— Сідай, тату, — вже розпоряджалася Марта. — Алексо нам зараз розкаже про все, що тебе цікавить. Правда ж, Алексо, ти розкажеш? Бо я ж не знаю нічого.

Олесь знову знизав плечима:

— Не думаю, щоб я знав набагато більше за тебе. Особливо зараз.

Він відчував на собі уважний, запитливий погляд Педро Дорільї, і від цього йому було ніяково. Можна було не говорити Марті про труднощі, які їх чекають, але яке він мав право не сказати правди батькові дівчини?

А Марта вже безтурботно питала:

— Ну, наприклад, куди ми летимо? Ти ж, мабуть, це знаєш? Валенто сказав тобі?

— На якийсь острів Тарквенідо.

— Тарквенідо? — перепитав Педро Дорілья здивовано. — Навіщо? Адже, скільки я пам’ятаю, це маленький пустельний острів у відкритому морі!

— Саме тому Капітан і обрав його. Щоб ми там полагодили пошкодження, яких зазнав «Люцифер» від вибуху гранати…

— І справді, ми летимо над морем! — сплеснула руками Марта. — Як красиво! Тату, ти лише глянь!

Олесь визирнув в ілюмінатор. Справді, землі вже не було видно, під ними розкинулася зеленкувато-синя морська поверхня. А він і не помітив! Виходить, загрозлива прибережна смуга позаду? Проскочили?..

І зразу ж таки він згадав: нічого ще втішного, бо невідомо, помітили їх чи ні. Це з’ясується тільки згодом…

Вони довгенько розмовляли. Марта жваво і навіть жартівливо докоряла Олесеві, що він чомусь дуже заклопотаний і наче стурбований, а це, мовляв, зовсім не личить йому. Звичайно, дівчина просто неспроможна була зараз відчути в стриманих відповідях юнака те, що він і справді глибоко занепокоєний, що йому важко відповідати їй. Марта була цілком захоплена своїм щастям, своєю радістю.

Зате її батько дедалі уважніше дивився на Олеся і немовби розумів, що в словах юнака звучить щось більше, ніж звичайна стриманість. Принаймні обличчя його вже не посміхалося, як було в перші хвилини розмови. Нарешті, він спитав прямо:

— А чому Сивий Капітан не скерував «Люцифер» до його бази, де ремонт був би значно легшим? На острові Тарквенідо немає нічого, що допомогло б йому.

Олесь завагався. Він не знав, чи має право говорити щось про підземну базу. Але тут його виручила Марта, яка відповіла:

— Тату, як ти не розумієш? База «Люцифера» міститься під землею, і дістатися туди можна тільки під водою. Ну, а як же «Люцифер» може зануритися під воду, коли в нього отака велика дірка в корпусі? Його заллє вода!

— Розумію, — озвався Педро Дорілья. І додав: — Тоді справа серйозна… Ти, Марто, побудь тут, а я вийду, спитаю дещо Валенто. — Він подивився на Олеся, і юнак з усією очевидністю побачив, що Дорілья справді дещо зрозумів.

Але він не здійснив свого наміру.

У дверях, що розчинилися, показалася висока постать Валенто Клаудо.

— А, ви всі тут? — якимсь нерадісним, тьмяним голосом мовив він. — Можу вас поінформувати. Ідемо на посадку. Все гаразд.

Проте вже з самого його вигляду Олесь зрозумів, що з справами у них далеко не все "гаразд".

Вони зійшли сходами на землю: Педро Дорілья, Марта і Олесь, супроводжувані Валенто Клаудо.

"Люцифер" стояв між двома високими південними соснами на узгір’ї, розлогі крони яких ніби прикривали своїми широкими крилами велетня від майже вертикального сонячного проміння. Його механізми, мабуть, були вимкнені, бо величезний корпус громіздко спирався на колеса. Не було чути й звичного шипіння, яке свідчило б про роботу механізмів. Поранений «Люцифер» неначе відпочивав, припавши до землі.

Непорушна тиша панувала навколо, тільки здалеку долинали раз у раз розмірені удари морського прибою: Капітан обрав місце для стоянки машини недалеко від берега.

— А тепер трохи почекаємо, бо Капітан сказав, що він сам зараз вийде сюди, — мовив Валенто Клаудо. Здавалося, що він ні до кого не звертався, а говорив наче сам з собою, відповідаючи на власні думки. Олесь ще раз поглянув на нього: Валенто був таки чимсь пригнічений, неуважний. З кишені його комбінезона висувалася рукоятка великого пістолета, який йому, очевидно, заважав, бо Валенто час від часу роздратовано засовував його глибше в кишеню. Навіщо Валенто озброївся тим пістолетом?

