— Так, так, друже мій, нас викликає сам генерал Альдумеро да Хураніто! Півгодини тому дзвонив його ад’ютант і передав цей виклик. Більше нічого поки що не можу вам сказати, бо не знаю й сам. Міністри, бачте, не повідомляють, навіщо вони викликають. Але мені здається, що це може бути пов’язане з врученням орденів… вам, ну й мені також, — додав він, скромно опускаючи свої тьмяні очиці.
Ага, он що! Значить, Карло Кабанерос, цей старий, досвідчений лис, таки використав становище, добився, щоб і його було нагороджено орденом за успішне закінчення справи Сивого Капітана. Гаразд, Мігелеві Хуанесу не шкода, хай начальник також одержить орден, чорт з ним!
— Отож їдьмо, дорогий мій Хуанес. За чверть години ми повинні бути у міністра! А він не звик чекати…
…Солодке хвилювання охоплювало душу Мігеля Хуанеса, коли виструнчений ад’ютант міністра відчинив перед ним і начальником поліції важкі двері кабінету міністра внутрішніх справ Іберії генерала Франческо Альдумера да Хураніто. їх не примусили чекати й хвилини у великій приймальні. Ад’ютант міністра клацнув каблуками блискучих лакованих чобіт, від чого ніжно задзвеніли срібні шпори, і запобігливо, як і належить добре вимуштруваному ад’ютантові, неголосно сповістив:
— Міністр чекає на вас, панове. Прошу!
Вони ввійшли.
У великому кабінеті міністра панувала похмура урочистість. Важкі завіси на вікнах скрадали світло, товстий м’який килим на підлозі приглушував звуки. Далеко в глибині кабінету, біля протилежної стіни, височів масивний письмовий стіл, за яким сидів чоловік у гаптованому золотом генеральському мундирі. Блискуча полірована поверхня стола була залита яскравим світлом настільної лампи; в тому світлі сліпуче виблискували й золоті нашивки на грудях чоловіка в генеральському мундирі. Але вище грудей світло лампи не сягало, непроникний темний абажур залишав обличчя того чоловіка в тіні, що різко контрастувала з сяючою поверхнею стола.
Мігель Хуанес і раніше чув про цю звичку генерала Франческо Альдумеро да Хураніто. Казали, що генерал не переносить денного світла і ховається від нього за глухими гардинами кабінету; що він не любить показувати своє обличчя, яке лякає людей своїм жорстоким виразом, і тому майже ніколи не з’являється публічно, воліючи лишатися в півтемряві свого кабінету і звідти керувати величезною армією чиновників, поліцейських і жандармів фалангістської Іберії. Таким був генерал Альдумеро да Хураніто, міністр внутрішніх справ, найближча особа і помічник всевладного каудільйо.
Начальник поліції і особливо уповноважений підійшли до письмового стола міністра і застигли в шанобливій позі.
— Здрастуйте, пане начальник поліції, — пролунав із-за столу безбарвний, глухий голос, позбавлений, здавалося, будь-яких людських інтонацій. — Це й є той особливо уповноважений, який виконував доручення в справі Сивого Капітана? Е… Мігель Хуанес, здається?
— Так точно, ваше превосходительство, — з поклоном підтвердив Карло Кабанерос.
— Що ж, сідайте, панове. Е… поговоримо…
Тепер, коли очі Мігеля Хуанеса звикли до півтемряви, яка панувала в кабінеті, він мав можливість переконатися, що й справді обличчя генерала Альдумеро да Хураніто не викликало симпатії. Воно дуже нагадувало череп, обтягнутий жовтою сухою шкірою, на якій не було й сліду порості. Довга голова звужувалася вгору, тонкі бліді губи не прикривали великих жовтих зубів; і холодні колючі очі наче ховалися в глибині того черепа під припухлими повіками, лише час від часу визираючи звідти.
— Годину тому мій ад’ютант дзвонив до пана Мігеля Хуанеса, — говорив тим часом міністр, — щоб дістати потрібну мені довідку. Але пана Хуанеса не було ще в управлінні. Мабуть, пан Хуанес дещо втомився останнім часом, йому був потрібен відпочинок?
Щось у цьому голосі було явно неприємне, якийсь відтінок глузування, чи що. В усякому разі не відчувалося, щоб міністр починав розмову у вітальному тоні, хоч і говорив з тим, хто мусив одержати орден за успішне знищення невловимого «Люцифера»… Щось тут було не так. Мігель Хуанес відчув це зразу. Він завагався, не знаючи, що відповісти. Його виручив начальник поліції.
— Деякі термінові справи, ваше превосходительство, — запобігливо зауважив він. — У нашій роботі завжди трапляються несподіванки, які потребують негайних операцій.
— Так, так, — недбало мовив генерал, — несподіванки… Краще б їх було менше, ваших несподіванок, пане Кабанерос. — Його тьмяні очі гостро поглянули на Хуанеса і знову сховалися під повіками. — От про це й буде мова, якщо вже ви знайшли час відірватися від вашої напруженої праці і завітали до мене…
Думки Мігеля Хуанеса розбігалися. Він сидів у кріслі перед столом генерала і напружено розмірковував: що це значить? Може, щось змінилося, з’явилися якісь нові обставини, невідомі їм обом досі? Але що саме трапилося? І головне, що спитати нічого не можна, треба покірно чекати, доки всевладний міністр не скаже сам, у чому справа…
— Сьогодні ранком я ще раз переглянув ваші звіти, — вів далі міністр, допитливо поглядаючи то на начальника поліції, то на Мігеля Хуанеса, наче він невідривно стежив за реакцією на його слова. — Зокрема ви добре зробили, панове, що використали глибинні бомби…
Мігелеві Хуанесу здалося на мить, що все стає на місце: адже міністр нібито хвалить їх? Він навіть скромно схилив голову.
— Я тільки не певен, чи не надто потужні бомби ви вжили, панове, — продовжував міністр немовби задумливо.
"Що це значить? Як це глибинні бомби можуть бути надто потужними? — стрибали в голові особливо уповноваженого гарячкові думки. — Він глузує з нас обох! Може, він незадоволений з того, що газети й радіо надто розхвалили поліцію, волів би, щоб ті похвали йшли на його особисту адресу? Чорт їх розбере, тих генералів і міністрів, їм завжди мало слави і почестей! Оце воно й є, ось воно, пояснення!" — вирішив у думці Хуанес. Ну що ж, кінець кінцем це не так уже страшно. Хай візьме собі з тієї слави, скільки йому треба, все одно і їм щось залишиться…
— Пробачте, ваше превосходительство, мені, відверто кажучи, не ясна ваша думка, — шанобливо відізвався Карло Кабанерос. — Адже так чи інакше, а операцію проведено успішно. І той успіх…
— Та що ви мені одне й те ж торочите вже котрий раз: успіх! успіх! — раптом наче розсердився міністр. — Мені балаканина ні до чого! Мені діло потрібне, факти, ось що!
— Але…
— Мовчіть! Коли б ви працювали як слід, коли б у вас по-справжньому була поставлена служба, коли б у вас були надійні агенти й інформатори, а не мотлох, ви й самі давно вже зрозуміли б, що ніякого успіху нема. Так, так, нема! І на вашому місці, пане Кабанерос, я не робив би зараз вигляду ображеного індика! А коли ви й справді індик, то вам не слід займати далі посаду начальника державної поліції.
Іншим разом Мігель Хуанес радів би, що може бути свідком того, як хтось з великого начальства дає такого доброго прочухана його самовпевненому і пихатому шефові. Але зараз особливо уповноваженому було не до того; він добре розумів, що в цій справі начальник поліції і він сам зв’язані одною мотузкою. І те, що стосувалося Кабанероса, в однаковій мірі било й по ньому… Коли б хоч знати, в чому річ, звідки насунулася на них ця грізна хмара?
А генерал Альдумеро да Хураніто вже остаточно кинув свій до того стриманий, майже байдужий тон. Він викрикнув:
— Ага, мовчите? Ви гадали, що все так і обійдеться, панове? Ні, не вийде! Ану, що ви скажете з приводу цього?
І міністр кинув через стіл начальникові поліції папірець, який лежав доти перед ним.
— Читайте вголос! — зловісно наказав він.
Вкрай розгублений начальник поліції взяв папірець і почав читати. Його голос уривався, товсті короткі пальці тремтіли. І Мігель Хуанес, слухаючи зміст папірця, відчував, як під ним хитається підлога. То був рапорт начальника жандармського управління на ім’я міністра внутрішніх справ Іберії, в якому писалося:
"За вашим особистим наказом, ваше превосходительство, жандармерія провела ретельне обслідування озера Фонтіверос. Спеціально викликаний загін військових морських водолазів надзвичайно старанно обшукав усе дно озера. Доповідаю, що під час обстеження на дні озера не знайдено жодного уламка, жодної речі, яку можна було б зв’язати з «Люцифером». Не знайдено також жодного трупа будь-кого з команди. Обстеження озера тривало дві доби. Для остаточної певності, за вашою вказівкою, пущено також військові драги. Їх робота теж не дала ніяких наслідків. Знайдено лише окремі шматки оболонки глибинних бомб. Оскільки озеро обстежене цілком, дальшу роботу водолазів і драг припинено. Чекаю ваших розпоряджень".