Тоді ж таки старий професор прийшов до висновку, що між озером і морем мусить існувати якийсь канал. Але на поверхні землі каналу не було, отже, лишалося припустити, що він проходить під землею. То була смілива думка, і професор не наважувався висловити її публічно доти, поки йому не пощастить перевірити своє припущення. Він збирався провести потрібні дослідження, але не встиг: його кинули до концтабору. Питання лишилося нерозв’язаним, хоч професор і був певен, що не помиляється.

— Нічим іншим ту зміну рівня води в озері пояснити не можна, — закінчив професор свою розповідь. — Шкода, що я не встиг завершити свої дослідження… тепер це вже нікому не цікаво в нещасній Іберії… а тим часом той підземний канал, якщо він справді існує, був би єдиним у цілому світі явищем такого характеру.

Ув’язнений № 467 517 гірко посміхнувся, почувши ці слова. Хіба тільки один старий професор не закінчив своєї роботи? Хіба тільки його уявлюваний підземний канал був би цікавим науковим відкриттям?.. Адже ув’язнений № 467 517 знав і інших наукових працівників, роботу яких було обірвано фалангістським урядом, — і ще яку важливу роботу.

Але розповіді старого професора ув’язнений № 467 517 не забув, хоч вона й дуже мало стосувалася його спеціальності. Так уже був влаштований його розум, що всмоктував у себе цікаві факти. Але, певна річ, тоді йому й на думку не спадало, що та розповідь стане в пригоді Сивому Капітанові з його "Люцифером"…

— А проте дуже згодилася, — зауважив Олесь. — Інакше я й не знаю, як можна було б врятуватися з того озера…

— А, он ти про що, — посміхнувся Ернан Раміро. — Ні, друже мій, цього було б замало. Розповідь старого професора дала мені значно більше… правда, тут допоміг іще один випадок. Проте це вже потім, та ти й сам побачиш, що я маю на увазі.

Олесь з захопленням поглянув на нього: скільки несподіванок, скільки новин, таємниць і загадок приносить кожен день перебування на "Люцифері"! А Сивий Капітан говорить так, ніби це все тільки початок. Який раз уже він зауважує, що Олесеві доведеться ще чимало взнати. І яка надзвичайна сила волі, наполегливість і винахідливість відзначають усе, що робить Сивий Капітан! Коли б іще пощастило позбутися тих глибоких сумнівів, які зародились у юнака після бесіди з Фредо Вікторе, як це було б прекрасно!..

Раптом Олесь судорожно зітхнув. Йому хотілося набрати в легені більше повітря, вільно і широко вдихнути його. Але чомусь це не виходило. Чи ні, навіть не так. Він дихав глибоко, на всі груди, проте не відчував полегшення. Враз стало жарко, на чолі виступив піт. І ще ось закрутилося в голові… коли б підвестися на ноги, мабуть, він не зміг би зберегти рівноваги…

— Ой! — зітхнув він ще раз, стискаючи руки.

— Що з тобою? — стурбовано спитав його Ернан Раміро. — Ти зблід, Олесю!

— Я не знаю, — відповів юнак, намагаючись перебороти кволість, що враз охопила його. — Мені чомусь жарко… і важко дихати… та це пусте, не звертайте уваги…

— Так, розумію, — тихо мовив Сивий Капітан. — Ти не звик до таких речей, до змін у тиску повітря та його складі. Нічого не вдієш, доведеться триматись, Олесю. У нас немає іншого виходу. Залишається ще принаймні година… бо «Люцифер» не може зараз пливти швидше.

Він знов натиснув на кнопку гучномовного телефону. Спалахнула сигнальна лампочка.

— Слухаю, Капітане, — долинув з репродуктора хрипкий голос Валенто Клаудо.

— Як із запасами повітря, Валенто?

— Заощаджую, Капітане. В межах голодної норми, як ви наказали. Автомат подає не більше трьох чвертей літра на хвилину.

Ернан Раміро поглянув на показання приладів.

— Треба ще зменшити витрати, Валенто. Переведіть автомат на півлітра на хвилину. Це тяжко, знаю, але інакше нам не вистачить.

— Єсть, Капітане!

Олесь злякано поглянув на Сивого Капітана: як, ще зменшити подачу повітря? Що ж тоді буде, коли й зараз уже так важко?..

Чоло Ернана Раміро блищало, на ньому виступили краплини поту. Він провів по обличчю рукою, витер ті краплини. Мабуть, йому теж було нелегко. Ось він знову натиснув кнопку. Репродуктор відповів іншим голосом:

— Пост машиніста слухає, Капітане.

— Мені не подобається ваш голос, Сімоне. Як у вас з повітрям?

— Усе гаразд, Капітане. Звісно, трохи душнувато, але терплю.

— Тримайтеся, Сімоне. Мені довелося ще зменшити подачу повітря. Як гвинт? Його таки зігнув той вибух?

— Так, Капітане, гвинт зігнуто і деформовано.

— Значить, прискорити хід не можна?

— Це було б великим риском, Капітане.

— Гаразд. Будемо йти так.

І знов Ернан Раміро схилив голову над картою. Його дихання стало важчим, рухи помітно уповільнились. Олесеві здалося, що лампочка над пультом затьмарилась, її світло пожовтішало. І стрілка покажчика подачі водню мов затяглася туманом… Ні, ні, це тільки так здається, то зраджують очі, то все через нестачу повітря! Треба триматися!

Зусиллям волі юнак примусив себе підтягнутись. От і добре, бо й лампочка вже горить яскраво, як і раніше, і стрілку покажчика видно чітко! Тримати себе в руках, тримати будь-що!

Але чому ж та стрілка раптом змінює колір, з червоної стає зеленою, потім повільно сіріє і знов червоніє?.. Проте все це вже не має значення… тільки б от стеля не спускалася нижче, бо вона й без того чомусь нависла майже над самою головою… і повітря таке липуче, липуче… мов густий теплий кисіль… і руки теж важкі, мляві… та що це, справді, діється з ним?..

Зібравши всю свою волю, Олесь пересилив себе. Тільки тепер він помітив, що стоїть, спершись обома руками на стіну і натиснувши лобом на той самий циферблат, за яким він мусив стежити. Що це? А Сивий Капітан? Юнак перевів погляд у бік Ернана Раміро й остаточно опам’ятався, бо те, що він побачив, було вкрай загрозливим.

Голова Ернана Раміро повільно схилялася на пульт керування. Здавалося, він засинав або втрачав поступово свідомість.

Олесь зірвався з місця. Чи, вірніше, з великим зусиллям переставив одну за одною важкі, мов налиті свинцем, ноги і схопив Ернана Раміро за плече, струсонув його:

— Капітане! Капітане! Що з вами?

Раміро стрепенувся, підвів голову. Його очі безживно подивилися на юнака, немов не впізнаючи його. Але це тривало якусь мить. Ось у тих сірих очах уже засвітився розум. Капітан провів рукою по чолу, ніби відганяючи щось. Потім увімкнув гучномовний телефон, прислухався.

Репродуктор мовчав.

Капітан рвучко натиснув ще якусь кнопку. Задзеленчав дзвоник, що мав привернути увагу викликуваного. Але репродуктор усе ще мовчав. Тоді Капітан голосно вигукнув у мікрофон:

— Сімоне! Сімоне! Відповідайте!

Тільки тоді з репродуктора долинув здавлений голос:

— Єсть, Капітане… пробачте, чомусь не зразу почув ваш виклик. Слухаю, Капітане!

— Будемо рискувати, Сімоне! Давайте всю можливу швидкість! Треба, щоб інтенсивної роботи гвинта вистачило всього на десять — п’ятнадцять хвилин.

— Єсть, Капітане!

Ернан Раміро різко крутнув головою, відганяючи, видно, кволість, що знов насувалася на нього.

— Валенто! Валенто! — вигукнув він у мікрофон, натискуючи іншу кнопку.

— Єсть, Капітане, слухаю вас!

— Давайте більше повітря! Зразу дайте літрів п’ять! І далі тримайте повну норму. Нам нема більше чого втрачати…

— Єсть, Капітане!

Гострі очі Ернана Раміро, знов блискучі й ясні, вп’ялися в зеленуватий світлий екран. Темні тіні й контури, що пропливали досі по ньому повільно і мляво, поворухнулися, побігли швидше, ще швидше… Раптом Олесь відчув, що йому стало легше дихати. Немов нові сили вливалися в нього з кожним подихом. Усе навколо прояснилось. А тіні й невиразні контури скель на екрані вже линули зовсім швидко, аж мигтіли на ньому!

Весь — увага, весь — напруження, Сивий Капітан вів «Люцифер» підземним каналом, уже не поглядаючи на карту, а лише невідривно дивлячись на екран. І так само напружено дивився на екран Олесь, який розумів, що Ернан Раміро поставив зараз на карту все: існування «Люцифера», життя всіх, хто був на ньому. На такій швидкості показання орієнтовної карти каналу були б зайві, у Капітана все одно не вистачило б часу робити складні розрахунки, які встановлювали б місцеперебування «Люцифера», Лишалося вести його, керуючись лише тим, що було видно на екрані. Потужний прожектор кидав уперед яскравий промінь світла, хоча той промінь не міг далеко пробити зеленувату товщу води. Тому при найменшій зміні напряму скелясті стіни каналу виступали наче прямо перед «Люцифером», і кожного разу доводилося круто повертати, щоб не врізатися в каміння. То був риск, страшний риск, бо незначного запізнення в керуванні було досить, щоб «Люцифер» розбився об скелі. Але, як сказав Сивий Капітан, йому вже не було чого втрачати. Риск розбитися об підводні скелі урівноважувався риском задихнутися від нестачі повітря! Значить, вперед, уперед будь-що!


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: