— Я дедалі більше переконуюсь, що Стеф має слушність, — мовила вона, простуючи в задумі до вікна. — Для Мюнха світ, який він відчуває зором, слухом, дотиком, — це лише мова, котрою промовляє до нього хтось Невідомий, надмогутній Він не розуміє цієї мови, не може витлумачити її, не знає, чого від нього хоче цей Невідомий, і це його лякає. Але водночас він знає, що ця мова не хаотична, а складена за певними правилами, упорядкована, логічна. Він починає нею користуватися, хоча й не забуває, що її штучно створив Невідомий тільки з тим, а може, й не тільки, аби передавати йому, Модесту Мюнхові, якісь інформації, котрих, на жаль, він не може зрозуміти. Мюнх намагається збагнути й засвоїти правила цієї гри, пробує грати так, ніби світ, у якому він живе — реальний. Одначе він гадає, що існує другий, справді реальний світ, хоча й відгороджений од нього непроникною заслоною. Правила поведінки і гри того світу знайомі Модесту Мюнхові. Вони близькі і зрозумілі йому, бо закріплювалися протягом багатьох років життя. Але правила ті суперечать правилам гри світу, в якому він нині живе. Чи можливо таке, щоб існувало два світи і дві системи правил? Ні! Тільки один світ може бути реальний. Може, той, з яким він зараз має справу? Але думка ця здається Мюнхові безглуздою. Суперечності між інформаціями, які надходять до нього з обох світів, він вбачає в тому, що не може витлумачити їх, перекласти з однієї мови на іншу. З мови уявної на мову істини, тобто зрозумілу для нього. В цьому безнастанному ваганні він прагне знайти якусь точку опори, побудувати місток між цими двома світами, але все надаремне.
Балич стенув плечима.
— Ти гадаєш, — промовив він, — що мислення нашого Мюнха таке заплутане? Ці коди, шифри, світи з різними мовами?
— Ясна річ, він сам цього не знає Я намагалася накреслити схематичну модель процесів мислення, що відбуваються в його мозкові. Модель надто спрощена, але вона, напевне, відбиває суть справи.
— Ти звернула увагу, — втрутився Мікша, — що ця модель характерна не тільки для людини, котра знаходиться в такій складній ситуації, як Мод? Це взагалі модель містичного розуміння світу. Саме такий — скороминущий, нереальний — був для середньовічного містика його земний світ. Тільки, може, не такий суперечливий.
— Не такий суперечливий? Навпаки!
— Я гадаю, — промовив Ром, — скоро Кама прекрасно витлумачила свою теорію, або, точніше, “переклала” теорію Стефа на мову психокібернетики, — час подумати про практичні висновки. Мені здається, справа стає безнадійною. Без фізіологічної терапії про адаптацію не може бути й мови.
— Ти теж так гадаєш? — звернувся Мікша до Ками.
Вона не відповіла. Дивилася крізь вікно на хмари, що повивали обрій.
— Отже, так, — мовив Мікша.
Кама поволі відвернулась од вікна. Якусь мить дивилася на Стефа, потім заперечливо похитала головою. Знову підійшла до столу і взяла нотатник.
— Сьогодні вранці мені телефонував профак Герлах із Штутгарта. Він кілька років провадив археологічні роботи в районі кляштора в Урбаху. Герлах пропонує привезти туди Модеста. Він хоче перевірити, чи “наш” Мюнх знає топографію кляштора. Середньовічний інквізитор Мюнх прожив там п’ять років. Щоправда, від кляштора лишилося тільки південно-східне крило й руїни північного, але й цього досить, аби визначити, що знає про нього Мод. Можливо, ми дістанемо в такий спосіб не лише докази “за” чи “проти” ідентифікації цих двох осіб…
— А що ж іще?
— Може, безпосереднє зіткнення з минулим, реальним минулим, допоможе зрозуміти Модестові, що планета, по якій він ходить, це не омана, а та сама Земля, по якій він ступав майже чотириста п’ятдесят років тому. Коли, звичайно, він взагалі тоді ходив…
ТІНІ МИНУЛОГО
Мікша поставив машину обіч шосе, перед невеликим автоматизованим павільйоном відпочинку.
До кляштора лишалося ще зо два кілометри. Шлях петляв серед порослого лісом узбіччя пагорба. Урбах знаходився у туристському районі класу “С”, закритому для руху всіх видів транспорту.
Профак Герлах запропонував попоїсти, перш ніж іти далі. Але Мюнх випив лише склянку соку, швидко вийшов з бару й попрямував до шляху. Дарецька, Герлах і Мікша мусили не гаючись іти за ним, тим паче що не важко було помітити, як він серйозно ставиться до цього походу.
Коли три дні тому Кама запропонувала Мюнхові полетіти в Урбах, вона знала, що дістати його згоду буде нелегко.
— Так треба? — запитав Мод, і в голосі його чулася така неприхована тривога, що Кама одразу змінила тему розмови.
Одначе наступного дня Мюнх сам заговорив про подорож. Сказав, що все добре обміркував і вже не вагається: так буде краще. Не тривожився більш, а нетерпеливо чекав. Час од часу заходив до Ками й питав, чи профак Герлах ще не приїхав до Радова.
Відколи вони вийшли із бару, Мюнх не ховав хвилювання, що понімало його чимдалі дужче. Підіймаючись схилом, він то випереджав своїх супутників, то затримувався коло здорових валунів, обплутаних химерно покрученим корінням дерев. На запитання відповідав неохоче, часом здавалося, що не чує їх.
Герлах поглядав на Мюнха з недовірою.
— Удає, ніби впізнав дорогу, — ущипливо мовив він. — Насправді ж її прокладено лише в XIX столітті…
Мікша одразу вирішив перевірити припущення археолога. Він наздогнав Мюнха, який саме затримався біля якогось струмка, і спитав:
— Ну як? Впізнаєш?
Чернець глянув на нього, немовби пробуджений зі сну.
— Ти щось питав?..
— Я кажу, впізнаєш дорогу?
Мюнх заперечливо похитав головою.
— Ні… Не збагну. Спочатку мені здавалося, що впізнаю. Але ні… Тепер напевне знаю! Я пам’ятаю: до кляштора треба йти просто попід гору.
— Правильно! — підтвердив Герлах. — Але ви казали, ніби щось пригадуєте? — додав підозріло.
— Я гадав, що… впізнаю, проте… виріс ліс… Ні, тоді цієї дороги не було!..
Мюнх знову заквапився.
— Він міг про це читати. Хоча б у моїй праці, — мовив, притишивши голос, археолог.
— Побачимо, що скаже нагорі.
Руїни кляштора зненацька виринули із зарослів. Вищерблена стіна страшила порожніми ямами вікон.
Мюнх перший побачив руїни й кинувся до них, але на півдорозі враз зупинився. Вже й супутники надійшли, а він досі стояв, захоплений картиною, що відкрилась перед його очима.
Шлях ішов попід стіною, завертаючи у пролом.
— Впізнаєш це місце? — спитала Кама. Мюнх кивнув.
— Але брама… була не тут! — почав він уривчастим голосом. — Це лише хвіртка в сад, — він показав на пролом. — Була хвіртка… — додав. — А тут, — він описав у повітрі коло, — сад!
Герлах нервово почухав підборіддя.
— Якщо тут був сад, то його, напевне, обступав якийсь мур?
— Авжеж! — квапливо підхопив Мюнх. — Був мур! Високий…
— Ти пам’ятаєш, де він був? — запитав Мікша.
Чернець огледівся, потім рішуче підійшов до стіни, що височіла неподалік од них.
— Тут! А далі там! — він показав рукою вглиб лісу. — Потім праворуч і знову до кляштора. З того боку, недалеко від брами.
— Немає жодних слідів… — зауважила Кама.
— Немає, — стурбовано повторив Мюнх. — Не знаю. А може, не тут?.. Не знаю… Не знаю. Ні! Мур був тут! Напевне! Я пам’ятаю.
— А брама, про яку ви кажете? Де вона має бути? — запитав археолог, уважно дивлячись на ченця. — І що це за брама?
— Кляшторна брама. Головна брама.
— Ну, то ведіть нас до цієї брами, — промовив Герлах, перезирнувшись з Мікшою й Дарецькою.
Мюнх підійшов до пролому й повернув у руїни.
Одначе в проході між мурами він зупинився, уважно оглядаючись довкола.
— Що тут було? — запитав археолог.
— Сіни. А тут кухня! — показав Мюнх на дверний отвір, що заріс кущами. — А там, — він показав на отвір супроти, — сходи до підвалів.