— Нам що, доведеться йти кудись? — спитав його Педро Дорілья.

Валенто Клаудо навіть не повернув голови в його бік, а лише коротко відповів:

— Зараз довідаєшся.

У дверях «Люцифера» показалася знайома струнка постать Сивого Капітана. Він на мить спинився на сходах, тримаючись рукою за поруччя, і підвів голову. Погляд його гострих сірих очей немов шукав чогось у небі, чистому синьому небі, де високо-високо наче завмерли нерухомі білі хмаринки.

Він був такий самий, як і завжди, у шкіряній куртці, без шапки, кучеряве волосся з сивим пасмом вільно спадало на високий лоб. Такий самий — і не такий…

Худорляве його тонке обличчя змарніло, навколо запалих очей лягли глибокі тіні. Дві різкі зморшки з’єднали ніздрі з краями рота, і це надавало блідому обличчю вираз засмученості, хворобливої втоми. Тільки очі світилися, як і раніше, внутрішнім полум’ям, що немов вилучалося з них; але погляд Ернана Раміро втратив властиву йому твердість і впевненість, він горів якимсь нездоровим лихоманковим вогнем, неспокійним і тривожним.

— Він хворий! — стурбовано, самими губами прошепотіла Марта, стискаючи руку Олеся.

Ернан Раміро повільно спустився сходами на землю і знов підвів запитливий погляд угору. Що він шукає в небі? Адже там немає нічого, крім сонця і хмаринок.

Мабуть, і Капітан переконався в цьому. Він уважно, мов вивчаючи, подивився на Марту. Якась неясна подоба посмішки промайнула на його обличчі.

— Гадаю, що тепер ти вже цілком заспокоїлася, дівчино, — сказав він. — Радий за тебе. І за вас також, Педро Дорілья, — повернув він голову до її батька.

— Я глибоко вдячний вам, Капітане, — відповів Педро, — ви врятували мені життя.

Ернан Раміро неуважно махнув рукою:

— Я зробив те, що обіцяв вашій дочці. Тут нема про що говорити…

— Але через це ваш «Люцифер» зазнав пошкоджень, — зауважив Педро Дорілья наполегливо, — потрапив у скрутне становище. Це мені дуже прикро. І коли б у моїх силах, я…

Сивий Капітан спинив його:

— Про це також не варт говорити. Бо таке могло трапитися і в іншому місці, незалежно від вас, Дорілья. Не про те зараз мова. Вам доведеться десь знайти притулок і для вас самого, і для Марти. На "Люцифері" ви залишатися далі не можете…

Він перевів погляд на Олеся. І юнакові раптом здалося, що той погляд якось дивно потеплішав, на одну лише невловиму мить, але потеплішав.

— І з тобою, Олесю, ми теж зараз розлучимося. Пам’ятаєш, я колись сказав тобі, що ти ще зможеш зробити вибір, лишатися на "Люцифері" чи ні?

— Я тоді ж таки відповів вам, Капітане: лишатися! — твердо відповів юнак.

— То було давно, багато змінилося з того часу, — втомлено зауважив Ернан Раміро. — І тому я вже не запитую тебе. Ти теж не можеш більше бути на "Люцифері".

— Чому? — вихопилося в Олеся.

— Незабаром сам зрозумієш… — і наче мимоволі він ще раз поглянув на небо. Але одразу й продовжував: — Ви підете разом з Валенто до рибальського селища. Він влаштує вас там… на якийсь час. Потім побачимо. Ви взяли ракетний пістолет, Валенто?

— Так, Капітане, — безрадісним тоном відповів Клаудо, дивлячись собі під ноги.

— Отож у разі потреби ви зможете дати сигнал. Мабуть, цього й не доведеться робити. А коли все влаштуєте, повернетеся сюди. Все ясно?

Цілком несподівано для всіх, а насамперед, мабуть, для Ернана Раміро, Валенто Клаудо мовив:

— Вони й самі могли б дійти, Капітане. А мені краще б одразу взятися за роботу… Адже "Люцифер"…

Він сказав це, ніби пересилюючи себе, бо ще ніколи не заперечував Капітанові.

Брнаи Раміро здивовано поглянув на нього і зсунув кошлаті брови. Голос його враз набув владного тону: