4. БЛИСКАВКА В ПРОВУЛКУ

Вони йшли назад, наближаючись до центральних вулиць столиці. Обоє мовчали, замислені. Марта тривожно міркувала: справді, яким чином зможе Сивий Капітан визволити її батька з кам’яних мурів Сан-Сальвадора, цієї неприступної фортеці фалангістської поліції? Але ж він сказав, що врятує батька, сказав! Значить, він може, бо інакше б не говорив… Та коли ж це буде?..

В Олеся роїлися інші думки. Мало того, що він був просто пригнічений усім почутим від Фредо Вікторе і на що в нього самого аж ніяк не могло знайтися гідної відповіді, — його непокоїло ще й інше. Як він наважиться передати все це Капітанові? Які б слова він не підібрав, усе одно суть лишається тією самою: Фредо Вікторе відкинув пропозиції Капітана. І хоч він і підкреслював, що висловлює лише свою особисту думку, — не могло бути ніяких сумнівів, що підпільний комітет ствердить ту відмову… А може, ще щось вийде, якщо Капітан погодиться зустрітися з Фредо Вікторе? Може, вони дійдуть якоїсь згоди? Та ні, й на це в Олеся було дуже мало надії, бо надто вже різними були ці двоє людей, протилежні своїми характерами, як вогонь і крига…

Раптом заглиблений у свої міркування Олесь почув чийсь басовитий окрик:

— Що це за безладдя таке? Ану, стійте!

Перед ними стояв високий, огрядний офіцер в якомусь, мабуть, високому чині, про що свідчили золоті нашивки на його мундирі. Офіцер аж сопів од люті, його очі роздратовано виблискували, товсті руки впиралися в боки. Він владно кричав:

— Хіба личить членам загонів фалангістської молоді подавати приклад такої непошани до офіцерів? Неподобство! Пробігають повз офіцера армії, не віддаючи йому честі! Це що ж таке? Можливо, ви мене не помітили? — І він гордовито випнув уперед залиті золотом груди й хитнув блискучою каскою.

Це було вже серйозною неприємністю. І Олесь, і Марта знали, що роздратований офіцер міг затримати їх і направити з першим зустрічним поліцаєм до найближчого штабу ЗФМ — для накладення стягнення…

— Де ваші берети? Чому порушуєте форму? — аж кипів офіцер. — Відповідайте!

Думки Олеся стрибали, мов у лихоманці. Що робити?..

— Це випадково, пане офіцер… — заговорив він, нарешті, якнайсмиреннішим тоном. — Ми щойно вийшли і…

Але офіцер навіть слухати не хотів.

— Ідіть зі мною, — наказав він, перебиваючи Олеся. — Якого ви загону?

Ще гірше? Що сказати?

— Сорок другого, — випалив Олесь перше, що майнуло в голові.

— Сорок другого? — перепитав офіцер, недовірливо поглядаючи на юнака. — Гм… щось я вас не пам’ятаю, хоч саме вчора провадив там огляд. Мабуть, брешете, аби вислизнути, щоб вас не покарали!

Коли б він знав!..

— Ну, ідіть зі мною, — знов наказав офіцер. — Зараз усе з’ясуємо. Зі мною жартів не буде. Я вам обом покажу, що таке дисципліна!

Кінець, кінець! Остаточний провал! І треба ж було назвати цей злощасний номер! Тепер їх почнуть допитувати, дізнаватися, а відповідати буде нічого… Провал, та ще й який!

У відчаї Олесь озирнувся. Офіцер, мабуть, щоб скоротити шлях до штабу ЗФМ, вів їх через якийсь провулок. Ні попереду, ні позаду нікого більше не було. Лише на тому боці провулка якийсь робітник у кепці байдуже дивився на них, чухаючи потилицю.

"Хай буде, що буде!" — раптом вирішив Олесь.

Швидким рухом він вихопив з кишені довгасту плескату коробочку, яку дав йому перед виходом з «Люцифера» Сивий Капітан. "Це серйозна зброя, Олесю. Користуватися нею можна тільки тоді, коли вже немає іншого виходу", — так сказав Капітан. Ну що ж, зараз іншого виходу немає.

Все тривало лише кілька секунд. Олесь пам’ятав: перевести оцей малесенький запобіжник, скерувати куди слід передню частину з отвором. Потім — натиснути кнопку…

Офіцер озирнувся на нього.

— Отож, із сорок другого? Ясно, що бреше… — почав він і в ту ж мить відсахнувся. Він побачив скеровану на нього руку юнака з плескатою коробочкою, схожою на маленький пістолет з коротким дулом. З тієї коробочки вилетіло, крутячись, чорне кільце розміром з невеличку монету. Воно вдарилося об залиті золотом груди офіцера. В ту ж саму мить спалахнув яскравий виблиск, наче мигнула блискавка. І ніякого звуку! Кільце зникло в тому виблискові, розлетілося найдрібнішим порохом, мов зроблене з тонкого скла. Від нього просто нічого не лишилося. А офіцер незграбно змахнув товстими руками, похитнувся і важко поточився на землю, широко розкривши рота і безпорадно хапаючи ним повітря.

— Ось твій берет! — кинув Олесь приголомшеній усім цим Марті. — Тікаймо!

Через кілька секунд вони вже завертали за ріг провулка. Там Олесь озирнувся. Тіло офіцера лежало на тротуарі все так само нерухомо. Робітник у кепці зникав уже за протилежним рогом провулка: видно, його ніяк не приваблювала перспектива давати комусь свідчення про дивну подію, що відбулася на його очах.

Стримуючи гаряче дихання, Олесь і Марта вийшли на людну вулицю, змішуючись з перехожими…

Розділ одинадцятий

1. НОВА ПАСТКА МІГЕЛЯ ХУАНЕСА

Читач, мабуть, уже догадався, що раптовий наліт Мігеля Хуанеса з Хосе Френко на колишню квартиру Ернана Раміро по вулиці Сагасти не дав, та й не міг дати ніяких втішних для поліції наслідків. Сивого Капітана там, звичайно, не було. Пощастило знайти лише кілька старих фотографій, де був зображений Ернан Раміро таким, яким його знали товариші по роботі в фізичному інституті. Ці картки були аж надто давні, навряд чи вони допомогли б впізнати Ернана Раміро, якого треба було знайти і арештувати. А саме цього і не вдавалося зробити.

Все ж таки Мігель Хуанес залишив біля квартири Ернана Раміро секретних агентів. Хоч усі дані свідчили за те, що розшукуваний тут ніколи не з’являється, не слід було нехтувати найменшою ниточкою, що могла навести на слід.

Отож, залишалася тільки одна можливість — чекати появи «Люцифера» у лісі Фонтіверос.

Сама собою напрошувалася думка, що десь у тому великому лісі, мабуть, містилась база «Люцифера». Не могла ж така велика машина обійтися без технічного огляду, ремонту, заправлення пальним тощо. Тільки — де ж схована та база?

Агенти Мігеля Хуанеса обшукали весь ліс, пройшли і промацали його з півночі на південь і з заходу на схід. Ніде не було знайдено ніяких майстерень, ніяких складів, — нічого, схожого на базу!

Було від чого збожеволіти! В лісі бази немає, це факт. Але що ж тоді притягало Сивого Капітана в той ліс? Не їздив же він туди милуватися природою!.. І взагалі, де ховається «Люцифер» останні кілька днів?.. А дорогоцінний час іде, кожного наступного дня можна чекати вибуху гніву роздратованого каудільйо — слава йому! — і тоді… Про те, що станеться "тоді", Мігель Хуанес намагався не думати взагалі.

Що робити?

І Мігель Хуанес за порадою Хосе Френко дав розпорядження розклеїти по всіх містах і селах, по всіх шляхах оголошення, в якому пропонувалася велика нагорода тому, хто приставить Сивого Капітана живим чи мертвим. Та й це нічого не дало. Навіть якихось підозрілих не щастило затримати, бо ніхто не повідомляв ні про що поліцію. Іберійці читали оголошення, вигукували старанно "слава каудільйо!", якщо помічали поблизу когось з поліції чи фалангістів у їхніх чорних сорочках. Але — мовчали!

За весь час до рук Мігеля Хуанеса, точніше його вірного помічника Хосе Френко, потрапив тільки один "підозрілий": то був уже знайомий нам Педро Дорілья. Але всі допити його також не дали бажаних наслідків. Та й справді, що ж міг сказати Педро Дорілья, коли він знав про Сивого Капітана значно менше, ніж ті, що його допитували? Так чи інакше, Хуанесу не хотілось випускати з рук хоч єдиного, хто, на його думку, мав якесь відношення до невловимого і невразливого Сивого Капітана. Ось чому Педро Дорілью було передано до в’язниці Сан-Сальвадор — "до запитання", як висловився Хосе Френко. А може, він на щось буде потрібен у майбутньому? Там буде видно, а тим часом хай посидить! Звільнити завжди встигнемо, — таке було випробуване правило іберійської державної поліції.


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: