — лишатися Міністру Моралі на посту чи ні, «виннячий» шахрай, Міністр Правопорядку, прийшов йому на допомогу.

Людина ніколи не знає, де й коли на неї чатує лихо. Бо якби в Міністра Моралі відібрали тоді портфель, то удар він би сяк-так переніс, як його переносять усі колишні міністри. Горе підкралося з іншого боку: остання, четверта дружина Міністра Моралі — молода, вродлива малайка — аніскілечки не любила свого товстуна-чоловіка.

І тоді-то бідний Міністр Моралі звернувся до свого дружка — Міністра Вина й Правопорядку, щоб той допоміг — наказав зібрати для нього побільше коров'ячих сліз.

Вибір припав на нас — на мене, Матик-Матика та його сина Куде. Узявши гарпуни й сіті, звечора відчалили з Паону.

Підступи до цього острова, як і до Бунуту, — в коралових рифах. Деякі з них оголені. Вони чорніють пласкою смугою над поверхнею океану, де завжди вирує пінявий прибій. Та більшість рифів невидимі, покриті кількаметровою товщею води.

Коралові поліпи звели химерні вежі й палаци, вимурували гроти й тунелі, на яких погойдуються хащі водорослин та морської трави.

Ось у цих місцях і пасуться дюгоні. Тут же вони й спочивають.

Човен петляв між коралового лабіринту. Нарешті ми обминули підступний риф і наблизилися до мису, який так і звався: мис Сирен, або Дюгонів.

Це було пасмо давно відмерлих і скам'янілих коралів, яке, ніби морські корови, витикало ковзкі, коричнюваті морди з океанської безодні.

Ліворуч, на одній із пласких брил, височів зроблений кимось, схожий на сидіння, що його мостять рибалки, пристрій: над водою впоперек товстих пальмових стовбурів було покладено вузький настил. На цьому сідалі хібокці й підстерігали сирен, коли ті паслися серед густотрав'я.

Хитнувшись на хвилі, наш човен, ніби в док, заплив під дерев'яне сідало. Прив'язали його до палі, вилізли на бамбуковий поміст.

Сходив місяць — волоокий, неквапний. Від його затуманеного погляду все довкола стало якимсь загадково-імлистим, світлим: вода, скелі, торочка далеких рифів.

Місячне сяйво захлюпало й нас. Червонава повінь. Живе срібло… Закралася думка, — що ми — не ми, а пришельці з інших світів.

Та й то правда. Троє майже голих незнайомців серед океану. Стоять, вдивляються у посвітлілу безодню. Зовсім незвична, навіть казкова картина. А якби ще знали, чого ми тут, сказали б: чаклуни або божевільні. Тому що більшість людей на землі навіть не здогадується, що є сльози морської корови, як їх збирають та для чого вони.

Вода забулькала, спухирилася й то тут, то там стала пагорбитися, ніби спіднизу її хто виштовхував. І ми побачили виткнуті, темні ласти й такі ж темні голови. То були морські корови. Щоб удихнути повітря, вони піднімалися з підводних пасовиськ на поверхню.

Матик-Матик кинув гарпун, а Куде — сіть. Не влучили, мимо. І сирени зникли в океанській глибині.

Так повторилося багато разів, аж до ранку. Та ось пощастило: старий тубілець вдало метнув гарпун, а син його тим часом кинув сіті.

Ми давно перейшли з бамбукового настилу у відв'язаний човен. Заарканена корова, в тіло якої уп'явся метал, сіпонула за линву, і човен помчав від скелі. Він мчав так швидко, що у вухах свистів вітер. Але дедалі рух стишувався — зранена сирена вибивалася із сил.

Тоді Куде почав вибирати линву, човен опинився поряд із морською коровою. Бідна істота! Пручаючись і не в змозі вирватися, вона не мукала, як я гадав, а свистіла й ніби хекала. Той свист і те жалібне хекання краяли мені душу. Навіщо ж бо нищити тих, хто не завдає шкоди? Щоб якийсь пузатий міністр напився сліз безневинної жертви? Така бездушність і жорстокість! Я сам, як корова, крадькома заплакав.

Сирена майже притихла, важко дихаючи та раз у раз витикаючись із води. Очі в неї були заплакані, і Матик-Матик підставив до них кокосовий черпак. Краплина за краплиною стікала на дно черпака чудодійна рідина.

Не знаю, що там говорили між собою батько й син — мови ж хібокської я не розумів, — але раптом Куде рубонув сокирою по линві, і морська корова з гарпуном зникла в океані.

— Я більше не хочу! — крикнув я. — Відвезіть мене на берег. Нехай той пузатий міністр полює сам — із мене досить.

Але моїх слів тубільці не зрозуміли, сприйнявши їх, мабуть, за вияв радості.

— О Васка, Васка! Імпобаба хана-хана![64] — поплескуючи мене по плечу, вигукував Матик-Матик.

Куде. сидів на веслах, спрямовуючи човен до знайомої скелі.

Розвиднялося, океан лежав тихий, широкополий, мов лан.

Тубільці й не збиралися додому. Вони довкруг розставили сіті, сподіваючись на здобич. Ну що мені лишалося робити? Вплав до берега все одно не добратися, і я сів на скелю, відвернувшись од сітей, жорстокого знаряддя вбивства. Черпак зі сльозами стояв у заглибинці поряд. Щоб не помітили тубільці, я його підняв і… Сльози були такі солоні й нудотливі, що я мало не задихнувся.