Мюнх звів на неї очі і дивився довго, ніби збирався на думках. Коли нарешті обізвався, голос його був стриманий і спокійний, тільки дивний якийсь і мовби незнайомий.

Кама зразу уявила собі, чого мусили зазнавати люди, яких він допитував чотири сторіччя тому. Відчула млость…

— Не розумієш? — докірливо запитав він. — Так, напевне, ти не розумієш… Смерть тіла — це ще не все. Йдеться про душу! Про те, щоб ти покаялась перед смертю… Щоб очистила душу! Щоб шкодувала…

Кама ледве таїла страх. Нишком глянула на хронометр над контрольним пультом. Від моменту старту минуло лише п’ятдесят хвилин. Вона розуміла — треба виграти час, затягти розмову якнайдовше. Апелювати до його сумління не мало сенсу. Лишалося змінити тактику, перейти в наступ.

— Отже, так… — глузливо почала вона. — Смертний вирок уже оголошено. Так чи так, я мушу загинути. Мабуть, ти залюбки спалив би мене на вогнищі. Як чаклунку. Скільки ж ти спалив уже чаклунок?

— А навіщо тобі це знати?

— Я гадаю — тобі буде скрутненько, — промовила вона насмішкувато. — Передовсім нема де, та й ні з чого скласти вогнища…

Кама раптом замовкла, бо Мюнх одвернувся, підійшов до полиці і взяв з неї грубу книжку.

— Ці прокляті книжки…

їй стало сили іронічно посміхнутися й заперечливо похитати головою.

— Ні. Ні мене ти не спалиш, ані цих книжок! Вони неспалимі! Опріч того, звідкіля візьмеш вогонь? Не кажучи вже про те, що, розклавши вогнище в кабіні, ти теж згориш. А це вже буде самогубство. Ти невдало вибрав місце і засоби. Треба було пошукати нагоди деінде!

— Там, на землі, всюди вони. Тут ми самі… Ти сама сказала… А втім, коли б ти могла, то напевне не чекала б… Але ти не можеш. Тут ніхто тобі не допоможе.

— Однак чому ти так уперто доводиш, що не хотів би мене скривдити? Може, тільки тому, що сам нікого не мордував? Це робили за тебе інші, правда? За твоїми наказами. Але сам ти ніколи не бруднив рук. Я розумію твої вагання…

Книжка з гуркотом упала на підлогу.

— Відьма, — просичав він.

Якусь мить Камі здавалося, що Мюнх кинеться на неї, але він знову перемігся. Підійшов до вікна, упав навколішки й почав молитися.

Кама дивилася на годинник. Певно ж, цифри в секундному віконці рухаються надто поволі. Вона пробувала напружити м’язи, аби послабити пута.

Коли б вдалося звільнити руки…

Одначе кожен рух спричиняв страшний біль. Чим же він її спутав? Дівчина огледілась довкола й помітила на буфеті дорожню торбу. Паси було обтято… Поруч на підлозі блищало сталеве лезо. Коли б тільки дістати того ножа!

Обережно, якнайтихіше Кама пересунула коліно, тоді друге. Ще рух, ще один, ще… Поволі наближалася до буфета, раз у раз тривожно поглядаючи на інквізитора, що молився.

Нарешті вола дісталася мети. Перехилилася набік і обережно, навпомацки почала шукати на підлозі ніж. Уже торкнулася його!

Чи шум привернув увагу Мюнха, чи він закінчив молитися, але тої самої миті, як Кама взялася за ніж і спробувала перерізати пута, він нагло підскочив до неї. Миттю вирвав з рук ножа, ухопив Каму за волосся й повалив на підлогу.

Потому, чи соромлячись своєї брутальності, чи під впливом якогось нервового імпульсу, Модест упав перед дівчиною на коліна й обережно, ніби благав пробачення, погладив її волосся.

Кама здригнулася. Мимоволі відхилила голову, а він, одсмикнувши руку й затуливши обличчя, швидко підвівся.

Їй здалося — в очах його блиснули сльози.

— Моде… — благально прошепотіла дівчина.

Їхні погляди зустрілися.

— Не дивися так на мене! Я не хочу! Я не можу! — промовив він здавленим голосом.

— Розв’яжи мені руки, прошу тебе, Моде!

Він знову схилився над нею, торкнувся пут, але одразу ж зі страхом одскочив.

— Що ти зі мною зробила? Ти! Ти!..

Він не скінчив. Склав руки й, притискаючи їх до чола, заговорив тремтливим, уривчастим голосом:

— Боже мій! Слабий я… Дай мені силу!.. Допоможи мені! Дозволь не чути… не бачити… Я мушу… мушу…

Голос його чимдалі слабшав.

Він довго стояв нерухомо, заплющивши очі й низько похиливши голову. Нарешті випростався й огледівся довкола, ніби чогось шукаючи. Запримітив покинуту дорожню торбу. Наблизився, підняв її й поклав на буфет. Почав хапливо, нервово викидати на підлогу речі.

Торба вже майже порожня. Зараз він дивився на викинуту з прозорих конвертів білизну, черевики, туалетні прибори, аптечку, що лежали біля його ніг…

Раптом нахилився й підняв плоский конверт. Там була тонка, протидощова пелерина. Він розгорнув її. Якийсь час роздумував, тоді потягся за ножем. Розрізав пелерину вздовж начетверо і зв’язав щось на кшталт довгої линви.

Спробував на міцність.

Підійшов до Ками. Став над нею й почав в’язати зашморг. Обличчя його знову стало холодне, затяте.

Вона злякано глянула на годинник. До посадки лишалося ще близько півтори години.

— Слухай! — спробувала повести далі гру. — Я маю тебе щось спитати.

— Про що?

— Скажи мені, чому ти хочеш моєї смерті?

— Помре тільки твоє тіло! Зате я врятую твою душу. Це головна мета. Я гадаю, мені це вдасться. Я змушу тебе покаятись у всьому…

— За віщо ти мене так ненавидиш?

— Я тебе ненавиджу? — обурливо заперечив Мюнх. — Навпаки! Я вболіваю за тобою… Тому й хочу тебе врятувати!.. Бо кохаю тебе… як… сестру…

— А знаєш, що я думаю? Це не зовсім так, як ти кажеш…

— А як?! — з тривогою запитав він.

— Почуття твоє земне. Убиваючи мене, ти хочеш убити в собі це почуття. Хіба не так?

Мюнх занепокоєно ворухнувся.

— Ти причарувала мене… Я знаю. Такі, як ти, можуть… Це ще один доказ!

— Немає ніяких диявольських чарів! Я звичайна жінка, а не посланець пекла. Це лише твоя вигадка.

— Бог мене випробовує…

— Це тобі тільки здається.

— Неправда! Є рай і є пекло. Коли я виберу хибний шлях, буду осуджений, коли ж істинний…

— Що тобі з моєї смерті? Вона нічого тобі не дасть. Немає ні раю, ні пекла. Є лише Земля. Є Всесвіт, сповнений незвичайних речей, про які ти не марив навіть уві сні, є людський мозок, який мислить, хоче і може досліджувати таємниці…

— Не богохульствуй! Язик твій повторює те, що йому нашіптує сатана! Але помилився володар пітьми! Душа твоя ще не в його руках. З божою поміччю я прожену його з тіла, яким він хоче мене спокусити!.. Молися, грішнице! Бог свідок — я не хотів тебе мучити. Але мушу! Я не маю вибору… Надто зачерствіло твоє серце.

— Ти хочеш мене мучити?

— Я не маю вибору. Вір мені, я не хочу цього. Але ще не пізно. Покайся у всьому й проси у бога прощення! Не соромся страху перед мукою. Небагато було розпусниць, які не визнавали своєї провини перед катом…

— І тобі ніколи не спадало на думку, що ті жінки брехали? Що звинувачували себе, тільки аби вкоротити муки?

— Бог не допустить, щоб суд, котрий виносить вирок од його імені, помилявся.

— Одначе… Бувало, що неправильно звинувачували?

— Горе брехливим звинувачувачам! їх теж карала рука божого правосуддя.

— А коли рука божа не доходила до них? Припустімо, зрештою, що їх покарано і до того ж якнайсуворіше! Хто поверне замученим життя? Хто винагородить жахливі тортури невинних, спалених на вогнищах?

— Хто? Господь наш, Ісус Христос. Та й що важать муки, смерть тіла перед раєм небесним, куди потрапляє безсмертна душа?

Пекельне коло знову замкнулось. Жоден аргумент не доходив до свідомості цієї людини. Мюнх на все знаходив готову відповідь за рецептом, усталеним кілька сторіч тому.

Кама глянула на годинник. До посадки лишалося ще вісімдесят хвилин. Чи вдасться їй затягти розмову?

— Отже, те, що ти чинив у своєму колишньому житті, було правильне?

Інквізитор завважив, куди дивиться дівчина, і теж глянув на годинник.

— Я знаю… — він урвав почату фразу. — Знаю: тільки тому питаєш, аби виграти час! Але тобі не вдасться пошити мене в дурні. Я мушу кінчати. Питаю тебе востаннє: чи признаєшся сама у зв’язках із сатаною? У своїх гріхах?