Кореспондент американського інформаційного агентства ЮПІ. У мене до містера Луніна два запитання. Перше. Ви впевнені, що господарі підводних об'єктів «Мурена» й «Баракуда» були не нафтовики компанії «Шелл», а ті, про кого ви говорите, тобто — посланці Пентагону? Друге. Як із вами поводилися мої необачні земляки? Ваше враження й думки з цього приводу?

Кім Михайлович Лунін. Як я вже сказав: нафтодобувачі буржуазних країн, звичайно ж, люди жадібні, але, мабуть, не так вишколені на звірствах, як ті, хто, готуючись до атомної війни, проводить злочинні експерименти на людях у глибинах океану й на далеких островах. Та й схожі ті експериментатори на нафтовиків, вибачте за порівняння, як я на кіноактора Бельмондо (сміх у залі).

Ви запитуєте, як ваші земляки з нами поводилися? Скажу, і це можуть підтвердити мої товариші, поводилися з нами Ваші земляки, пане кореспонденте, як гітлерівці з в'язнями у концентраційних таборах.

(Обурення в залі, вигуки: «Ганьба!»)

Я майже не пам'ятаю тих лихоліть, коли гітлерівці на землі сіяли смерть, — був малий. Але біль і горе, що обпекли серця, передаються з покоління в покоління.

Батько мій загинув улітку тисяча дев'ятсот сорок п'ятого на Курилах, звільняючи від загарбників радянський острів Шумшу. А ще навесні того року він добивав фашистську нечисть у Європі.

Збереглася фотографія: батько мій на Ельбі. Його обнімають американські, такі ж молоді, як і він, солдати… Як прикро, що спільно пролиту кров у боротьбі з фашизмом, ваші, пане кореспонденте, зарозумілі вожді-мілітаристи вважають уже не кров'ю — водою. А кров людська не водиця! Попіл жертв Освєнціма, Майданека, Сонгмі[66] не схолов. Він стукає в наше серце!

(Оплески в залі, вигуки схвалення).

Кореспондент «Санкей Сімбуп» (Токіо). Які вони на вигляд, людинориби, з якими Вам довелося спілкуватися на підводних об'єктах «Мурена» й «Баракуда» та в секретній лабораторії скелі Голова Дракона? Чи схожі на каппів, про яких розповів класик японської літератури Рюноксе Акутагава?

Кім Михайлович Лунін. Людинориби — це звичайні, нещасні люди, з яких американські експериментатори роблять безмовних прислужників для здійснення своїх агресивних намірів. Чи схожі вони на японських міфічних каппів, питаєте? Хтозна, не можу цього сказати. Каппів не стрічав. Але що доля людинориб така ж нещасна, як і японців, хто був у Хіросімі й Нагасакі під час вибуху атомної бомби, — незаперечно й поза сумнівом.

(Оплески в залі).

Кореспондент «Ейша Мегезін» («Журнал Азії», Гонконг). Як плавають людинориби, чим вони живляться, як дихають?

Кім Михайлович Лунін. Вас цікавить, як я зрозумів, не доля нещасних людей, а технічний аспект сумнівних експериментів?

Кореспондент «Ейша Мегезін». Так.

Кім Михайлович Лунін. Шкода, що представників преси менш за все непокоїть доля покалічених американською вояччиною людей! Ну, а оснащення підводних плавців, гомо акватікус, чи то людинориб, — загальновідоме.

Сам я за фахом підводник і міг би докладно розповісти про оснащення людинориб. Але, цінуючи час присутніх у цьому залі, скажу тільки, що американському дослідникові Бонавентурі вдалося створити штучні зябра, які з морської води видобувають кисень і перетворюють його в газову суміш, необхідну людині для дихання. Тепер штучні зябра заміняють під водою акваланг.

Що й казати — чудовий винахід! Але геніальне було й відкриття — розщеплення ядра атома, коли людина знайшла дорогу до атомної енергії. Не хтось інший, а саме американці мирний атом першими одягли у військовий мундир. Вони й новий винахід — штучні зябра, які відкривають перед людиною доступ у небачений підводний світ, використовують для своїх загарбницьких намірів. Така моя відповідь на поставлене Вами запитання.

Кореспондент газети «Таймс» (Лондон). Чи є свідки, які б, крім вас трьох, могли підтвердити, що скеля Голова Дракона — не платформа, з якої ведеться глибоководна розвідка нафти компанією «Шелл», а пристановище американських військових спеціалістів і що на ній експериментується приживлення людині штучних зябер?

Кім Михайлович Лунін. Так, є. Це — сімнадцятилітня мальгашка Лота Анівона, тубілка з острова Носі Мазава. Експериментатори силоміць вивезли її на скелю Голова Дракона, і дівчина тривалий час була там лаборанткою. Кілька днів тому Лота з своїм чоловіком Ваботе Бараратого, залишивши Порт-Дарвін, на малайській риболовецькій шхуні вирушили до острова Бонго Бе, де колись жили її батьки і де тепер молоде подружжя сподівається оселитися.

Кореспондент «Піплз уорлд» (Сан-Франціско, США). Ви твердите, що острів Носі Мазава перетворено на американську військову казарму і що доля його тубільного населення така ж гірка, як і острів'ян тихоокеанських атолів Бікіні й Кваджалейн. Чи є свідки цих, як ви кажете, нещасливців із Носі Мазави? До речі, мій англійський колега Кріс Шеппард із «Нью Інтернешнліст» недавно повернувся з Маршаллових островів, де збирав матеріал про атол Квайджалейн, атол, який використовується нами, американцями, для захисту від загрози атомного нападу і як мішень при випробуванні відомих ракет «MX» з високою точністю влучення. На його думку (та й мій земляк і колега Шапіро твердить це), становище тубільців на атолі не таке вже й катастрофічне.

Кім Михайлович Лунін. Відповідаю на Ваше запитання. Так, колись квітучий і мирний індоокеанський острів Носі Мазава, як і сусідній з ним Дієго Гарсія, став американською казармою. Свідки людського нещастя на ньому? Та всі тубільці, яких посланці Пентагону вивезли з острова, і ті, хто мов звірі, блукає нині в джунглях.

Один із тих знедолених остров'ян — чоловік Лоти Анівони, про якого я вже згадував, Ватобе Барарата. На решту поставлених Вами запитань, зокрема про «щастя» тубільців жити під прицілом американських ракет «MX» на заражених радіоактивністю атолах, відповідати не буду. Дивуюся: як Ви, людина молода, що, мабуть же, хоче жити, так легковажно й спокійно говорите про те, що болить народам світу — про ракетну зброю та згубу, яку вона несе? Невже в Сполучених Штатах усі втратили здоровий глузд? І невже там сподіваються, що атомна війна принесе народові США благополуччя і що її можна виграти? В це не можна повірити! Людської крові й сліз хочуть не прості американці, не трудова Америка, а звірі в подобі людини — палії, мілітаристи, які наживаються на чужому лихові.

Але нехай затямлять (напишіть про це!): руки в них усе ж короткі і, якщо дійде до того, вони їх позбудуться.

Минуло кілька годин, а прес-конференція ще тривала. Питання сипалося одне за одним. Їх ставили, крім згаданих уже, кореспонденти сіднейської газети «Сан», сінгапурської «Стрейтс таймс», японської «Асахі» та «Ейша Пасіфік Ком'юшіті».

У запитаннях кореспондентів європейських інформаційних агентств — віденського ОПЕКНА, женевської «ВУА Уврієр» та лісабонської «Кадернуш ду Терсейру Мунду» була занепокоєність тим, що американська мілітаризація Індійського океану впливає на стабільність миру в усьому світі.

Представник радянського посольства в Австралії Євген Лук'янович, Кім Михайлович, капітан «Садка», інші товариші дали на поставлені запитання вичерпну відповідь.

Власний кореспондент «Правды» в Австралії О. Скалкін, що також був присутній у залі, згадавши недавню публікацію сіднейської газети «Сан» та журналу «Омега» про загадкові споруди з бетону на острові Носі Мазава й Різдва — споруди, які, з'ясувалося, поставлені американцями для ведення підводної розвідки, — попросив, щоб ми розповіли про об'єкти з бетону на хібокському острові Бунут, що їх ми бачили.

Мене здивувало й насмішило запитання кореспондента американської газети «Дейлі Уорлд».

— Містер Гайоффой, — звернувся він до мене. — Скажіть, Ви давно захоплюєтеся кінним спортом? Коли Ви заходили до залу, я помітив, що у Вас ноги криві, як у кавалериста.

А, щоб ти скис! — посміхнувся я. Проте відповів (а то ще напишуть, пустять поголос по світу, що я, син степів, Василь Гайовий, гордую й неввічливий).